На Світлодарській дузі спершу було мені дуже-дуже нудно. Це було поле, і відстані до противника були великі. Запам’яталися літні спроби штурму. Спершу наші командири повели людей брати блокпост, а інші хлопці — ще дві групи — з бригади пішли брати сєпарську позицію «Мурашник». І захопили її! А потім «зверху» наказали її звільнити. Я пам’ятаю, коли я почула про команду залишити зайняту позицію і відійти назад, то був шок — невже ж командування навіть не узгодило з Києвом цю операцію? Навіщо це все було, навіщо поранення і втрати?
А потім, уже взимку, був другий штурм — так званого «лісу». Я тоді була вже у мінометній батареї. Хлопці зайняли позиції, й повернутися назад їх уже не змушували. Взагалі осінь-зима 2016 року були важкими. Починаючи з того штурму, постійно було гаряче. Бойовики тоді багато гатили по мирному населенню. Якось, пам’ятаю, бабусю в селі Луганському засипало в її власному будинку. Це при тому, що саме у селі не було жодних наших позицій.
У Луганському до нас ставилися по-різному. В мене там була чудова собака — Арта. Якось ми з песиком ішли селом, і жінка якась почала говорити, що треба від глистів йому дати щось, що вона — ветеринар, радила ліки. Було, що помідори якісь давали. Ніби приязно. Але водночас наша тогочасна позиція, звідки ми працювали з міномета, була на видному для місцевих місці, нижче села. І бувало, що коли ми вдень просто виходили почистити міномет — по нас починало прилітати. Отже, хтось із місцевих про це повідомляв бойовикам. Бо побачити самі вони цього ніяк не могли.
До війни в мене друзів з Донеччини не було. В мене було до них таке… упереджене ставлення. А на війні я зустріла безліч місцевих, що пішли добровольцями, зрозуміла, як багато з них пішли воювати саме за Україну, усвідомила, що вони дуже круті. Що їм важко, як нікому, бо частина з них — ті, хто з окупованої території не можуть приїхати додому, що вони ще довго батьків не побачать, але вони на це пішли. Вони неймовірні. І їх багато воювало, справді. Я з принципу не говорила російською тривалий час, до АТО, але з ними переходила на російську. Бо, попри свою російськомовність, вони не зрадили Україну і пішли за неї воювати.
Я любила працювати з мінометом. Спочатку було страшно: чи зможу я його освоїти? Це ж, крім іншого, ще й математика. А потім освоїлась. У мене є друг, який навчав мене, Ігор Слайко. Він мав уже на той момент багатий досвід і вмів правильно й дохідливо пояснити. Він сам надзвичайно спокійний, і мене навчив працювати так само — спокійно і виважено. Мені пощастило з людьми, з якими ми працювали разом. Був добрий колектив, тож мене нормально сприйняли командиром. В іншому розрахунку, куди мене потім перевели, було важче. Були там, наприклад, кадрові військові з військкомату, яких просто змусили поїхати на передову — офіцери за званнями, де факто вони виконували функції рядових. Бо не мали досвіду. Не найприємніша компанія, до того ж вони за звичкою намагалися командувати інколи. Але і з ними можна було працювати й влучати…
На Світлодарці в нас були втрати. Василь Сліпак. Хлопці під час штурму «лісу»… Наш побратим «Крук». Важко було, коли загинув Влад Казарін. Він, як і «Морячок», підірвався. Я тоді саме їхала назад, на передову, в поїзді, й мені прислали смс, що Влад «трьохсотий», неважкий. Я ще посміялася, написала йому смс, покепкувала з нього трохи і запитала, де він, у якому шпиталі, й що йому треба. Замість відповіді від нього хвилин за 10 той же побратим, який повідомив мені, що Влад 300-й, написав, що Казарін помер. Тоді мене вперше за довгий час «накрило». Він був одним з наймолодших. Родом з Донеччини. І, здається, був народжений для війни. Я й уявити не могла, що з ним може щось статися. Йому все вдавалося, це було його покликання. За кілька днів до його загибелі ми з ним пили каву й жартували, що коли війна закінчиться у нас, ми поїдемо до Африки і будемо воювати там. Він це вмів.
