Санькові вихованці «працювали» в поїздах парами. Молодші діти з найпомітнішими вадами ходили по вагонах, випрошуючи милостиню. За ними йшли старші, глухонімі. Вони пропонували пасажирам купити іконки, календарі, якісь журнали і канцтовари. А заодно приглядали за молодшими, щоб ніхто в них не забрав гроші й щоб самі, бува, ті гроші десь не приховали. Такий собі подвійний контроль. Увечері діти особисто здавали всю виручку Глухарю.
Ну а найталановитіші вихованці Саньки-Глухаря «працювали» щипачами, займалися кишеньковим злодійством. Ці заробляли для Глухаря найбільше. Хоча часом і попадалися на гарячому. То пасажир надто чутливий трапиться — відчув чужу руку в кишені. То якась пильна жіночка помітить, як лезо розрізає чиюсь сумочку, і зніме лемент. Коли хлопців ловили, то здавали у відділок на залізничному вокзалі. Тоді вже Санька йшов до давнього знайомця прапорщика Кокудака і визволяв своїх. Не безкоштовно, авжеж. Невдахам, правда, потім було непереливки. Глухар карав їх — тримав на голодному пайку і зачиняв на якийсь час у темному вологому і холодному підвалі, де не було ані ліжка, ані навіть табуретки. Казав, що завдяки такому покаранню, наступного разу хлопці будуть обережнішими і спритнішими...
Сергій теж одного разу мало не впіймався. Якось у переповненому в час пік вагоні він помітив, що в одного з пасажирів у задній кишені з-під бушлата стирчить гаманець. Хлопець тихенько прилаштувався за спиною чоловіка. Тільки-но зібрався акуратно витягнути гаманець, як хтось схопив його за плече. Сергій відсмикнув руку й швидко обернувся.
— О-о-о! Давній знайомець! Привіт, малий!
Перед Сергієм стояв і весело посміхався той самий рибалка, через якого Сергій колись помилково сів у поїзд і потрапив до Львова. Чоловік, у якого Сергій збирався поцупити гаманець, теж повернувся. Він виявився тим другим рибалкою, який тоді найбільше захищав Сергія і навіть збирався заплатити замість нього за проїзд. Він теж поплескав Сергія по плечу й радісно вигукнув:
— О, яка зустріч! Як ти? Мабуть, дісталося тобі тоді від тих аспидів контролерів?
Сергієві стало зле. Щоки запашіли від сорому. Хотілося провалитися крізь землю. На щастя, поїзд зупинився на якійсь станції і Сергій швидко вискочив на перон. Він тікав чимдалі від вокзалу і увесь час думав: «Як, як так сталося?! Цей чоловік захищав мене, допомагав, хвилювався. А я? Я мало не обікрав його! Я злодій!»
Довго блукав вуличками незнайомого містечка. До Львова повернувся останньою електричкою, майже опівночі. Санька-Глухар уже було подумав, що хлопця схопили і закрили у якомусь відділку міліції. Щоб заспокоїти Глухаря, Сергієві довелося відбріхуватися. У його голові визрів план...
Розділ 10
Ромчик
Серед дітей, з якими Сергій ділив тепер дах над головою, не всі були глухими. Деякі мали нормальний слух, але Сергій розумів, що в порівнянні з ними він абсолютно здоровий і даремно нарікає на свою долю. Найбільше з-поміж усіх вирізнявся Ромчик, Сергіїв одноліток. У нього від народження не було рук. Батьки відмовилися від нього ще в пологовому будинку. У сиротинці безпомічну дитину виходили, а в чотири роки віддали в дитячий будинок-інтернат для дітей з фізичними вадами. З часом Ромчик навчився обходитися лише за допомогою ніг. Він носив штани на спеціальній шлейці, і міг зняти їх, потягнувши за шлейку зубами. Ложкою користувався, затиснувши її пальцями правої ноги. Тільки в школу відмовлявся ходити. Усі спроби навчитися писати, тримаючи олівець зубами, закінчувалися невдачею. У кожного з його однокласників була якась вада, але без обох рук був лише Ромчик.
Одного разу хтось подарував інтернату квитки на виставу у львівському цирку. Винаймати автобус до Львова було надто дорого, тому дітей повезли поїздом. Супроводжували їх двоє вихователів і медсестра, на випадок, якщо комусь стане погано.
