Служити в армії я хотіла давно. Тож уже після 9-го класу вступила у військове училище в Тернопільській області. Два роки провела там. Жили, як у казармі, вчилися: стройова, ази військової справи… Після закінчення навчання хотіла здобувати вищу військову освіту, але трішечки не вийшло, тож я вирішила йти служити на контракт.
Це було не так просто — довелося постаратись, бо мені, як і багатьом жінкам, одразу запропонували: або кухарем, або зв’язківцем. Але в мене характер бойовий, тож і посаду хотілося бойову. Довелося складати іспити — фізпідготовку. Думаю, рідко хто, приходячи у військкомат, здає фізпідготовку, але мені довелося. Здала, і мені дали відношення у 53-тю бригаду. Спершу мала бути снайпером, але тут знову сюрприз — в «учєбці» сказали: «Ні, снайпером ти не підеш. Будеш кулеметником або їдеш додому». Додому — це було не про мене, тож навчалася на кулеметника. Трішки більше місяця провчилася, приїхала в бригаду. І вже там комбат вийшов особисто зі мною і подивився, як я працюю з гвинтівкою, що про неї знаю, що можу. Після того він сказав, що так, є задатки, і відправив мене вчитися уже на снайпера.
Я потрапила в армію влітку 2016-го. У мене такий стиль «пацанки», тож хлопці не всі одразу розуміли, що я — дівчина. І це мені зіграло на руку, бо до мене почали як до молодшого брата ставитись. Часом, звісно, бувало, говорив хтось, що дівчині на війні не місце, але дуже рідко, бо вони бачать, як я працюю. Певний час я пробула в розвідці, але зараз я вже у піхоті. Мені тут подобається навіть більше, бо, як правило, наша розвідка сидить трішки далі від епіцентру подій, а мені хочеться бути в їх центрі.
Перша моя ротація в зоні АТО була у Зайцевому, під Горлівкою. Коли ми тільки заїжджали туди, нас уже чекали сюрпризи. Їхали ми пізно ввечері, в нашому «шишарику» сиділи люди, а в наступному їхали наші речі. І в ту, другу, машину влучили. На той момент я ще не розуміла, що до чого і що це була за зброя, але коли в машину влучив снаряд, ми усвідомили, що все — спокійне, розмірене життя для нас закінчилося.
З місцевими на своїх позиціях я не спілкуюся. Це для мене табу. Тому що були не раз негативні випадки, тож я намагаюсь триматися на віддалі. Так, бували випадки, коли вони до нас приходили, просили про якусь допомогу чи дати їжі, то ми по змозі допомагали і ділилися чим могли, і взамін, ясна річ, нічого не брали.
Після навчання я прийшла у розвідвзвод як снайпер. Хоча мій перший постріл в АТО був взагалі з іншого типу зброї — з СПГ (станковий гранатомет. — Авт.), хоч я й була кулеметником. Там, у Зайцевому, було по-різному. Періодично було тихо, траплялися й «гарячі» дні. Працювали по нас здебільшого міномети, кулемети, ДШК. Відстань між нами була невелика — 400–500 метрів. Пару разів з’являлися диверсійно-розвідувальні групи, ми їх помічали, припиняли їхні вилазки, і, в принципі, це майже не повторювалося.
Потім була Світлодарська дуга. Там нас також противник зустрів дуже «тепло». Наші попередники показали, де ми маємо поселитися, ми закинули туди свої речі. І десь через півгодинки після того почався конкретний арт-обстріл, і хвилин через 10 цього обстрілу в нас більше не було місця, куди селитися. У перші дні, коли ми заїжджаємо, в нас завжди сильні обстріли, і такі самі — коли виїжджаємо. Коли ми були на Світлодарській дузі (я тоді ще була в розвідці), ми виходили на бойові завдання, робили невеличкі капості ворогу.
Третя ротація — Луганщина, неподалік від Попасної — Новотошківське, 29-й блокпост. Тут селище було не так далеко, тож і вони були трішки «спокійніші». Артилерія, звісно, по нас працювала, але не так активно, як по тому ж Троїцькому, важке озброєння використовували рідше. У Троїцькому били і по мирних мешканцях. Якось, було, 120-міліметрова міна прилетіла у двір до місцевих, і один хлопець загинув (віку його не знаю, але казали, що неповнолітній), а бабусю сильно контузило. Моя ж робота — ходити на пост, стежити, щоб ніхто не підійшов. Під час боїв я зараз здебільшого працюю з СПГ. Колись мені показали, як із ним працювати, а далі трохи практики — і почало вдаватися стріляти досить прицільно. Звісно, вийшло не з першого разу, але після 2–3 пострілів уже виходило. Після першого, здається, навіть трішечки контузило — постріл дуже сильний. Але зараз уже звикла.
Звісно, страх був. У мене чомусь перед боєм він є, але щойно починається — зникає, думки стають абсолютно сконцентрованими, я наче дивлюся на себе збоку і дію адекватно ситуації. В нас бувають новачки, і я помічала, що багато з них можуть розгубитися. Їх намагаються чи відсіяти, чи контролювати, чи коригувати, щоб під час бою їм було легше. Страшно, звісно, але під час бою треба страх кудись подіти, інакше бій буде безрезультатним.
Мені подобається моя робота, подобається бути на передовій лінії. Найбільше запам’ятався один обстріл у Троїцькому, він мені досі час від часу такими «картинками» згадується. Почали стріляти, нічого такого, все як зазвичай — стрілкотня, міномети. Хлопці з бліндажа повибігали. А я тільки-но перейшла до них у піхоту з розвідки. Обов’язків на випадок бою за мною ще не закріпили і з якої зброї працювати, не сказали. Спершу думала залишитись у бліндажі, а потім вирішила: «Ні, побіжу до своїх, допомагатиму хоч якось на позиції — хоча б патрони підносити». І щойно я вибігла, секунд 10, мабуть, пройшло, почула свист, і в той самий бліндаж, де я перед тим сиділа, влучив снаряд. Для мене це було шоком — добре, що вибігла, живу далі. Взагалі, як на мене, часом в окопі безпечніше, ніж у бліндажі, хоча б через площу ураження у випадку влучання снаряду.
Звісно, війна мене змінила: я стала більш жорстка, мабуть, більш запальна. Іноді можу шугонутись від звичайної петарди. Хоча розумію, що йду по центру абсолютно мирного міста, але якийсь гучний ляскіт — і в мене автоматична вже реакція — присісти. Якось у Харкові так було — люди на мене дивились як на навіжену. Але нічого, з цим треба боротись, і, звісно, в мене це вийде.
Є й позитивні моменти. В мене тепер, мабуть, як і у всіх бійців, купа знайомих по всій Україні, мало не у кожному її куточку. І вони будуть раді мене бачити. Ми постійно зідзвонюємось, дізнаємось один в одного, як справи. Багато з них, ясна річ, хочуть повернутися після «дембеля» назад у свої підрозділи, де їх розуміють, люблять і цінують. Бо на «гражданці» такого, звісно, немає. Оця згуртованість колективу, абсолютна довіра і впевненість у своїх побратимах… Ти знаєш: раптом що — вони допоможуть.
На «гражданці» таке нечасто зустрінеш. Тут нас майже не розуміють. Зайшла якось у свою школу, десь із півроку тому, і багато моїх колишніх учителів говорили мені: «Ти що, як ти можеш убивати людей? Навіщо тобі це? Що, більше нікому йти?» На це в мене проста відповідь: «А хто, як не я?» От один з моїх учителів сказав: «Ти — придурок. Навіщо ти туди пішла?» А я його запитала: «Якби не було таких придурків, що було б зараз із вами?»
Мама була проти, вона й зараз не надто підтримує моє рішення, звісно, хоче, щоб це все закінчилося, хоча б для мене. А як я можу все кинути і жити спокійним життям, тим більше зараз, коли багато моїх знайомих і друзів там? Вони там, а я буду сидіти десь далеко? Думаю, війна — це вже назавжди. Особливо з огляду на мою професію. Зараз у моїй уяві часто постають «картинки»: ті самі люди, які померли від моєї руки. Є ті, хто просто в очі називає мене вбивцею. Це зачіпає за живе, але я вже змирилася, звикла, вже нормально.