Чи є жінці місце в армії? Залежить від конкретної особистості. Є жінки незамінні — типу снайпера «Білки», Юлі Матвієнко. Є чоловіки, від яких жодної користі, самі збитки. А є жінки і чоловіки, які… ну, таке… Можуть бути. Мені з жінками поруч щастило. Наші дівчата були дуже класні. Вони були на своєму місці. Взагалі, у жінок на передовій є великий стимул і робити все якомога краще — бо ж вони мають постійно доводити, що вони можуть. Бо коли хлопець щось зробить не так, це сприймається легше, ніж коли щось зробить не так жінка. Принаймні у тил його одразу не відправлять.
Перший час я вірила, що ми повоюємо трохи і зовсім скоро поїдемо додому. Але потім стало зрозуміло, що це не так. Сильно тримало те, що було соромно перед побратимами: поки я в Києві, хтось там за мене воює. Зараз я повернулася додому. Але в мене зібрана та сама «тривожна валізка», і в будь-який момент я можу повернутися на фронт. Дуже страшно повертатися «на гражданку». Ти не знаєш, як сприйматимеш людей і як вони сприйматимуть тебе. Я уникаю розмов з людьми на цю тему, бо боюся почути від них щось не те про війну і боюся своєї власної реакції. А там тебе розуміють, там ти корисний. Там мені вже простіше, звичніше. І не соромно… Зараз я знову працюю журналістом, люблю свою професію, пишу на навколовоєнні теми. Та назад, звісно, тягне. Дуже тягне. Якщо буде «загострення» — мабуть, не зможу втриматись і повернуся.
Ірина Гаркавенко
«Марго»
Українська добровольча армія, «Правий сектор», 2014–2015 рр
Я сама родом із Черкащини. Все почалося ще з революційних подій. Спершу я була одним з організаторів самооборони нашого місцевого Майдану. В Київ не поїхала, бо моя донечка була ще зовсім маленька, і мама критично мене не відпускала. А потім це було дуже важко — дороги блокували, перевіряли тих, хто їхав. Коли почалася війна, одразу пішли й перші «двухсоті». Одним із них був мій добрий знайомий з «Айдара» Євген Войцехівський. І коли я вже почала ховати своїх друзів, я зрозуміла, що треба щось робити. Такий був порив душі, поклик серця, що треба бути там, з ними. Не знала лише, ким — хоч їсти варити, на крайній випадок. І коли я вже зібралася їхати, я зіштовхнулася з тим, що жінка і війна на той момент — це були несумісні речі, хлопці просто не хотіли бачити жінок на війні. І всі мої спроби потрапити туди відразу обламувались.
Був у мене знайомий з Черкащини, який воював у батальйоні «Донбас». Я дізналася, що є група волонтерів і журналістів, які збираються їхати на фронт, саме в «Донбас», із допомогою. Я якось до них упросилася, кажу: «В мене там є знайомий, я просто хочу подивитися — що там, як там, для себе». Коли ми туди приїхали з волонтерами, я зрозуміла, що назад уже не повернусь. Це були Артемівськ, Попасна. Волонтери поїхали назад одразу, а я залишилася на тиждень з хлопцями. Там була група із шести осіб, у них виникли якісь питання з батальйоном, і вони вирішили поїхати разом до «Правого сектора». Для мене це ще з Майдану щось дуже важливе було, і мені було за щастя потрапити саме туди.
Приїхали. Пам’ятаю, що найбільше мене вразило і стало переломним моментом, після чого я остаточно прийняла рішення залишатися, — коли мене о шостій ранку розбудив Гімн надворі. Це, здається, липень 2014-го був. І так стало приємно на душі — наскільки в цих хлопців сильний патріотизм, національний дух. На другий день — знову вранці Гімн. А мені кажуть: «То не хлопці співали. Ми тобі зараз покажемо, хто». Виходимо — а то полонені сепаратисти. Щоранку в них було щось типу шикування, і вони співали Гімн. Отак їх українізували — не катували, а змусили вивчити слова Гімну своєї країни, українські пісні, Шевченка. Щоб вони могли щось переосмислити, усвідомити, бо саме ці люди були українці, які зрадили, перейшли на бік ворога і незрозуміло, за що боролися.