До вистави залишалося ще більше години. Тому під цирком вихователі дозволили дітям погуляти у скверику. Ромчику закортіло в туалет. Він завжди хотів почуватися самостійним і намагався не просити зайвий раз про допомогу. Він просто завернув у тихий провулок, де б його ніхто не помітив, через кам’яну арку пройшов у глухий квадратний двір, став під деревом і почав зубами стягувати з плеча шлейку штанів. І в ту ж мить відчув, як хтось спіймав його за комір. Спершу подумав, що то свої вислідили його. Озирнувся, але побачив чужого чоловіка. Той запитав суворо:
— Ти що робиш? Хочеш мій двір на гадючник перетворити?
Його голос звучав якось дивно, повільно й скрипуче. Ромчик сіпнувся, вириваючись з рук незнайомця, і кинувся до арки. Але перечепився через коріння дерева і впав. Ще змалку Ромчик часто падав, адже без обох рук дуже важко балансувати. А підвестися без рук було ще важче. Та все ж з часом він навчився і безболісно падати, і швидко підводитися. Проте у дворі біля львівського цирку страх скував його м’язи. Ромчик перекочувався з боку на бік, а підвестися не міг. Незнайомець, шкутильгаючи, підійшов до нього і допоміг стати на ноги.
— Не бійся, малий, — сказав він уже м’якше. — Я тебе не ображу. Я тобі допоможу. Хочеш морозива?
Ромчикові хотілося не морозива. Йому хотілося з усіх сил кричати й кликати допомогу, але страх паралізував не тільки м’язи, але й голос. Незнайомець міцно стиснув плече хлопчика і повів кудись глухими дворами. Чоловік не збрехав — дійсно пригостив морозивом, але потім привів не назад до цирку, а в якийсь підвал, де було ще кілька дітей.
З підвалу Ромчика не випускали більше місяця. Його портрети на стендах «їх розшукує міліція» з часом заклеїли портретами інших зниклих безвісті людей, а портрети на зупинках і стовпах розтріпав вітер. Пошуки припинили як безнадійні, і шум навколо історії зі зниклою дитиною-інвалідом із сиротинця швидко стих, тим більше, що той дитбудинок знаходився взагалі в іншій області, за дві сотні кілометрів від Львова. Коли після місячного сидіння в темному підвалі Ромчик уперше вийшов на вулицю, то був блідим, мов смерть. Хтось із хлопців аж присвиснув і зауважив:
— Ого! Та тебе можна у фільмі про вампірів знімати!
Глухар почав обережно залучати Ромчика до «бізнесу». Його разом із іншими дітьми, які мали очевидні фізичні вади, мікроавтобус щоранку привозив на залізничний вокзал. Безногих розсаджували в місцях найбільшого скупчення людей: біля каси автостанції на площі перед вокзалом, на зупинках трамваїв і маршруток, біля виїзду з автостоянки і на пероні. Тих, хто міг ходити, садили у приміські поїзди, примушуючи просити у вагонах милостиню. Вони мали виставляти на показ свої вади, щоб розчулені пасажири давали їм побільше грошей. У вагонах також «працювали» кишенькові злодії, які приглядали за малими каліками, щоб їх хто не образив, чи щоб самі чого не накоїли (ага, той самий подвійний контроль).
Ромчик поволі змирився зі своєю долею. Зрештою, у підвалі Санька йому жилося не гірше, ніж у дитячому будинку, а може, навіть веселіше. Особливо, коли хтось із пацанів приносив клей або ацетон і влаштовував «нюхальний кайф». Після короткої ейфорії неминуче наступала розплата — нудота, блювання, головний біль і ломота в кістках, але відмовитися від звички було вже надто важко.
Даючи перші настанови Сергієві, Санька-Глухар особливо наполягав на тому, щоб хлопець не смів разом з іншими нюхати клей.
— Знаю, що вони роблять коли мене нема, — сказав він хлопцеві з гіркотою. — Я проти, щоб вони нюхали клей, різали маківки і припалювали ацетоном. Але від цього вони пруться. У них від того крила ростуть. Ну і як тут заборониш, якщо в них і так щастя мало? Ну так, потім це все боком вилізе, але тепер — хай кайфують. Хоч мені на них не начхати. Всім начхати, а мені — ні. Зі мною їм добре. Я їм хоч так допомагаю.
