— Дивися, це дактиль — абетка для глухих. З її допомогою можна літерами передати будь-яке слово. Треба лише зрозуміти і запам’ятати. Ну ж бо, Сергію, нотну грамоту, мабуть, значно важче було вивчити...
Після заняття Наталя Іванівна познайомила Сергія з сусідами по кімнаті — Андрієм та Володею. Андрій народився в сім’ї батьків зі слабким слухом і змалечку був майже глухим. Слуховий апарат допомагав йому чути лише гучні звуки. Він не розмовляв, зате дуже добре читав по губах. Володя народився з нормальним слухом, але у два роки перехворів на менінгіт і оглух. Взагалі, більше половини дітей в інтернаті втратили слух саме через ускладнення після хвороби. Володя розмовляв добре, хоча й повільно. А зі слуховим апаратом міг навіть спілкуватися по телефону.
Коли вихователька залишила хлопців у кімнаті, Андрій з Володею почали розпитувати новачка, хто він і звідки. Сергій не розумів їх. Тому просто ліг на ліжко, відвернувся і вдав, ніби спить. Та й не хотілося йому розмовляти. Вони були для нього чужі. Наче з іншої планети. І Сергій не хотів миритися з тим, що він тепер теж уже іншопланетянин.
О десятій в інтернаті оголосили відбій. Після того, як чергова вихователька вимкнула у кімнаті світло, Андрій та Володя повсідалися на ліжках, увімкнули мобільні телефони і направили світло екранів кожен на своє обличчя. Так вони бачили один одного і могли продовжити спілкування. Сергій спостерігав за ними. Після заняття з Миколою Павловичем він уже розумів деякі жести. Вочевидь, хлопці розмовляли про своїх батьків, бо найчастіше показували жест «мама», торкаючись вертикальною долонею спершу до правого, а потім до лівого кутика губ, і «тато» — торкаючись долонею до чола і до підборіддя.
«Щасливі, — з гіркотою думав Сергій. — У них немає слуху, зате є тато й мама. І на вихідні вони їх забирають додому».
Він важко зітхнув і знову повернувся до стіни. Через декілька хвилин заснув. Уві сні знову сидів на задньому сидінні татового «Ланоса» і нажахано та безпомічно дивився на величезний поїзд, який з гуркотом і скрипом, розбризкуючи іскри з-під коліс, мчав йому назустріч...
Розділ 4
Вітьок
Наступного дня Сергій уперше в цьому навчальному році сів за парту. Перед тим, як розпочати урок, учителька вивела Сергія на середину класу і повільно промовила:
— Діти, це наш новий учень. Його звати Сергій. А це, Сергію, твої нові друзі. Андрія і Володю ти вже знаєш. Познайомся тепер з дівчатками: Катруся, Марічка та Іванка.
Дівчата зиркали на новачка з-під лоба, пересміювалися між собою і виразно жестикулювали. Але Сергієві було байдуже, що з нього хихочуть. У класі було дві вільні парти. Хлопець сів за одну з них і втупився поглядом у вікно. Часом озирався на дошку, на вчительку, яка намагалася одночасно і писати, і пояснювати матеріал, жестикулюючи вимащеними в крейду пальцями.
Після уроку вчителька затримала Сергія. Сіла поряд і написала на листку: «Тобі не важко? Я не надто швидко пояснюю?» Сергій похитав головою. Насправді йому було байдуже, він не збирався працювати над новими задачами чи прикладами. «Ти пропустив місяць занять, нам треба провести кілька додаткових уроків». Хлопець знову заперечив. «Чому? Не хочеш вчитися?» Сергій узяв ручку і теж написав: «Мої батьки були музикантами. І їхні батьки також. Я 5 років вчився в музичній школі. Вони хотіли, щоб я став знаменитим піаністом. У мене був абсолютний слух. А тепер — абсолютна глухота. То нащо мені ваша освіта?» «Так не можна, не опускай руки. Не на одній музиці світ зійшовся. Є багато інших професій. Є безліч можливостей реалізуватися в житті».
Сергій махнув рукою, проте вчителька не здавалася й продовжувала писати: «Наша учениця минулого року перемогла в міжнародному мистецькому конкурсі. Малює чудові картини. А зараз уже вчиться в педагогічному університеті. Мріє колись повернутися до нас в інтернат працювати. Отак-от!»
