Під сходами на вокзалі смерділо затхлістю, сечею і цигарковим димом. Спочатку Сергій морщився й затуляв носа, але потім звик і вже не відчував запаху. Під сходами він переховувався від допитливих очей міліціонерів, що проходжалися вокзалом. Хлопець позирав на годинник над головним входом і міркував, що робити далі.
«Головне доїхати до Івано-Франківська. Микола Павлович колись казав, що звідти ходять маршрутки до Яринчиного села. Зрадник він. І директор зрадник, і вихователі. Казали, що люблять її, жаліють, а самі віддали Яринку тому бандитові. Ну нічого, я врятую її, я її не зраджу! Шкода тільки, грошей нема. Як тепер добиратися? Кажуть, в електричці контролери рідко ходять, можна зайцем їхати... А от як у маршрутку непомітно влізти? Та нічого, доберуся до Франківська, а там уже щось придумаю. Аби лише встигнути чим швидше до Яринки і забрати від батька, поки той її не замучив».
Занурившись у роздуми, Сергій не помітив, як під сходи забрели ще двоє підлітків. Один із них зупинився біля нього й смикнув за рукав.
— Ти чьо тут завис? — запитав. — Це наша точка!
Сергій не второпав, чого хочуть ці двоє.
— Нє, ну ти поняв? — продовжував «наїжджати» підліток. — Ще й морозиться, не хоче базарити, не уважає нас. Та ти хто такий?!
Він штовхнув значно нижчого на зріст Сергія, і той, перечепившись через пластмасовий ящик, упав на бетонну підлогу. Спробував підвестися, але його знову штовхнули. Сергій вкотре пожалкував, що колись так і не переконав батьків віддати його на карате. Він би тоді зовсім по-іншому спілкувався з нападниками! І ще невідомо хто з кого зараз би сміявся. Хулігани обступили хлопця, і щойно він намагався підвестися, штовхали його на підлогу, примовляючи:
— Будеш знати, падла, як чуже місце займати!
При цьому вони ще й голосно реготали, насолоджуючись своєю перевагою. І раптом їхній сміх різко увірвався.
— Шухер, менти, — промовив тихо один і помчав до виходу з вокзалу. Другий рвонув за ним. Сергій підвівся і побачив міліціонерів, що прямували до них. Мабуть, почули крики й регіт, що долинав із-під сходів. Помітивши двох підлітків, міліціонери кинулися їм навздогін. Сергієві теж не можна було перетинатися з міліцією, адже його б неминуче повернули в інтернат. Він вискочив і побіг у зворотній бік, до виходу на перон. На першій колії стояв поїзд. Біля вагона кілька чоловіків у камуфляжному одязі курили й про щось сперечалися. Поряд на купці лежали їхні наплічники, вудки, сачки та інше рибальське знаряддя. Сергій здогадався, що чоловіки вихваляються одне перед одним своїм уловом, бо кожен розводив руками і показував, яку велику рибу впіймав. Хлопець прилаштувався біля рибалок і опустив голову долу, сподіваючись, що так його не побачать міліціонери.
Докуривши, чоловіки почали заходити у вагон. Один із них далі уперто щось доводив іншому, часто повторюючи одне й те ж слово. Сергій стежив за його губами і, здавалося, той увесь час говорить: «Франківськ». «Напевне, пояснює, що це електричка до Івано-Франківська, — подумав Сергій. — Супер! Якраз те, що треба!»
Він разом із чоловіками увійшов у вагон і прилаштувався біля рибалок. Ті продовжували сперечатися:
— Кажу ж тобі, Франківськ — найкраще місто для рибалки! — вперто наполягав один. — Там цілих дві ріки тече через місто! І обидві в горах починаються. Виходиш собі з хати — і за п’ять хвилин уже сидиш на березі і ловиш. Хоч таку, хоч сяку. Франківськ рулить, не те що твій Львів!
— Ну так, тут ти правий, — із сумом погодився інший. — У нас лише одна нещасна річечка. І та в трубі через увесь центр тече. А смердить так, що не приведи Господи!
Рибалки помітили Сергія, що тулився біля них і мало не зазирав їм у роти.
— А що, малий, цікаво рибальські байки послухати, га? — запитав найстарший.
Сергій не зрозумів його і знітився.
— Та не соромся, — чоловік поплескав хлопця по плечу і посунувся, пропонуючи сісти поряд. — Я колись теж любив слухати, як батько з друзяками байки травить. Особливо, коли піддасть трохи. Ну, то як тебе величати?
Сергій показав, що не чує.
— Кажу, сідай з нами! — прокричав чоловік.
Йому здалося, що хлопець не чує, бо у вагоні надто шумно. Прокричав знову, ще голосніше, і притягнув малого за рукав до себе. Сергій не хотів нічого пояснювати, просто кивнув і всівся поруч. Тільки подумав: «Дивно, поїзд мав бути лише через дві години. Чи, може, у розкладі не всі рейси записані?» Але сумніви швидко зникли. Він захопився розмовою чоловіків, намагаючись вгадати, про що ті сперечаються.
На одній зі станцій у вагон увійшла жінка у формі. По черзі підходила до пасажирів і перевіряла квитки. «Контролер!» — здогадався Сергій. Він кинувся до протилежного виходу, але потрапив просто в руки другого контролера. Кремезний вусатий чоловік у формі схопив Сергія за руку.
— А куди це ти так поспішаєш?! — вигукнув, посміхаючись. — Мабуть, у туалет, я вгадав? Чомусь усі «зайці», як тільки бачать контроль, одразу біжать туди ховатися! Ну, чого мовчиш? Кажи щось!
Вуса в чоловіка були такі густі й довгі, що закривали собою піврота. Тож Сергій не міг нічого зрозуміти. Спробував жестами пояснити, що не чує, але контролер тільки розсміявся.
— Ну-ну! На жалість мене не візьмеш, артист!
— Та лишіть малого в спокої! — вступився за Сергія один із рибалок. — Він же й справді глухий!
— А ви хто йому? Батько? — суворо запитав кондуктор.
— Та яке там! Уперше бачу. Але малий точно не чує. Я ще подумав — чого це пацан не відповідає, коли його запитують? Лишіть його в спокої! Он які очі перелякані. Мало його життя покалічило?!
— А ви не захищайте! — обурився контролер. — Знаєте, скільки ми таких інвалідів липових щодня ловимо? Коротше, малий! Вдавай хоч сліпого, хоч німого, нічого не поможе!
— О Господи, та відпустіть вже його! — озвався другий рибалка. — Я заплачу за нього. Скільки той квиток коштує?