— Ти глухонімий, так? Я бачив, як ти показував жінці, що не чуєш.
Сергій кивнув.
— То чого ти стоїш тут, мучишся? Ти ж можеш без черги квитки брати. Ану, ходімо зі мною.
Сергій, збентежений і здивований, подався за міліціонером, який розштовхав натовп і підступив просто до каси.
— Так, швидко пропустили дитину-інваліда! — вигукнув він, прилаштовуючись біля віконця. — Тобі куди, малий?
На стіні висів великий розклад руху автобусів. Сергій тицьнув пальцем у назву «місто Верховина» і дістав з кишені п’ятдесят гривень.
— Сховай гроші, — буркнув міліціонер, — тобі як інваліду безкоштовний проїзд у транспорті положено. Не знав? А чому ти сам, до речі? Де супроводжуючі?
Хлопець не зрозумів запитання, але суворий вираз обличчя міліціонера насторожив його. Він похитав головою, показуючи, що не чує. Міліціонер махнув рукою, взяв у касирки безкоштовний квиток і повів Сергія до маршрутного автобуса «Івано-Франківськ-Верховина». Передав квиток водію, а Сергія підштовхнув у салон. Навіть помахав йому рукою! Тоді поправив кашкета і з почуттям виконаного обов’язку гордо пішов собі далі.
Сергій усе ще не міг надивуватися, що бувають, виявляється, і такі міліціонери, а не лише різні там кокудаки.
А міліціонер ішов і думав собі: «Ото батьки пішли: такого малого самого їздити пускають! Та ще й каліку! Та я б свого цілого-здорового нікуди ще не випустив, а тут!..»
Автобус виїхав на перехрестя і зупинився біля світлофора. Праворуч на стовпі висів дороговказ, де було написано: «Верховина — 125 км». Сергій мимоволі всміхнувся.
Ще кілька хвилин тому він боявся, що його під конвоєм повезуть до інтернату або й у колонію для малолітніх злочинців спровадять, а зараз був певен, що через якихось три години знову побачить Яринку...
Подумки він усе частіше кликав її «сестричка». Останні три місяці мріяв знайти малу і врятувати від батька-чудовиська, який до смерті забив її маму. Але що ближче автобус під’їжджав до Яринчиного села, то більші сумніви опосідали хлопця. Як знайти її хату? Як непомітно проникнути всередину і вивести дівчинку? Як серед ночі повернутися до Івано-Франківська?
Запитань було багато, а відповідей поки що — жодної...
Яринчине село розкинулося на берегах карпатського красеня — Чорного Черемоша. Водій зупинив автобус біля обшарпаної зупинки. Сергій вийшов з маршрутки, вдихнув свіжого гірського повітря і розгубився...
Якось у новинах показували сюжет про повінь у Карпатах після танення снігів — новини на «Першому каналі» дивилися майже всі в інтернаті, адже це була одна з небагатьох передач із сурдоперекладом. Яринка жестів перекладача не розуміла, тому в телевізор зиркала хіба вряди-годи. Але раптом вона стрепенулася, підбігла до телевізора й почала тицяти пальцем то в екран, то собі в груди.
— Що сталося, Яринко? — злякалася вихователька, яка разом з дітьми сиділа в загальній кімнаті. — Що ти там побачила? Це твоє село, так?
Але сюжет уже завершився. Яринка, похнюпившись, повернулася на диван і притулилася до Сергія.
Наступного дня після уроків Сергій повів Яринку в комп’ютерний клас. Під’єднавшись до інтернету, погуглив інформацію про її село. Дівчинка одразу ж пожвавішала, коли на моніторі з’явилися знайомі місця. Так вони й просиділи, розглядаючи фотографії, аж до вечері.
Коли вони прощалися біля спального корпусу, Яринка знаками попросила Сергія зачекати і побігла у свою кімнату. Незабаром повернулася з кольоровою фотографією, на якій молода жінка, сидячи на похиленому ганку старої дерев’яної хати, тримала на колінах маленьку дівчинку. Вони були такі схожі, і в обох був такий щасливий погляд! Яринка показала пальцем на жінку і прожестикулювала: мама. Потім ураз заплакала. Хлопець аж розгубився: Яринка ніколи не плакала, навіть коли їй було дуже боляче! Обійняв її і подумки пообіцяв, що ніколи в житті нікому не дозволить образити. А ще — зробить усе, щоб її погляд знову став таким же щасливим, як і на тому фото...
Село тягнулося змійкою вздовж ріки. Сергій ішов вулицею, уважно розглядаючи кожну хату. Намагався упізнати серед них ту, що запам’яталася з Яринчиної фотографії. Але так нічого й не видивився. Спинився біля останньої хати. Що робити далі, просто не знав.
«Напевне, я помилився. Яринка показувала мені себе й маму, але чи то була їхня хата? Може, вони їздили до когось у гості в інше село і там фотографувалися? І як я маю тепер її знайти?»
Щоб не впасти у відчай, який наповзав чорною хвилею, Сергій подався на берег ріки й узявся пускати жабки гладенькими, обточеними водою камінцями. Вони підстрибували, відбиваючись від поверхні води, і летіли вперед, ніби хотіли дістатися до протилежного берега. Але кінець кінцем таки тонули.
«От і я потонув, — думав Сергій. — Скільки раз підстрибував, скільки намагався, а все коту під хвіст!» Хлопець підібрав чималого плескатого камінчика і щосили жбурнув у воду. Камінець вдарився об великий камінь посеред ріки й різко підскочив угору. Сергій прослідкував за ним поглядом і мало не скрикнув: високо на пагорбі на протилежному березі Черемоша виднівся той самий похилений дерев’яний ґанок...
Не роздягаючись, Сергій помчав убрід через ріку. У горах вже кілька тижнів не було дощу, тому ріка обміліла. До берега залишилось якихось кілька метрів, і раптом Сергій, послизнувшись, шубовснув у воду. Скочив на рівні. Боляче вдарився, але, здається, все ціле, можна рухатися далі.
Так само бігцем Сергій вибрався з води і піднявся на пагорб до Яринчиної хати. Біля неї не було ні паркану, ні подвір’я — лише галявина, на якій стояли дві копички сіна. Захекавшись від швидкого бігу, хлопець сховався за одну з них і взявся спостерігати за ґанком.
Недарма кажуть, нема гірше, ніж чекати і наздоганяти. Та іншого виходу в Сергія не було: мусив чекати, поки хтось вийде з хати надвір, чекати спокійно і тихо, попри вечірній холод, мокрий одяг і близькість Яринки — а це було найважче.
Минуло не менше години. Сергій весь час сподівався, що нарешті в хаті ввімкнуть світло, й через вікно можна буде побачити, що робиться всередині. Але в хаті було темно.
Холод уже допікав. Сергій вигріб з копиці кілька оберемків сіна й намостив собі «гніздо», щоб хоч якось порятуватися. Тим часом з протилежного, більш похилого боку пагорба, до хати по стежці піднявся якийсь чоловік. Щойно Сергій надумався вмоститись у своєму «гнізді», чоловік тричі постукав палицею у вікно хати. Ніхто не озивався. Тоді він постукав знову, більш наполегливо. Зсередини долинуло невдоволене бурчання. За якийсь час двері зі скрипом прочинилися і на ґанок вийшов господар. У руці він тримав незапалену гасову лампу.
— Кого тут носить? — запитав сердито і додав: — Сірники маєш?