Потім хлопці повернулися знов у батальйон «Донбас», а мені сказали їхати додому. Я дуже того не хотіла, зізнаюся, плакала сильно. Мене привезли на вокзал у Покровськ, і я повернулася додому. Поговорила з мамою. Прикрасила дещо, звісно, сказала, що там багато дівчат (хоча насправді їх там не дуже густо було — я бачила одну чи двох на той момент). Мама погодилася. Зібрала речі й уже сама повернулася.
Мене прийняли в першу штурмову роту 5-го окремого добровольчого батальйону «Правий сектор». Там уже роззнайомилася з хлопцями. А потім і група з моїми земляками вдруге приїхала і теж вступила у батальйон. Вони вже мали досвід боїв, тож одразу поїхали в Піски, а я залишилася на базі, бо не вміла ще нічого. Ну хіба що трохи стріляти, бо колись працювала у правоохоронних органах. Довелося пройти вишкіл. Було складно, бо в добровольчих батальйонів зброї практично не було.
Я розуміла, що хочу щось зробити для своєї держави, що не хочу залишати її такою для своїх дітей. І вже було усвідомлення того, що це затягнеться і нескоро ми повернемося додому. Мій товариш-земляк Саша все хотів мене додому відправити. Давав кулемет носити, «лєнти» кулеметні набивати набоями і весь час перепитував, чи не хочу я додому. Спершу нігті від незвичної роботи позбивала у кров, але думки повернутися жодного разу не виникло.
Пам’ятаю, якось по рації почула про обстріл. Уже сутеніло, і тут почулися постріли. Я злякалася, звісно, але без паніки. Хлопці сказали мені зайти в одну з кімнат і сидіти там. Я сиджу і чую, що вони відстрілюються, йде бій… І коли наші перестали стріляти й стало зовсім тихо, мені було страшно вийти з тієї кімнати. Така думка: «А що, коли хлопців повбивали, нашу позицію захопили вже і мене зараз візьмуть у полон?» Потихеньку вийшла, спустилась — а хлопці внизу вже п’ють чай-каву, про щось говорять… Про мене вони просто забули. Я тоді була страшенно зла на них.
Далі я весь час була у Пісках. Часом іще бувала у Водяному. В нас дівчата були в інформаційному відділі, серед медиків, у штурмовій роті була дівчина (позивний «Арійка»), вона постійно на виходах була з нами. Коли я приїхала, селище вже було наше, позиції облаштовані. Село розбите, але не так, як при нашому виїзді, коли Пісків уже не було практично. В селі було багато військових, ми товаришували з хлопцями-армійцями (поряд стояла 95-та бригада). Я обходила все село, всі вулиці, щоб вивчити, що де, раптом що — куди мені йти, де сховатися.
Коли я повернулася на ротацію, командира не було, він саме від’їхав. Тоді штурмова рота була досить велика, і мені довелося декого з хлопців поставити на місце. Після того мене почали поважати і слухатися. Якось викликали в штаб і запропонували стати старшиною першої штурмової роти. І коли нашого командира, «Подолянина», не було, я виконувала його функції. Чітких обов’язків не було: тримати дисципліну, займатися побутовими питаннями — їжею, формою для хлопців, волонтеркою. Під час шикувань звітувала, де перебувають мої бійці, готувала хлопців до виїзду на передову. Мене викликав комбат і запитував, хто завтра о шостій ранку може їхати на передову. Я мала вибирати, хто з бійців поїде. З часом до мене звикли, прийшло розуміння, що я не жінка, а боєць. І ставитись почали, відповідно, як до бійця.
Знаєте, що цікаво було? Найбільшою карою для наших хлопців було не їхати на передову. От є в когось «зальот», і командир йому каже: «Все, на передову ти не їдеш». І це було реально найстрашніше і найгірше для них покарання. Рвалися всі, хотілося всім щось робити, якось діяти.
