— Я з тобою, Колю! — вигукнула Наталя Іванівна.
— Ану спам’ятайся! — гримнув директор. — Наталю, дітей хто прийматиме? Той вар’ят хай вже їде, як йому не сидиться. А ти чим допоможеш? Сиди тут і займися ділом!
— Ну то чого ви мене викликали? Я ж ділом якраз і займалася.
— Знав би, що ви тут собі понадумуєте, не викликав би! Іди вже, працюй. А ти чого стоїш, захисник? Чим добиратися думаєш?
Микола Павлович ніяково розвів руками. Своєї машини в нього не було, а маршрутками до далекого карпатського села не дістатися і до завтра. Василь Степанович приречено махнув рукою.
— Що вже там, бери мою машину. Доручення на тебе в бардачку лежить. Воно ще з минулого року дійсне... Права з собою маєш?
Микола Павлович ствердно кивнув, вдячно потиснув директору руку і вибіг з кабінету.
— Куди ти погнав?! — крикнув йому Василь Степанович через вікно. — А ключі?
Кинув завучу ключі від машини і пробурмотів:
— Оце так початок навчального року. Це що ж тепер, увесь рік такий скажений буде?
Вадим Андрійович порався на кухні біля плити, готуючи обід собі й Анатолію. Той увесь час кудись телефонував. Після чергового дзвінка професор запитав його:
— І що там у прокуратурі?
— Яринчин батько колись дійсно сильно пив і вирізнявся запальним характером, бив і дружину, і навіть маленьку доньку. Так тривало до того дня, коли він у п’яній нестямі до смерті забив дружину. Відсидів п’ять років, і суд звільнив його достроково.
— Але на якій підставі?
— З гуманних міркувань, як батька дитини до семи років, інваліда й сироти. Відсидів уже дві третини терміну, без порушень режиму, зразково поводився і глибоко розкаявся за скоєне... Це з постанови суду. А органи опіки, не довго думаючи, віддали йому дитину. Теоретично, за ним повинні були закріпити нагляд від опікунської ради, але хто його знає, як воно у тих селах відбувається? Ясно, що мужик і далі все пропиває, а дитиною не переймається. Та все ж є надія, що він хоч трохи чогось боїться і не б’є її, як колись. Тільки б Сергій не вивів його з рівноваги, коли заявиться там...
— Знаєш що, Толю? Думаю, нічого нам тут сидіти-гадати. Треба збиратися і самим туди їхати.
— Навіщо? Знайомі з прокуратури вже подзвонили до колег з Івано-Франківська з проханням навідатися завтра до дівчинки. Вони собі знайдуть якийсь законний привід для цього. Скажуть, що сигнал поступив абощо, їм же не вперше.
— Завтра може бути надто пізно. Нехороше передчуття в мене...
— Вадиме Андрійовичу, ми не в Америці живемо, вертольота нам ніхто не дасть, а машиною сьогодні навряд чи встигнемо. Зрештою, може там усе й не так страшно. Може, Сергій уже сидить разом із Яринкою за столом, а батько пригощає їх варениками чи цукерками? Буває ж і таке. Принаймні часом у це хочеться вірити...
Професор відступив від плити.
— Не знаю, не знаю... Тривожно мені якось, Толю. Мабуть, я таки зберуся і поїду.
— Та ви ж навіть дороги не знаєте!
— У машині навігатор, доберуся.
— Ну, як хочете. Я вас переконувати не буду. І стримувати теж. Їдьте, тільки телефон не забудьте. Тримайте мене в курсі. А я мушу йти.
— А пельмені? Уже ж доварюються!
— Дякую, але мені вже час. Та і вам збиратися треба, якщо справді їхати надумали.
Розділ 14
Протистояння
Сергій вийшов з маршрутки на вокзалі Івано-Франківська й одразу побіг до автобусної каси купити квиток до Яринчиного села. Навколо метушилися люди — то був кінець робочого дня.
Хлопець прилаштувався в кінці черги. Його то відштовхували, то підпирали ззаду. Опасиста тітонька з двома клунками схопила за руку і почала щось швидко говорити. Він показав їй, що не чує. Жінка замовкла і стала в чергу за ним. Сергій відвернувся, але за мить його знову схопили за руку. «Та що вона хоче від мене?» — подумав, обертаючись, і побачив, що його тримає міліціонер. Хлопець злякано відсахнувся. «Ну от і все. Швидкі вони, коли не треба! Знайшли-таки...»
Він чекав, що міліціонер зараз одягне йому кайданки і поведе у відділок. Але той жестом попросив малого дивитися йому в обличчя і повільно промовив: