— Де бабки? — запитав той. — Ти мені должен. Я прийти брати свої гроші.
Сергій перелякано озирнувся. Один із Вітькових поплічників тримав Яринку, затуливши їй рота рукою, а інший пильнував біля входу в спальний корпус, щоб часом не вийшла чергова вихователька. Вітьок схопив Сергія за підборіддя і повернув до себе, щоб той міг бачити його і читати по губах.
— Ти должен борг три місяці. Давай бабки.
Сергій провів пальцями зігнутої долоні біля горла, що значило відмову. У відповідь Вітьок ударив Сергія розкритою долонею по голові. Не для того, щоб зробити боляче, а щоб остаточно залякати.
— Зараз ти приносиш триста гривень за себе і малу. Вона лишиться тут. Якщо не приносиш гроші, я її бити. Якщо ти приводиш вихователя, я її вбивати. Все, йди.
Він потягнув Сергія за рукав куртки, допомагаючи підвестися, і штовхнув у напрямку хлопчачого корпусу. Сергій, не озираючись, побіг. Послизнувся на льоду, впав, швидко підвівся і побіг далі...
У спальні Андрія з Володькою не було, вони ганяли на лижах навколо стадіону, де ще не розтанув сніг. Сергій кинувся до їхніх речей шукати кишенькові гроші, які хлопцям щотижня давали батьки. Знайшов лише сто гривень. Де взяти решту? Своїх грошей Сергій не мав. Позичити не було в кого...
Хлопець бігав по сусідніх кімнатах і гарячково копирсався в кишенях чужих штанів, портфелях, шухлядах і шафках. Але ще не всі діти повернулися після вихідних до інтернату, тож більшість шафок були порожні. У Сергія від страху аж трусилися руки: не дочекавшись грошей, Вітьок міг побити, а то й покалічити маленьку Яринку...
Заклопотаний пошуками, Сергій не помітив, як у кімнату ввійшов директор інтернату. Василь Степанович часто навідувався на роботу в неділю. На вихідних йому легше працювалося, бо ніхто не телефонував і не тривожив по дрібницях. Він саме, за звичкою, курив у своєму кабінеті біля прочиненого вікна, коли повз нього стрімголов промчався Сергій. Помітивши хлопця, директор загасив цигарку, одягнув пальто і рушив до корпусу. Переступивши поріг кімнати, він побачив Сергія, який нишпорив у кишенях чужої куртки. Василь Степанович насупився і схопив Сергія за руку.
— Якби мені хтось сказав, що ти злодюжка, я би перший плюнув йому в обличчя, — розчаровано сказав директор. — Ти прикро вразив мене, хлопче.
Сергій хотів пояснити, що він робить і чому, але не зміг показати жодного жесту. Поряд на столі лежав пенал і папка з зошитами. Сергій розгорнув верхній зошит, схопив олівець і почав швидко писати: «Біля дівч корп пяний віктор з бандитами схопив яринку вимагав гроші і хоче вбити».
Василь Степанович прочитав записку, перевів погляд на Сергія і вигукнув:
— Треба було зразу до мене йти!
Вибіг у коридор і по внутрішньому телефону подзвонив у дівчачий корпус. Слухавку взяла вихователька, яка разом з дітьми дивилася телевізор у кімнаті відпочинку.
— Маріє Михайлівно, зачиніть двері і не випускайте нікого з корпусу. Викликайте міліцію! Скажіть, розбійний напад! Я вже мчу до вас!
Директор роззирнувся навколо в пошуках чогось важкого. Схопив лопату, якою розчищали сніг, і вибіг на вулицю. Сергій рвонув за ним, але директор умить зупинив його:
— А ти куди? Сиди тут! Ані кроку зі спальні, ясно?!
Сергій повернувся в кімнату, сів на ліжко і почав нервово гризти нігті. Покрутившись кімнатою хвилини зо дві, вийшов у коридор, зняв з пожежного щита вогнегасник і помчав услід за директором.
На вулиці вже сутеніло, але біля дівчачого корпусу подвір’я освітлювали вуличні ліхтарі. Сергій здалека помітив, що один з Вітькових посіпак досі тримає Яринку, а інший намагається здолати Василя Степановича. Вітьок ударом ноги вибив у директора з рук лопату і навіть зумів повалити чоловіка в сніг.
Кілька років тому Сергієві вже доводилося користуватися вогнегасником. Одного разу він зі своїм другом вирішив сконструювати ракетну установку. У якомусь фільмі діти побачили, як дядько всідається на вогнегасник, смикає важіль, злітає вгору й кілька метрів мчить понад землею, мов реактивний літак. Тож на перерві хлопці притягли в клас вогнегасник, один усівся на нього, а інший щосили потягнув за важіль. Сопло було розвернуте вбік, тому вогнегасник почало крутити й кидати по підлозі, мов феєрверк.
На щастя, обійшлося переляком, без травм. Навіть збитків особливих не було, хіба що зіпсутий вогнегасник. Тато тоді навіть не сварив Сергія, тільки влаштував йому майстер-клас із користування засобами пожежогасіння. Так, про всяк випадок. Знав би Сергій тоді, як саме той урок придасться йому колись у житті...
Сергій оббіг корпус навколо і непомітно підкрався до рогу будинку, за яким Вітьок із товаришем шарфом в’язали директорові руки. Поставив вогнегасник на землю, вперся у нього ногами, виставив сопло за ріг будинку, висмикнув запобіжне кільце і рвонув важіль угору. Струмінь газу вирвався з червоного балона і вмить накрив нападників. З несподіванки вони відпустили Василя Степановича й зірвалися на ноги. Директор скористався їхньою розгубленістю, підвівся і кількома влучними ударами відправив одного в нокаут, а іншому скрутив руки за спину. Вітьок спробував вирватися, але директор міцно тримав його. Третій бандит, той, що тримав Яринку, вирішив не випробовувати долю — відпустив малу й кинувся утікати. Переліз через паркан і побіг дорогою кудись у бік центру міста. І саме вчасно: на територію школи-інтернату в’їжджала міліцейська машина.
Цього разу Вітьок не втік від правосуддя. Виявляється, міліція вже розшукувала його за підозрою в пограбуванні. Він переховувався в когось зі своїх спільників. А одного суботнього вечора напився з друзями і вирішив запропонувати їм «сходити на діло»:
— До школи давно не ходити. Там бабло є.
— Де? Хто тобі його дасть? Училки?
— Не, не училки. Малі. У неділю з дому приїжжають, мають бабло.
— А якщо нас схапають?
— Училок нема, тільки чергові.
— То повалили! Бабки будуть!
Але ця вилазка стала для Вітька останньою. Доказів було більше ніж достатньо. І свідки були. Тепер навіть мамині зв’язки в прокуратурі йому не допоможуть.