— Рот закрий, дурна бабо! — огризнувся чоловік. — Я з друзями був! Не розумієш, що таке друзі?!
— Друзі?! Знову друзі?! Ти проміняв сім’ю на друзів! Ну ще би лиш я, але дитина чим винна? Вона й без того нещасна, а ще й тата нігди не бачить!
— Що ти мелеш?! Он він я — перед тобою!
— Ага, хитаєшся, як бадилля на вітрі. Навіть не пам’ятаєш, що сьогодні Яринці три роки. Який ти тато в біса, га, скажи? Ну скажи?! Та щоб тебе краще!..
— Ти кого клянеш і к бісу посилаєш?! Ти!.. Та я тебе!..
Від тих вересків Яринка прокинулась і розплакалася. Мама взялася її заспокоювати, але батько з криком: «Куди?! Я з тобою ше не закінчив!», — схопив жінку за руку і щосили вдарив кулаком в обличчя. Падаючи, вона вдарилася головою об чавунний кут кухонної печі... Більше не встала. А добрий тато дістав із серванта пляшку горілки та й пішов до іншої кімнати квасити...
Зранку в гості завітала бабуся, татова мама. Вона жила в сусідньому селі й приїхала до внучки на уродини. А застала невістку, що лежала на підлозі в засохлій калюжі крові, і заплакану дитину біля неї. Яринка усю ніч сиділа біля мами, гладила її холодну руку і благала прокинутися. П’яний тато голосно хропів на ліжку... Старенька померла на другий день після похорону невістки: серце не витримало сорому й горя.
Яринчиного батька засудили на сім років позбавлення волі. Дівчинку направили в сиротинець, де вона й прожила останні чотири роки. Директор опікувався нею, інколи забирав додому, намагався навчити її говорити, але марно.
Вихованці сиротинця знущалися з Яринки, дражнили і били її, знаючи, що та не зможе нікому поскаржитися. Може, заздрили і ображались за те, що директор ставився до дівчинки трішки краще, ніж до інших. А може, це була звичайна дитяча жорстокість. Та хай там як, а за весь час перебування в сиротинці, Яринка жодного разу ні на що не поскаржилася і ніхто ніколи не бачив сліз в її очах. Зрештою, як і посмішки на обличчі...
Нещодавно Яринці виповнилося сім років і її скерували на навчання до спеціалізованої школи. Так вона опинилася в одному інтернаті із Сергієм.
Розділ 6
А музика вічна!
Наближався Новий рік. У актовому залі все ще тривав ремонт, коштів на його завершення бракувало. Тому дирекція вирішила новорічну ялинку цього року не ставити і святкового ранку не влаштовувати. Та й для чого? Все одно батьки забирали дітей на зимові канікули додому. В інтернаті залишалося лише двоє вихованців — шестикласник Сергій і першокласниця Яринка. Їх не було кому забирати...
Тридцять першого грудня в інтернаті чергував Микола Павлович. Він би залюбки запросив Сергія з Яринкою до себе додому, але там його власні вже дорослі діти готували новорічну вечірку для своїх друзів. Зрештою, він тому й зголосився на чергування — щоб не заважати молоді.
Та все ж Микола Павлович вирішив влаштувати вихованцям святковий сюрприз. Поки усі роз’їхалися на канікули, Яринку тимчасово перевели у хлопчачий корпус і поселили в сусідню з Сергієм кімнату. О дев’ятій вечора, коли малі вже готувалися до сну, завуч попросив їх накинути верхній одяг і пройти разом з ним.
На вулиці вже було темно, тільки крізь вікно актового залу пробивалося тьмяне світло. Завуч відчинив двері, запросив Сергія з Яринкою увійти. Посеред залу, сяючи різнокольоровими вогнями, красувалася справжня ялинка. Поряд стояв стіл, вкритий білою скатертиною. А на столі — великий шоколадний торт, навколо якого розмістилися тарелі з мандаринами, яблуками, цукерками і тістечками.
