З цим пов’язані й інші проблеми: коли гине хтось із ДУК чи з УДА, про це всі мерщій починають писати в соцмережах, а у зведеннях Міноброни — втрат немає. І починається крик і звинувачення в бік Міноборони: «приховують втрати», «Міноборони добровольців людьми не вважає». Зчиняється ґвалт, починають потерпати командири, які з нами співпрацюють, мало не до позбавлення посади. І результат — що армійці нас виганяють, — він логічний. Тож кому краще від цих істерик? Хоч скільки не намагайся людям пояснити — нас і живих тут офіційно не було, ну, не може Міноборони оприлюднювати інформацію про нас мертвих, бо ми — українські «іхтамнєти», нас просто немає в їхніх зведеннях. Краще зібрати тихо допомогу рідним чи гроші на похорон — ото реальна допомога, а не істерики.
Нещодавно я пройшла навчання на офіцерських курсах. Це було справжнє пекло. Я дуже старалась, бо якщо вже за щось беруся, то роблю якісно. Тож студіювала підручники, хоч було страшенно важко, бо програму офіцерського училища запхали у чотири місяці навчань. Були дні, коли я плакала і хотіла вже все це покинути. Так навіть на війні важко не було — і фізично, і морально. Але я таки довела почате до кінця, вивчилась на артилериста, тож тепер я — офіцер. І іспит здала на «відмінно» — першим пострілом накрила ціль.
З мого підрозділу мало бійців загинуло. Але і в цивільному житті ми втрачаємо людей — бабусь, дідусів, рідних. І після будь-якої втрати треба жити далі. Можливо, в мене так голова влаштована, але в мене немає ніякого ПТСР. Я переживаю, звісно, за побратимів, але від’їжджаю на 20 кілометрів від передової, і в мене вмикаються мислення і рефлекси мирної людини, і навпаки. Я не падаю на підлогу від петард і салютів. Жодних докорів сумління через вражені цілі не відчуваю — не я це почала, мене змусили взяти до рук гвинтівку ті, хто намагається знищити мою державу. Навіть оті троє вбитих за ніч сєпарів (до речі, вони з Росії були) — не я ж до них лізла в окоп, а вони лізли в мій, щоб нас убити. Тож я лише захищала і захищалась. Я не вірю, що цей конфлікт буде розв’язаний мирним чи дипломатичним шляхом. Була б за мирний шлях, але, як на мене, це нереально. Тож залишається лише силовий. В усі часи священики благословляли воїнів захищати свою землю.
Щойно закінчиться війна, я піду з війська. Я отримала офіцерські погони лише тому, що війна затягується. І поки вона триває, треба розвиватись і вдосконалюватись. Але в глибині душі я залишаюся цивільною людиною. Можливо, після перемоги повернусь у журналістику, можливо, займуся громадською діяльністю. Але поки що це питання не на часі, бо війна триває, і я мушу бути тут.
Вікторія Дворецька
«Дика»
Батальйон «Айдар»
Був березень 2014-го, вже окупували Крим. У нас був один сотник на Майдані, він сказав: «Це війна». І ми вже жили із зібраними рюкзаками, готувалися. Наш побратим Паша Ведмідь, покійний уже, почав нас потроху тренувати, і ми чекали відправлення. Спершу думали, що поїдемо у Крим. Але Крим зам’яли, і туди нас ніхто не відправив. Настав травень. І у травні почали формуватися з Майдану автобуси — колони, які їхали в Луганську область.
Куди їхали, ніхто не знав, бо не було ще жодного батальйону. Відбулася нарада сотників (я була на ній присутня), на якій проголосували за створення підрозділів від Майдану, але що конкретно буде, ніхто ще не знав. Перші автобуси вирушили 8 числа, з 8-го на 9-те. Мене тоді не відпустили, бо я мала координувати порядок у Маріїнському парку. Я сильно образилась тоді. Десять днів ходила за сотниками і говорила, що, мовляв, нічого не робитиму, поки не відправите. І 19-го мене посадили в автобус, сказали: «Їдь уже, тільки нас не чіпай!»