Населення в селі було своєрідне. Патріотів небагато. Були люди, в яких діти й онуки воювали на ворожому боці, й вони цього навіть не приховували. Якось нам привезли із Золотоноші сир, головами прямо, круп усіляких, різного добра. І ми покликали місцевих, щоб з ними це розділити і чимось їх підтримати. От усім уже роздали, і якась тітка вже останньою майже бере їжу, а товариш мій, Саша, жартує: «Ну, бачите, не такі страшні ці «бандери», вас не їдять, а навпаки, підгодовують». Вона взяла сумки повні, тягне і, вже відійшовши, кидає нам, що «краще б вас тут не було, ми за них». І ну тікати з тими сумками бігом у двір. Трошки сумно ставало в такі моменти…
Місцеві жили по підвалах. Одна бабуся вдень, коли було більш-менш тихо, виходила з підвалу, і я все запитувала: «Чому ви досі живете тут?» А вона не хотіла залишати будинок. Усе майно в підвал перенесла і сиділа там постійно. Бувало, що снаряди влучали і по місцевих. Тоді сусіди просто викопували яму біля свого під’їзду і так ховали вбитого. Біля клубу недалеко стояв такий будинок, під яким було просто кладовище. А як вони їх інакше поховають?
Наша позиція, де ми стояли, саме виходила на Донецьк, і звідти постійно було видно страшні бої за аеропорт. Коли сидиш і бачиш, що там відбувається, усвідомлюєш, що там наші хлопці, які намагаються вижити, намагаються захистити нас… Це страшно було, дуже страшно. І особливо те, що от ти сидиш і ніяк не можеш допомогти. Більше половини хлопців з нашої штурмової роти були в аеропорту. Геть молодісінькі — по 18–19 років. Я не хочу це озвучувати, але я була проти, щоб такі молоді воювали в таких страшних місцях. Багато хто з них не мав узагалі військового досвіду, вчилися на ходу… Але відповідь я чула лише одну: вони — добровольці, і це їхнє рішення. Коли аеропорт уже покидали, хлопці наші виходили хто як міг і телефонували (я на той час удома була), що вони біжать до Пісків, щоб не розстріляли свої ж…
Перша моя втрата — мій земляк, «Чех» — Женя Войцехівський з «Айдару». Я тяжко переживала його смерть, бо це була дуже хороша людина. Він залишив по собі двох синів. І я досі не можу змиритися, що його немає. А на передовій пішли втрати одна за одною — того привезли, іншого… Тільки змиряєшся з однією смертю, як знову хтось гине. Спершу був розпач, нерозуміння — чому вони гинуть, що буде далі? Це невимовно тяжко було. Коли останній раз привезли двох загиблих хлопців з розвідки, я піймала себе на тому, що от ми прощалися, а в мене вже ані сліз, ні емоцій. Я зайшла до себе в кімнату і просто сиділа. Це, мабуть, найстрашніше на війні — втрата емоцій, коли ти вже не плачеш, нічого не відчуваєш. Ну війна… тут постійно хтось вмирає і вмиратиме… завтра нових привезуть… І от настає якесь отупіння, і ти нічого не відчуваєш. Просто починаєш сприймати смерть як норму. В аеропорту залишилося багато наших хлопців…
Страх… Найстрашніше, коли тихо. Тихо, і ти не знаєш, що зараз буде. Коли десь перестрілки і ти більш-менш орієнтуєшся, де й що відбувається, легше. А коли тиша, тривала така тиша, і ти ходиш, мов струна натягнута, і нервуєш: що буде зараз, за секунду, до чого вони готуються, що зараз буде…
У Пісках була церква, і під нею — ніби підвальчик, така кімната. Однієї ночі я там спала, хлопці стояли на варті. Все було тихо і спокійно, по рації передавали, що периметр чистий. Ми заснули. І раптом я відчула, як здригається церква. Це був просто шалений арт-обстріл. Я думала, що вороги вже наступають і десь близько, що це вже кінець. Хлопці почали швидко збиратися, хапають боєкомплекти, одягаються. Я теж одягаю каску, бронежилет, збираюся. А вони мені: «Ні, ти тут сидиш». Дали мені «муху» і пару гранат. Світла немає. «Сиди тут». От у той момент мені дуже страшно було. Але ми тоді відстрілялись, і втрат у нас не було.