— Ну що ж, дорогі мої гості, запрошую вас трошки посвяткувати! — урочисто промовив Микола Павлович, і легенько підштовхнув дітей уперед.
Сергій з Яринкою обережно сіли скраєчку. Вчитель увімкнув телевізор, знайшов канал, по якому крутили якийсь новорічний мультфільм, і відкоркував дволітрову пляшку «Кока-Коли».
— Це у нас замість шампанського, — весело сказав він, наливаючи шипучий напій у склянки. — Ну ж бо! Пригощайтеся! Не соромтеся!
Діти почувалися ніяково. Яринці мимоволі пригадався директор сиротинця, у котрого вона щороку гостювала на свята, а Сергій згадав маму, тата і маленьку сестричку, яка завжди з таким нетерпінням чекала приходу святого Миколая. Кожного разу Іринка обіцяла, що не засне цілу ніч. Мріяла дочекатися сивобородого чарівника і побачити, як той влітає на оленячій упряжці у прочинене вікно й кладе подарунки їй під подушку. Не дочекалася...
Відганяючи сумні спогади, Сергій почав розглядати актовий зал. У куті біля сцени помітив фортепіано.
У грудях защеміло... Він підвівся, підійшов до запиленого інструмента й обережно підняв кришку. Микола Павлович зацікавлено спостерігав за ним.
Сергій підтягнув до фортепіано крісло, сів і боязко торкнувся пальцями клавіш. Потім заплющив очі і... почав грати! Мелодія відлунювала в порожньому залі, заповнюючи собою увесь простір. Сергій виконував вальс Шопена, який готував до конкурсу в Польщі. Хлопець боявся розплющити очі і продовжував грати наосліп. Не чув музики, але відчував, що пальці все пам’ятають і не схиблять.
Раптом Яринка, яка доти сиділа спиною до фортепіано і ні на що не звертала уваги, напружилася. Повернулася, поволі підійшла до інструмента і притулилася вухом до задньої деки. Потім розпростерла руки і притиснулася до фортепіано усім тілом. Її очі засяяли якимось дивним блиском, а на губах з’явилася ледь помітна усмішка.
Заворожений Микола Павлович не вірив своїм очам.
— Це неймовірно, — шепотів він. — Це неймовірно! Вона усміхається. Вона чує!
Сергій дограв вальс і розплющив очі. Яринка оббігла фортепіано, схопила Сергія за руки і почала бити його пальцями по клавішах, примушуючи знову грати. Хлопець здивовано подивився на неї, але послухався і заграв. Спершу повільно й тихо, потім все голосніше й голосніше. Яринка ствердно закивала і знову всім тілом притислася до фортепіано, вслуховуючись у ритмічні вібрації.
Цього разу Сергієві пальці вже не були такими точними і деколи брали фальшиві ноти, але для маленької дівчинки це все одно було найдивовижніше і найприємніше переживання за останні роки...
Сергій прокинувся пізно. У кімнаті він був сам, нікому було його штурхати й підганяти на сніданок чи до школи на заняття. Згадався сон, який він бачив уночі.
Ялинка сяяла різнобарвними вогнями гірлянд. Тріо музик, що складалося з фортепіано, скрипки та кларнета, тобто Сергійка, мами й тата, бадьоро виконувало популярну різдвяну пісеньку, а маленька Іринка весело стрибала навколо ялинки і підспівувала: «Джингл белз, джингл белз, джингл ол зе вей!»
Потім був опівнічний бій годинника, салюти, пісні... Іринка заснула, скрутившись калачиком на дивані біля Сергійка. Він витримав ненабагато довше і теж заснув, не додивившись новорічну кінокомедію. Тільки тато з мамою просиділи до пізньої ночі. Поки привітали по телефону і скайпу всіх друзів та знайомих, поки передивилися всі святкові програми... Нарешті, під ранок, помучені полягали спати, бажаючи одне одному щасливого Нового року...