Перший раз вистрілити було дуже непросто. Після першого «200-го» ворога було дуже не по собі. Дало воно по мені трохи. Іноді думала, що це — теж жива людина, яка так само ходила, дихала, пила, їла, в нього була сім’я і, можливо, діти. Але один снайпер мені допоміг із цим упоратись. Він сказав: «Сприймай їх як мішені, цілі. І не думай надто про це». Звісно, з другим, третім було вже легше…
Здебільшого я працювала зранку і ввечері. Бувало, виходила вночі, годині о третій, щоб на світанку вже бути на місці й працювати. Вони ховаються, але все ж виходять часом… Звичайного солдата снайпер рідко зачіпає. І я теж. Головна ціль — ті, хто командує. Якщо уважно придивитися, видно, хто найбільше розпоряджається. Якщо спостерігати за ними кілька днів, то можна безпомильно визначити, хто з них командир, а хто — простий солдат. У мене був випадок, коли довелося «витягати» головного за допомогою рядового. Солдату просто поцілила в ногу, а командиру… А командира їхнього вже немає. Бо поранений солдат буде кричати, збіжаться інші, й командири передусім… Бували випадки, коли свідомо лише ранила, не вражала насмерть. Зараз уже я звикла, зараз для мене це робота. І зараз часто зринають картинки «за секунду до», коли вони ще живі…
Часом бачиш результат роботи, часом ні — тоді дізнаєшся про нього з перехоплень. Або ж із соцмереж. Бо вони теж пишуть про своїх загиблих — де й від чого помер. У Троїцькому якось трапився випадок уночі. Проти нас були снайперські пари. Мене врятував бруствер. То стріляла дівчина-снайперка. Я помітила вогонь, зрозуміла, звідки вона стріляла, і відповіла з крупнокаліберного кулемета. Що це була дівчина, я дізналася пізніше, з їхніх зведень. Це, напевно, була єдина людина, яку мені стало шкода. Про неї написали пост-некролог — у неї було кілька дітей, і нікого з родичів більше в них не залишилось. І ось це мене зачепило — що там залишилися без матері діти.
Я розумію, що зі мною теж може це статися. Думка, що в будь-який момент можуть убити чи поранити, — з нею я вже за ці три роки змирилася. І це тепер допомагає в бою. Так, ти розумієш, що це може трапитись просто зараз. Так, усі ми не вічні. Але емоції не повинні брати гору над розумом. Нещодавно загинув мій побратим, з яким ми у Троїцькому не раз бували разом на виходах. Це, напевне, найважче для мене на війні — втрачати. Перша думка одразу: «Краще б мене, а не його». Бачити смерть, а потім ховати людину, з якою ти поряд спав, їв з однієї миски, — це дуже важко. Але так накопичується злість і ненависть до ворога, і хочеться помститися.
Коли я йшла в армію, я сильно змінила зовнішність, стиль. По-перше, я обрізала волосся. Було довге. Але я ж розуміла, що будуть залицяння з боку хлопців, тож вирішила бути максимально схожою на них. А зараз я ще й сама кардинально помінялась, одягаюся здебільшого в спортивному стилі, й навіть на вулиці мене часом плутають із хлопцем. Звісно, однаково, є так би мовити, «прихильники», але для мене вони всі — виключно побратими. Інших варіантів для мене бути не може.
Що буде далі, я зараз не загадую. Я навчаюся на митника. Після закінчення контракту хочу зробити перерву, побути вдома, прийти до тями, звикнути знову до мирного життя. Все ж таки війна впливає і на голову, й на психіку, і на здоров’я. Треба трохи перепочити. Але навіть у відпустці я раз на два дні телефоную своїм хлопцям. І доки буде така ситуація в нашій країні, швидше за все, повернуся назад.
Тетяна Дундук-Кучерява
«Танчік»
Гуманітарний проект ЗСУ «Евакуація-200»
Бажання стати військовою було в мене з самого дитинства. Крім того, це була мрія моєї мами. Тож можна сказати, з молоком матері мені передалося. Потрапити в армію виявилося непросто — це був 2011 рік, я була випускницею військової кафедри, офіцером запасу, та ще й дівчинка — брати не дуже хотіли. Коли почалася АТО, я служила на факультеті військової підготовки НТУ «ХПІ» офіцером відділу морально-психологічного забезпечення. І в період активної фази конфлікту я усвідомила, що офіцер не має бути вузькоспрямованим — бо ти не знаєш, що буде далі і які знання тобі можуть знадобитися.
Спочатку я пішла на курси Червоного хреста з першої медичної допомоги. У вільний від роботи час стала навчатися керувати танком. Це було трохи складно, передусім через брак цього самого вільного часу. Але завдяки товаришам по службі мені все вдалося. Спершу вчилася на тренажерах-імітаторах, згодом мені дали можливість проїхати на справжньому танкові на полігоні. Так, крок за кроком, я освоїла іншу бронетехніку. Робила все, щоб бути корисною та в разі необхідності мати змогу хоча б самостійно вивезти поранений екіпаж — війна йде, і хтозна, що може статися в майбутньому.
Потім були курси військово-цивільного співробітництва, де ми проходили не тільки фізичну та професійну підготовку для виконання завдань у зоні АТО, а й психологічне тестування. За всіма цими показниками робили висновок про комплектацію груп, у яких ми будемо працювати в зоні бойових дій. За своїми професійними та індивідуально-психологічними якостями я потрапила в пошукову групу гуманітарного проекту ЗСУ “Евакуація-200”. Як я дізналася згодом, я була першою жінкою в цій місії.
