— Теж глухонімі?
— Ну так, а які ж?
— Невже? То не все так погано. Значить, пристосуватися в житті можна, тільки треба хотіти!
— Але це поодинокі випадки, — заперечив адвокат. — Ну, пощастило мені, ну ще десятьом, сотням. Але ж глухих десятки тисяч. І вони безпорадні.
— Це правда, — зауважив ще один гість, поважний сивий бородань. Теж професор з університету. — В Америці, наприклад, глухий може вчитися в будь-якому університеті. Спеціально для нього виділяють сурдоперекладача. І влаштуватися на роботу потім не проблема. Не те що в нас...
Сергій не встигав слідкувати за розмовою дорослих. Йому стало нудно, і він пішов до іншої кімнати, бавитися з Альфою.
Під вечір гості розійшлися, залишився лише Анатолій. Професор запропонував йому ще чаю. Хотів покликати і Сергія. Але той уже спав, тримаючи в обіймах таксу...
Коли Сергій уранці прокинувся, у квартирі нікого не було — господар вигулював собаку. Хлопець подався на кухню й увімкнув газ під чайником. На столі стояв телефон і записник у шкіряній палітурці, розкритий на сторінці з нагадуваннями. Поки вода не закипіла, Сергій суто з цікавості почав розглядати записник. Почерк у професора був дрібний, а всі слова він записував скорочено — по кілька літер. Сергій звернув увагу на останній запис: «Подзв. інтерн, щоб забр. С.». «Подзвонити в інтернат, щоб забрали Сергія», — миттю розшифрував він і зі злості жбурнув записник об стіну. Від образи й розчарування хлопець мало не заплакав.
«Зрадник! Зрадник! Зрадник! — крутилося в голові. — Я повірив, що вони хочуть мені допомогти. А насправді збираються здати назад в інтернат. Їм наплювати і на мене, і на Яринку. Зрадники! Знову зрадники!!!»
Чайник уже кипів, свисток мало не лускав, але Сергій цього, звісно ж, не чув. Чаю йому вже не хотілося...
Сергій відчинив вхідні двері, та на мить затримався... і знову зачинив. Біля вішака в коридорі стояв великий професорський портфель з двома застібками. Хлопець зазирнув усередину. У боковій кишеньці лежав гаманець. У гаманці було п’ятсот гривень різними купюрами. Сергій витягнув одну, завагався і відтак забрав усі. Цих грошей йому мало вистачити, щоб доїхати до Яринчиного села, а потім ще й разом дістатися до Одеси.
Він повернувся на кухню, підняв з підлоги записник, видер з нього листок і написав: «Вибачте. Я взяв у вас 500 гри. Я не злодій. Але мушу знайти Яринку. Обіцяю колись усе віддати. Сергій». Тоді вийшов з квартири у коридор, перехилився через перила і поглянув униз, чи не повертається професор з прогулянки. Швидко збіг на перший поверх і визирнув на вулицю. Там нікого не було. Сергій вискочив з під’їзду і помчав у бік оперного театру.
Біля театру зупинялися маршрутки, якими можна було добратися і до залізничного, і до автобусного вокзалу. Їхати приміським поїздом було дешевше і безпечніше. Але Сергій не наважився повертатися на залізничний вокзал, у лігво Саньки-Глухаря. Тому поїхав на автовокзал.
Маршрутка до Івано-Франківська якраз здавала заднім ходом від платформи, коли Сергій підбіг і з силою почав бити кулаками по дверях.
— Чого лупиш, дурню?! — закричав водій, зупиняючи автобус і відчиняючи двері.
Захеканий Сергій заскочив у салон і простягнув йому п’ятдесят гривень. Водій щось пробурчав невдоволено, але взяв гроші й знову зачинив двері. Сергій прилаштувався біля вікна в кінці салону. Навпроти нього малюк смачно наминав шоколадку. У Сергія забурчало в животі: зранку він так і не поїв. Повернувся до вікна, щоб не спокушатися смаколиком, і спробував відволіктися думками про те, що незабаром побачить свою Яринку...
Вадим Андрійович повернувся з прогулянки о сьомій і застав двері до квартири незамкненими. Насторожився і на мить відступив убік, але такса, не розуміючи його намірів, забігла додому й одразу помчала до ванни, де господар після кожної прогулянки мив їй лапи. Професор обережно увійшов за таксою. «Якби тут був хтось сторонній, собака неодмінно загавкав би», — припустив він і рушив до вітальні. Хлопця ніде не було. Може, його таки вистежили бандити з Привокзальної?
— О Боже, що ж вони з ним зроблять? Треба негайно дзвонити в міліцію! — чоловік кинувся на кухню до телефону.
Уже схопився за слухавку і раптом помітив на столі аркушик, списаний дитячим почерком. Вадим Андрійович одягнув окуляри і прочитав. Задзвонив телефон.
— Вітання, пане професоре! — пролунав у трубці бадьорий голос Анатолія. — Як почувається ваш підопічний?
— Толю, він зник.
— Як зник? Коли?
— Щойно, поки я вигулював Альфу.
— А він не обікрав вас? Перевірте, чи все на місці.
— Та ні, тут інше. Малий, вочевидь, зрозумів, що ми хотіли повернути його до інтернату, і втік.
— Без грошей далеко не втече. Треба подати в міліцію орієнтування на нього.
— Гроші якраз у нього є. Взяв п’ятсот гривень з мого гаманця.
— То все ж обікрав! От і вір після того волоцюгам!
— Та чорт із ними, з тими грішми! — нетерпляче вигукнув професор. — Міліцію в будь-якому разі треба повідомити, особливо на залізниці. Бо якщо хлопець вирішив добиратися до Франківська поїздами, то може знову потрапити до того Саньки-Глухаря. Тоді йому точно кінець. А у тебе щось дуже нагальне було до мене?
— Та ні, Вадиме Андрійовичу. Я про ту дівчинку, Яринку, інформацію зібрав. Але ви спочатку поговоріть із міліцією про Сергія, а я невдовзі до вас під’їду і розповім усе докладно.