Глухар говорив з таким пафосом, високо задерши підборіддя, наче й справді вірив у свою місію спасителя нещасних дітей. А може, просто виправдовувався перед Сергієм. Але хлопець не відчував жалю до злодія. Він прекрасно розумів, що той дбає не про щастя і радість дітей, а про те, як наповнити за їхній рахунок свої кишені. Інакше не забирав би в них щовечора все до копійки і не утримував у брудному підвалі, де вони й без клею з ацетоном могли підхопити якусь болячку і захворіти. Зрештою, Глухарю навіть вигідно було, щоб діти мали хворобливий вигляд. Тоді люди їх ще більше жаліють і грошей дають більше. А ще Сергій був переконаний, що ті люди не набагато кращі за бандита Санька-Глухаря, адже ніхто з них не зупиняє дітей, не запитує, де їхні батьки, звідки вони, чому самі ходять по вагонах і просять милостиню. Лише похапцем всунуть у простягнуту руку гривню чи дві і відводять погляд. Ніби відкуповуються грошима, щоб ті каліки швидше пройшли і не псували своїм видом гармонію навколишнього світу. Ну, хіба ще подумки попросять Бога, щоб така біда оминула їх та їхні родини. А через дві хвилини вже й забувають про нещасних...
Але, звичайно ж, нічого з цього Сергій Глухарю не казав. Він просто дивився на нього і вдавав, ніби уважно слухав.
— Ти не такий, як вони, — продовжував тим часом Санька. — Тебе чекає велике майбутнє. Коли я починав, мені ніхто не помагав. А я допоможу тобі. Колись я передам тобі свою справу. Хочеш?
Сергій ствердно кивнув, а сам подумав: «Та кому потрібна твоя справа — брудний підвал і два десятки калік? От зароблю біля тебе тисячу гривень і втечу». Та вже за мить Сергій спіймав себе на думці, що й сам нічим не кращий від свого наставника, адже заробити ту тисячу він збирався нечесним шляхом. Проте інакшого способу вибратися зі Львова і знайти Яринку Сергій поки що не бачив.
Розділ 11
Життя вокзальне
Щоранку в час пік Сергій разом з помічниками Глухаря виходив «на діло». Спостерігав, як вони знаходять у натовпі свою майбутню жертву, як відсікають її від інших людей, затуляючи своїми тілами, відволікають, а відтак щипач непомітно розрізав лезом сумочку і витягає звідти гаманець. Потім були практичні заняття на кмітливість, спостережливість і спритність. А коли ввечері в підвал поверталися інші діти, Сергій тренувався на них. Підходив до когось і намагався спочатку щось непомітно покласти їм у кишеню, а через деякий час так само непомітно вийняти. Найважче було обманути глухих дітей. Вони здатні були відчувати найменші коливання повітря і «слухати» шкірою. За відсутності слуху в них дуже загострюються інші відчуття.
Через два тижні практики Сергію довірили самостійно когось «пощипати». Це було біля залізничних кас у приміщенні центрального вокзалу, де Санька-Глухар колись уперше продемонстрував йому своє вміння. Курортний сезон був у розпалі, у чергах товклися сотні бажаючих придбати жаданий квиток на поїзд. Вимотані багатогодинним очікуванням, люди про щось сперечалися, а на хлопчака, що прилаштувався біля огрядної жіночки у білому сарафані з великою валізою і сумочкою на плечі, ніхто не звертав уваги. Сергіеве серце калатало й рвалося назовні від хвилювання. Він не сумнівався у своїй спритності, але боявся, що його видадуть очі. Йому було невимовно соромно. Він увесь час відводив погляд кудись убік, щоб часом не зустрітися очима з жінкою, яку збирався обікрасти. Коли гаманець опинився в його руці, він важко, мов на ватних ногах, відійшов убік і передав здобич напарнику. Той миттю зник у натовпі. Другий напарник підхопив Сергія під руку і допоміг вийти на свіже повітря.
— Усе, розслабся, — жестами показав він, — ти наш. Молоток!