— Спати не хочеш? Тоді вмикай телевізор, а ми з Анатолієм Олексійовичем помізкуємо, як допомогти вам з Яринкою, добре?
Сергій кивнув. Вадим Андрійович повернувся у кухню.
— Цікава історія, — промовив він, прикриваючи за собою двері. — Неординарна. У моїй практиці такого випадку ще не траплялося.
— А мене вона не особливо здивувала, професоре. Серед львівських адвокатів лише я досконало володію жестовою мовою, тому до всіх справ, пов’язаних із глухонімими, залучають мене. І повірте, таких історій, як із цим хлопчаком, немало. Мені теж у спеціалізованому інтернаті довелося рости. Так от, з мого випуску тільки я отримав вищу освіту і став юристом. Решта або торгують на базарі, або різноробочими на будовах працюють. А троє вже померло. В одного нирки відмовили, в іншого печінка розклалася, третій замерз узимку на морозі біля ставка в парку. Але реальна причина смерті у всіх одна — алкоголь. Хоча, пам’ятаю, у школі вони цілком нормально вчилися і поводилися... Але ж нашій державі і здорових дітей нема куди приткнути. А з неповносправними геть біда. Кидають їм, мов подачку, ту пенсію нещасну — і живи собі як знаєш. Та ж ці люди не хочуть просто лежати і животи чухати! їм хочеться жити, творити, бути потрібними комусь ще, крім самих себе. Розумієте?
— Спокійно, Толю, спокійно. Не хвилюйся так, я ж не заперечую. Кажу тільки, що в моїй практиці такого ще не було.
— Та бо ви рафінований інтелігент, пане професоре. Часто в театри ходите, у музеї, на виставки. А скажіть, чи бачили хоча б в одному з тих закладів пандус — заїзд для інвалідних візочків? Можете навіть не напружувати пам’ять, не бачили. Бо вони хіба біля аптек трапляються. І то такі, що позабиватися на них можна. А передач чи фільмів із субтитрами для глухих на ТБ багато? Отож бо. Вони ж навіть у церкві почуваються чужими, бо не чують молебню, а щоб посповідатися, пишуть записки священику. Той їх читає і рве потім. І сказати у відповідь чи порадити щось теж не може, бо більшість глухих погано читає з губ. Нікому в нашій державі неповносправні не потрібні. Ні дорослі, ні діти. Байдужість оточуючих — ось що примушує їх об’єднуватися навколо різних Глухарів та Вітьків!
— Добре, Толю, не заводься. Давай краще допоможемо конкретно одному нещасному хлопчаку і одній нещасній дівчинці. Що можна для них зробити? До тебе часто звертаються глухонімі, ти захищаєш їх у судах, тож порадь щось.
— Передусім, треба забути про Саньку-Глухаря. Проти нього ми безсилі, він частина системи. Посадиш у тюрму — його нішу відразу займе інший. Викуриш з підвалу — він перейде на горище. Звільниш дітей і відправиш в інтернат — через місяць повтікають і знову повернуться до нього. А щодо Сергія, то варто негайно сповістити адміністрацію інтернату, що він знайшовся.
Якби Сергій почув його слова, то вже накивав би п’ятами з цієї квартири. Але він сидів на килимі у вітальні і бавився з таксою.
— Ще раз наполягаю, Вадиме Андрійовичу, давайте подзвонимо в інтернат. Треба діяти згідно з буквою закону.
— Толю, заспокойся. Не можна так. Малого вже три місяці розшукують, нічого не станеться, якщо ще до завтра почекають. За той час можна щось придумати. Скористайся своїми каналам, дізнайся про ситуацію з дівчинкою.
— Але ж це інша область! Знаєте скільки часу треба, щоб ту бюрократичну машину запустити?
— Тоді тим більше, нічого даремно теревенити. Давай, діставай свій записник і дзвони. А я теж декого потривожу зі старих знайомих.
Поки чоловіки телефонували, дізнавалися і вирішували, Сергій заснув на килимі у вітальні. Вадим Андрійович переніс його на диван і вкрив пледом. Малому снилося море...
Вони з Яринкою бігали по піщаному пляжу і копали смугастого кольорового м’яча. Такса Альфа увесь час намагалася його дістати з води, але боялася намокнути. Лише гарчала і гавкала на хвилі, коли ті з шипінням розбивалися біля її лап об берег і розбризкували навколо солоні краплі. Сонце, море, пісок — усе було таким м’яким і теплим. Втомлені діти вляглися посеред пляжу й засмагали, розкинувши руки, мов пташині крила. Альфі набридло лякати своїм гавкотом хвилі. Вона теж вляглася біля Сергія і почала лизати йому щоку...
Сергій прокинувся від лоскоту. Такса залізла до нього на диван і лизала йому щоку. У Сергія було дивне відчуття: вперше йому снилися не рідні і не спогади з минулого, а його Яринка. «Мабуть, це добрий знак, — подумав хлопець. — Тепер я точно її знайду, і ми поїдемо удвох на море!»
У кімнату зайшов Вадим Андрійович.
— Ну що, сонько, прокинувся? Тоді вставай, вмивайся і одягайся. Твій одяг у ванній на пральній машинці.
Сухий і попрасований. Сьогодні ти маєш виглядати презентабельно, бо в нас будуть гості.
Сергій узув домашні капці і поплентався до ванної. Такса подріботіла за ним.
До обіду зібралися гості. Дорослі поважні чоловіки, викладачі університету, і молодь, студенти. Анатолій прийшов найпізніше. Відкликав професора вбік, і щось швидко розповів йому.
Вадим Андрійович жив у цій квартирі змалку — вона була справжнім родовим гніздом і дісталася йому ще від діда, знаного за часів Польщі львівського адвоката. Дружини і дітей Вадим Андрійович не мав, але самотнім не почувався ніколи. У нього завжди збиралися колеги, студенти, друзі, з якими він любив обговорити політичні й культурні новини, а то й просто попліткувати. Цей чоловік завжди був привітним господарем, і от зараз запросив Сергія до громади й відрекомендував присутнім:
— Знайомтеся, друзі. Це мій почесний гість. Сергій. На жаль, у нього проблеми зі слухом. Він читає з губ, але говорити не може. Анатолій Олексійович допоможе нашому спілкуванню.
Гості загомоніли. Усім було цікаво, що то за хлопчина. Професор коротко розповів його історію. І хоча компанія зібралася тут зовсім з іншого приводу, розмова зосередилася навколо Сергія та проблем людей із вадами слуху.
— Я от нещодавно мав проблеми із зубами, — зауважив один з гостей, — то зубний технік, що робив протези, теж глухонімий. Тобто при бажанні можна якось влаштуватися...
— Так, — підтвердив Анатолій, — є медучилища, де глухих вчать на зубних техніків. І в інститутах деяких є кафедри, де навчають людей з вадами слуху. І УТОГ працює.
— УТОГ — це що таке? — запитав хтось із присутніх.
— Товариство глухих. Така державна організація. Їм виділяють якісь копійки з бюджету, то вони намагаються і санаторії утримувати, і помагати своїм. Навіть театр свій мають.
— Театр?!
— Так, театр міміки й жесту. У Києві. «Райдуга» називається. Там професійні актори грають.