Мене запитали: «Не страшно?» Але що значить «страшно», «не страшно»? У хлопців же ніхто не запитує, страшно їм чи ні. Вони йдуть і захищають мене, і я прокидаюся щоранку під мирним небом. Якщо я можу щось зробити — я повинна це зробити. Ще коли ми їхали в зону АТО, одразу заявила, що я не з тих, хто сидітиме на місці, бо інакше який сенс мені туди їхати? Дуже не люблю «туристів», які їдуть за статусом УБД. Моя робота розпочалася з ведення обліку, організації та оформлення документів, відправлення та контролю транспортування тіл загиблих. Швидко розібралася в усіх нюансах роботи, і мене почали брати для виконання завдань на виїздах.
У перший мій виїзд безпосередньо в «сіру» зону я не виходила, стояла на останньому нашому блокпості. Тоді шукали тіло одного військовослужбовця — він зник безвісти, і пошук тривав досить довго. Мої дії були раціональними, я в усьому слухалася командира, намагалась виконувати свою роботу правильно і швидко, і мене таки почали брати з собою працювати повноцінно. Потім бувало вже, що командир призначав мене старшою.
Вітоді моя робота полягала в транспортуванні загиблих, пошуку тіл, евакуації, була якось навіть ексгумація тіла загиблого. Може, це прозвучить цинічно, але вирушаючи на виїзд, я якось мобілізувалася і давала собі установку, що маю просто виконати свою роботу. Знаючи свої слабкі місця, намагалася з ними боротися. Наприклад, старалась ніколи не запам’ятовувати прізвищ загиблих героїв-військових. Але я їх усіх пам’ятаю, кожного з них. Досі, хоча на сьогодні пройшло вже два роки з часу тієї ротації. Ще одне правило — не дивитись на обличчя загиблих, хоча, звісно, це не дуже виходило. Як мені вдавалося мобілізуватись і працювати — досі загадка.
Мені говорили, мовляв, коли повернешся назад, на факультет, воно тебе «накриє». Але, слава богу, цього не сталося. Звісно, час від часу я згадую. Є картинки в пам’яті, дуже страшні, які я хотіла б забути. Бо ви ж розумієте, не завжди ми транспортували тіло цільне. Ті, хто там побували і займалися цим… Це не може для них пройти безболісно. Десь воно і в мені відклалося. Але для мене великим стимулом було те, що я роблю шляхетну справу, якщо це можна так назвати. Бо десь батьки, жінки та діти чекають свою дитину, чоловіка, батька — хоча б побачити, поховати по-людськи, по-християнськи. Бо чекати — це найгірше, що може бути. Те, що я роблю добру справу, мене якось підтримувало, як і те, що я присягнула захищати український народ та виконувати свій військовий обов’язок — це таки відіграло свою роль.
Якщо ми знали більш-менш точне місце загибелі, робота з евакуації та транспортування могла зайняти близько години. Траплялося, що пошук тривав довго. Бувало, шукаючи військовослужбовця, ми знаходили останки іншої людини — цивільного. На деякі місця ми виїжджали двічі й лише за другим разом знаходили тіло.
Найскладніший вихід був у мене в грудні 2016-го на Світлодарській дузі, у той самий сумнозвісний «ліс». Ми повинні були знайти загиблого так званого «ихтамнета». Саме тоді мала відбутися передача тіл — ми мали віддати тій стороні їхніх загиблих, а вони нам — наших військових. Була домовленість про «годину перемир’я», аби ми змогли пройти в «сіру» зону і знайти загиблого. Ми одягли світловідбивальні жилети — попередження, що ми — пошукова група, щоб по нас не стріляли, але натрапили на диверсійно-розвідувальну групу. Можливо, вона не була попереджена про нашу роботу, або так вони дотримуються обіцянок — достеменно не знаю. Ця група відкрила по нас прицільний вогонь. До них було буквально якихось 20 метрів, може, й ближче, бо коли я лежала на землі, бачила навколо їхні берці, які рухалися. Зброї в нас при собі не було. Постійно свистіли кулі, на нас сипалося збите гілля, і вже стало зрозуміло, що вони стріляли на ураження. Тоді нам спало на думку зняти із себе жилети. І здається, на мить вони втратили нас із поля зору, мені це допомогло згуртуватися й відповзти. Щоб дістатися до своїх, довелося хвилин 40 вибиратися поповзом. У ці півгодини вже з’явилася інформація, що ми зникли безвісти, ніхто не знав, що з нами. За час ротації я потрапляла під обстріл двічі. Уперше це сталося в районі Широкіного, де ми забирали загиблого розвідника. Але там обстріл був не такий прицільний, та й далеченько було…