Родаки

НЕВГАМОВНІ НЕБЕСІ ПІД ВІЧНИМИ НЕБЕСАМИ В українській літературі так ніхто не пише. На таке читання рідко щастить. «Які сильні натури і як красиво вони живуть», «Ні, неможливо таке витерпіти», «Який колоритний текст», — налітають думки. І вже хочеться зустріти отого невгамовного і не по літах мудрого Митрика, без якого роману не було б. І почути голоси родаків, без яких не було б такого Митрика. І побачити наяву Небесі — місцину села, де хата його родини.

Для людей, з чиїми сходяться його стежки, він — збийвіч, збитошник і навіть кривдник. А насправді в нього — дивовижно витончена душа. Все його цікавить, усе він вразливо бачить. І чинить так, як розуміє правду. І далеко не всім солодко від його правди.

Митрик увесь у стихіях життя, серед красот села, що притулилося біля гори Ловачки, а десь за нею — загадкове варош-місто Мукачево. І люди біля Митрика — дивний світ: жертовна у стараннях захистити всіх своїх баба Фіскарошка, незворушно умиротворений дід Соломон, гордо рішучий дід Петро, притлумлений клопотами нянько, надламаний жорстокими обставинами вчитель пан Фийса. Усіх їх тримає на землі мудрість любити життя і виживати.

А найрідніші й найсолодші йому — мамка. Народжені за незбагненних обставин, загадково росли і мали дивного вчителя: для уроків він брав тільки книгу «Одкровення Слова» християнського предтечі Авеля Синайського. Мамка все по-своєму бачили, вміли «говорити з небесами», малювали музику, знали символічні таїнства слів. І Митрика вчили не марнуватись на слова пусті.

На білому човні, білими вітрилами якого — білі крила білого лелеки, пішли мамка у вічність. Митрик одиноко дивився їм услід і слізно благав їх іти й не озиратися. Бо так просили мамка…

Багато стихій, історій і почерків у цьому романі: екзотика краю й унікальність покарбованих вітроломами доль, містичні сили світу, фатальності життя і відчайдушне чіпляння за нього. А над усім — невблаганний час.