Іншим разом уночі їхали в Піски й потрапили під обстріл з «утьоса» (різновид кулемета. — Авт.). Обстріляли наші машини, їх три їхало. Ми встигли вистрибнути. Нас десятеро. Поблизу жодного дерева. Лежимо серед поля, як велика пляма. Щойно хтось підіймає голову — стріляють. Я лежала й молилася, щоб вони не вдарили з міни, бо прицілитись у таку велику пляму було дуже легко. Телефони не працювали, а рації в машині залишилися. Хлопці накривали мене собою, щоб не було світла видно від мобільного, а я дзвонила, намагалася викликати підмогу. Потім зорієнтувалася, що поряд позиція «Небо», а ще моя колишня позиція — «Більярдна», житловий будинок. Хлопці запропонували повзти, але я згадала, що там розтяжки розставляли, тож ми могли просто підірватися на власних гранатах. Мені таки вдалося зв’язатися з командиром, а йому вже — з хлопцями з позиції, з того будинку. Хлопці гукнули, що повзти там можна. І так ми спершу повзком, потім перебіжками доскочили до тієї позиції, потім до іншої, і так дійшли до своєї.
Крутим був Новий рік на передовій. З 2014-го на 2015-й. Ми були в очікуванні. Напередодні приїхали волонтери, привезли нам мандарини, фрукти, подаруночки, навіть шампанське. Хлопці переодяглись у дідів морозів. У нас була біла термобілизна і балаклави білі, великих розмірів, а я була худа, і вона на мені сиділа як плаття — аж за коліно. Я одягла ту білизну, балаклаву як шапку і була Снігуронькою. Ми ходили по позиціях і вітали хлопців. Це було прикольно: хтось олів’є нарізає, хтось поряд «лєнти» набиває, і все це — під запах мандаринів і новорічні пісні. Ми очікували, що вони нас будуть «вітати», і то серйозно. У них же Новий рік на годину раніше настає. Але вони, видно, так за годину «відсвяткували», що коли наш настав, їм уже було не до війни.
З деякими хлопцями ми вже поріднилися, стали кумами один в одного. В мене є кум «Анархіст». Якось ми в Пісках на кухні сиділи, і волонтери привезли пакунок листів і малюнків від дітей. І скрізь, де були вказані телефони, він дзвонив дитині чи мамі, передавав привіт, дякував. Говорив, щоб не переживали, що ми захистимо. Малюнки ми розвішували в кімнаті, поробки, браслетки носили, ними сплетені.
У мене кітель був мого загиблого в аеропорту друга — Святослава Горбенка (позивний «Скельд»). Він тільки приїхав до нас на базу, і треба було людей відправляти в аеропорт, але я його не відпускала, бо він іще не мав достатнього вишколу для такої точки. «Скельд» був дуже мужній, він в аеропорт рвався просто. Я категорично сказала: «Ні, ти нікуди не поїдеш». Наступного вечора група мала вирушати в ДАП, а я їхала вранці у відпустку додому. Вранці Святослав підійшов, зняв свій кітель, одягнув на мене, обійняв і сказав: «Марго, я таки поїду». Я посадила його і кажу: «Давай ти спершу поїдеш у Піски, освоїшся, навчишся орієнтуватися, що звідки стріляє. А потім поїдеш в аеропорт, добре?» Він сказав: «Добре», — але я розумію, що він уже тоді зі мною прощався.
Коли я повернулася на базу, подзвонили мої бійці й сказали, що «Скельда» більше немає. Це був шок. Я не знала, що він в аеропорту і не дотримав обіцянки. 19 років йому було, зовсім молодий, усе йому цікаво… Він мені був як молодший брат. Я тільки зайшла в роту, і один з наших бійців — сидить за столом, сльози течуть — каже мені: «Тобі від Святослава привіт». Він розповів мені все: як «Скельд» поїхав в аеропорт, як він там пробув десь із тиждень. Я той кітель ношу досі — на ньому всі мої нагороди. І в ньому був дитячий віршик у кишені, з намальованим янголятком…