Сергій хотів було щось заперечити, але над дошкою заблимала лампочка, сповіщаючи про початок наступного уроку. Вчителька весело скуйовдила хлопцеві чуба і промовила:
— Не впадай у відчай. Все ще налагодиться, я впевнена...
Під час обіду в їдальні стався прикрий випадок. Коли Сергій відносив тарілку й чашку до віконця, де складали брудний посуд, хтось поставив йому підніжку й штовхнув. Хлопчина розпластався посеред залу, забруднивши штани й сорочку залишками борщу. Коли підвівся, побачив перед собою дебелого юнака, який стояв, узявшись руками в боки, і реготав. Сергій окинув оком залу і побачив, що інші теж сміються з нього. Образа, що протягом останніх місяців накопичувалася в серці, нарешті переповнила його і вирвалася назовні. Сергій схопив тацю з брудним посудом і перевернув на свого кривдника. По кахельній підлозі розлетілися тарілки, ложки і виделки. На гамір збіглися вихователі. І якраз вчасно, бо юнак уже підім’яв Сергія під себе і замахувався на нього чималим кулаком.
Іван Іванович, інтернатський кухар, першим підскочив до хлопців, схопив юнака й насилу віддер від Сергія.
— Вікторе, ану облиш малого! Теж мені герой — над меншими знущатися.
Парубок спробував вирватися з чіпких обіймів Івана Івановича, але той тільки сильніше стиснув його. Від безсилої люті Віктор вигукнув:
— Всіх убивати! Хто на мене, мафія всіх убивати! Хто на місто вийти, всіх убивати!
Вихователька обійняла пригніченого Сергія за плечі й повела переодягатися. Дорогою до спального корпусу вони проминули адміністрацію інтернату. Василь Степанович, директор, саме курив, стоячи біля прочиненого вікна свого кабінету.
— А що трапилося, Ніно Андріївно? — запитав схвильовано.
— О Господи, — мало не заголосила жінка, — коли вже той Віктор закінчить школу і піде звідси? Тероризує усіх малих, управи на нього немає! Зробіть уже щось із ним, Василю Степановичу!
Директор загасив цигарку і важко зітхнув. Потім сплюнув спересердя і відповів:
— Гм... Та хтозна, як з ним боротися. То все гени. Мати його, Марія, така сама. Пам’ятаю її, ще відколи в інтернаті вчилася. Ото я намучився з нею!
— Так це ж коли ще було, Василю Степановичу?
— Та давно, ще в дев’яності. Але хіба таке забудеш? Важкі часи були. Фінансування нема, годувати дітей нічим... Ходив я по організаціях, установах різних, випрошував якусь допомогу. Хто грошей дасть, хто одяг чи канцтовари для інтернату придбав... У продуктових магазинах, бувало, випрошу макаронів чи крупи — то вже мають діти що з’їсти... Ех, навіть згадувати страшно!.. Так от, поки діти в інтернаті мало не голодували й мерзли, ця краля, хоч і сирота, а завжди і одяг фірмовий носила, і цукерки дорогі вічно жувала. Звідки то все було? Часом пропаде днів на три-чотири, а потім заявляється, ніби нічого й не було, з повними кишенями дрібних грошей.
— То хіба крала, чи що?
— Та мабуть. Водила компанію з якимись злодійчуками. А після школи одразу вийшла заміж і вродила цього Вітька. Чоловік у неї теж глухий був, у поїздах продавав іконки, сувеніри, а між тим і зілля всяке — наркоту, кажуть. Спіймали, посадили — то там десь і згинув у тюрмі. Начебто у п’яній бійці. А Марія тим часом зібрала навколо себе банду рекетирів та злодіїв. Подейкують, навіть за кордон глухонімих дівчат переправляє, щоб працювали в борделях. Може, прибріхують, а може...
— Ну а міліція куди дивиться?
— Та не хочуть зв’язуватися з нею! Колись Марія попалася чи то з краденим на руках, чи з контрабандою. То хтось найняв журналістів, а ті не розібравшись, що й до чого, написали в якусь закордонну газету, мовляв, наша міліція з нещасних інвалідів знущається, замість ловити справжніх злочинців. Такий галас зчинився! Отак і відпустили Марію — щоб той шум угамувати. Відтоді так і дивляться крізь пальці на її промисли, бо інакше собі дорожче буде... А вона й рада з того, бізнес свій напівкримінальний тільки розвинула. От у тому Віктор і виріс. Дев’ятнадцятий рік хлопцю, а він ледве говорить...