Прибулець вийняв з кишені запальничку. Господар запалив ліхтар і направив світло на непрошеного гостя.
— Ви, я так розумію, батько Яринки Горак? — почав розмову незнайомець.
Сергій не почув ані скрипу дверей, ані голосів. Змучений від нервового напруження, голоду й холоду, він задрімав. Але світло лампи умить розвіяло дрімоту. Хлопець обережно визирнув з-за копиці. На ґанку Яринчиної хати стояв розкуйовджений неголений чоловік у спідній білизні і світив на... Миколу Павловича, завуча школи-інтернату. Сергій миттю пірнув у сіно. «А він що тут робить?» — майнула думка.
За хвилину Сергій помітив, що тінь від ліхтаря якось дивно стрибав. Він обережно вистромив голову і з жахом побачив, що Яринчин батько однією рукою тримає Миколу Павловича за горло, притиснувши до стіни, а другою намагається влучити йому ліхтарем у голову. Завуч сіпався, щоб ухилитися, але на маленькому ґанку це було майже неможливо. Сергій вискочив зі свого сховку і кинувся на допомогу вчителеві.
— А то шо за бісеня?! — скрикнув Яринчин батько, коли Сергій з розгону налетів на нього, щоб збити з ніг. Тоді відштовхнув хлопця, брудно лаючись. Сергій злетів з ґанку і боляче вдарився головою об дерев’яну сходинку.
— Тікай! — прохрипів учитель. — Біжи по допомогу! Швидше!
Сергій відповз у кущі, підвівся й, хитаючись, подався вниз тією стежкою, якою прийшов Микола Павлович. Стежка вивела Сергія до вузенької дощаної кладки через Черемош. На секунду він зупинився, бо було дуже лячно. Перевів подих і обережно, крок за кроком, рушив уперед.
Ура, таки втримався! Та радіти було ніколи.
Сергій підбіг до найближчої хати і загрюкав у двері.
— Хто там?! — стривожено запитав жіночий голос.
Від несподіванки Сергієва рука застигла в повітрі:
«Що це? Я щось почув, чи мені примарилося?»
— Іване, вставай! — знову почулося за дверима. — Хтось стукав, а не відзивається, іди-но глянь, хто то!
Коли двері врешті відчинилися і на порозі з’явився заспаний чоловік, Сергієва рука все ще «висіла» в повітрі.
«Я чув! Я все чув! Як говорила жінка, як відчинялися двері! Я чув, як завуч просив мене бігти по допомогу! Точно, нічого мені не привиділося!»
— Ну, бахуре, чого тобі? — невдоволено запитав чоловік.
Якщо повернувся слух, то, може, й мова теж? Сергій розкрив рота, напружився, але так і не зміг витиснути з себе жодного звуку.
— Ну шо ти махаєш ротом, як та риба? Кажи, шо треба? А як нє, то зара зі сходів спущу!
Сергій спробував жестами пояснити, що на пагорбі за рікою один дядько намагається вбити іншого і потрібна допомога. Чоловік нічого не второпав і вже збирався гримнути дверима, та раптом помітив, що за рікою, у напрямку, куди вказував хлопець, спалахнуло полум’я.
— Стефко! — закричав. — Біжи буди людей, пожежа! В Олекси хата горить!
— В якого Олекси?!
— Та в Горака ж, того що з тюрми-но вийшов!
Поки чоловік взувався і шукав відра, дружина побігла до сусідів. Потім він тицьнув відро Сергієві, сам ухопив ще кілька і помчав до ріки. Хлопець біг за ним, а подумки молився: «Боженьку, тільки щоб з Яринкою нічого не сталося! Тільки щоб вогонь не зачепив її!»
Біля кладки вони набрали у відра води і обережно понесли вверх по стежці, намагаючись менше розхлюпувати. Поки дісталися Яринчиної хати, там уже палали вхідні двері й сіни. Сусіда вилив усю воду на двері, сподіваючись, що пригасить вогонь і можна буде дістатися в хату. Але вогонь не вщухав. Чоловік схопив відра й знову побіг до ріки, на ходу вигукуючи:
— А ти чого стоїш, Олексо?! Дурню, та ж то твоя хата горить!
Яринчин батько вкляк біля ґанку і осоловілим поглядом дивився на полум’я. Поряд у траві стогнав Микола Павлович. Рукою він затуляв закривавлену рану на голові. Під ґанком догорав розбитий гасовий ліхтар.
Ураз із тріском вилетіла віконна шиба. Вогонь, підживлений притоком кисню, швидко перекинувся на кімнату. Сергій, злякавшись за Яринку, вискочив на підвіконня і заліз у кімнату, яку все густіше оповивав дим. Яринки там не було. Сергій накинув на себе простирадло й вибіг у сіни. Крізь їдкий дим помітив ще двоє дверей. Відчинив найближчі й опинився в маленькій темній коморі. Там Яринки не було теж. Сергій посмикав наступні двері, але ті були замкнені на ключ. Він почав гримати, з розгону штовхати їх плечем. Дарма — двері не піддавалися. Вогонь тим часом підкрадався все ближче. Без допомоги справитися було годі. Сергій повернувся в кімнату й вискочив через вікно назовні. Яринчин батько кудись зник, а Микола Павлович, все ще тримаючись рукою за голову, намагався підвестися на ноги, але щоразу знесилено падав на землю. Від ріки до палаючої хати збігалися люди. Кожен ніс відра. Попереду біг той дядько, якого Сергій першим покликав на допомогу. Хлопець кинувся до нього, шарпав за рукав і тицяв пальцем у бік хати: дівчинка, мовляв, там є, дівчинка!
— Відступись, малий, не до тебе зараз! — відмахнувся чоловік, вихлюпнув воду на вогонь і знову помчав до ріки.
Сергій підбіг до купи з дровами, схопив поліно і знову поліз у хату.
Вогонь уже хазяйнував у коморі. Від перегрівання потроху вибухали банки. Десь позаду з гуркотом обвалився ґанок. Сергій завмер. На мить йому здалося, що він знову в татовій машині, на яку зі скреготом й снопами іскор суне той жахливий поїзд... Трусонув головою, відганяючи примару, обхопив двома руками поліно і почав гамселити ним у зачинені двері. Хтось із людей почув шум у хаті й закричав: