— І що... що далі буде з тими всіма дітьми? — перебив адвоката Василь Степанович.
Анатолій лише похитав головою і скрушно відповів:
— Та... насправді — нічого хорошого. Розподілять по інтернатах для неповносправних. З часом хтось не витримає, знову втече й пристане до іншої банди. Або створить власну, послуговуючись досвідом, здобутим у Глухаря. А тих, хто залишиться в інтернаті, через кілька років примусово виставлять за двері, залишивши наодинці з байдужим світом. Ну та про це вам, у принципі, теж добре відомо. Одному із сотні пощастить, якщо вдасться поступити вчитися на зубного техніка чи й навіть педагога. Хтось стане хорошим муляром-штукатуром, столяром чи монтажником і непогано зароблятиме на ремонтах квартир. Когось за державною квотою візьмуть на якусь некваліфіковану роботу. А всі інші знову підуть жебрати і спиватися під парканом від розпачу і безнадії...
— Е-е-ех, важко жити, годі вмерти, — зітхнув директор інтернату, запалюючи чергову цигарку. — Ну, досить про сумне. Допивайте каву, шановні гості, йдемо до актового залу. Негоже примушувати наших юних артистів чекати. Увесь світ ми з вами все одно не змінимо і не врятуємо.
— Маєте рацію, — кивнув професор. — Але якщо кожен із нас роззирнеться навколо і допоможе хоча б одній дитині, яка потребує підтримки, то і це вже геть не мало. Рятуючи одну дитину, ти рятуєш цілий всесвіт!
— Ви невиправний ідеаліст, Вадиме Андрійовичу, — усміхнувся адвокат, підводячись з крісла...
Яринка вперше в житті виходила на сцену, та ще й перед такою кількістю людей. Але страху не було — біля фортепіано на неї чекав Сергій. Юний піаніст сів за інструмент, поклав руки на клавіші, і музика затремтіла в повітрі, щемка і щира. Коли він крадькома глянув на Яринку, її очі світилися від щастя, точно так, як на старій фотографії, точно так, як хотів Сергій...