Ми приїхали в Луганську область. Батальйон усе ще ніяк не називався. Вважалося, що це батальйон територіальної оборони Луганщини, але майже всі там були майданівці. Були й місцеві — десь близько 50 осіб, може, 80, а решта — майданівці. Вже десь після 25 травня, після президентських виборів, коли точилися бої в Новоайдарі, батальйон назвався «Айдар». Особливого вибору — куди йти — в мене не було. Колись гукали в 11-й батальйон, «Київська Русь», але оскільки всі друзі з Майдану їхали в «Айдар», то і я подалася туди.
Дорога була дивною, бо ніхто не знав, куди ми їдемо. Ніхто ще не розумів, що відбувається. Хто в кедах, хто у кросівках, комусь пощастило якісь берці знайти. Може, комусь і страшно було. Я не говорила нікому, куди їду. І мамі не сказала, думала: «Зараз ми за два тижні розберемося там швиденько і повернемось — навіщо комусь щось знати?» Вже там почали усвідомлювати, що відбувається, коли з’ясували обстановку, коли дізналися, що села, які далі, вже «не наші». Тоді ми, щоправда, так їх не називали. Просто знали, що там сепаратистські рухи якісь. І військ не було. Десь там БМП одна стояла, закопана мобілізованими солдатами, які не знали, що вони там взагалі роблять. Таке відчуття хаосу… Страху ще не було.
У моєму уявленні війна — це повзу я по полю, в хустці (я взяла із собою хустку, в якій на Майдані ходила), навколо снаряди розриваються… З екіпірування в мене був мій «дубочок» (форма «дубок». — Авт.) і одні джинси. Здається, були вже берці. Приїхала, а там дівчата такі, з пістолетами. Подумала: «Щось, мабуть, я собі не те уявляла…»
Дискримінації я на собі не відчувала. Я коли приїхала, тодішній мій комбат (я його ще з Майдану знала і, поки їхала, йому розвіддані скидала) на мене дивиться, а я — на нього, і він так: «Я знав, що ти приїдеш. От тільки думав — першим автобусом чи другим?»
Група в мене була хороша. Мені ніхто не говорив: «Облиш рацію, йди вари борщ». Зі зброєю я знайома з дитинства — мій тато був мисливцем. З автомата до того я, звісно, не стріляла. У нас був такий Паша, в нього був муляж автомата, і він нас учив ним користуватися. Вперше з бойового автомата я стріляла на Металісті. Щастя я ще не брала. В нас було десь 50 автоматів на весь батальйон на той час. І їхали брати Щастя ті, хто мав автомати. Вони поїхали, а ми залишилися. Ходимо, сивіємо. Тоді вже була і артилерія, й авіація працювала. А ми сидимо і просто чекаємо. А наступного дня нам усім видали зброю, і я поїхала на Металіст.
Коли взяли Щастя, за ним був іще один пост і далі гольф-клуб. Оскільки ми були в групі розвідки, нас послали туди, бо була інформація, що нас будуть вибивати зі Щастя. Наше завдання було дістатися туди, вчасно помітити і попередити. А що далі робити — ніхто не сказав. Нас було п’ятеро, і ми потрапили в засідку. В той день мене поранили. Осколки були в коліні, боці, дуже сильні контузії. Бій був у підвалі, і дуже багато гранат. І ми, всі п’ятеро, вижили. Після того я не вірю в смертоносність гранат. Тоді й спецназ не міг повірити — як?!
Ми відстрілювались. Я тоді й сама вперше у житті кидала гранату. Командир пояснював: «Коли я скажу, береш оце, вкручуєш оце, виймаєш і кидаєш». Кажу: «Добре». А коли кидаєш через стінку, вони тебе вже за руку можуть ухопити разом з тією гранатою… Я не приховую — стрьомно було. Дуже стрьомно. Коли так близько, ти чуєш їхні голоси, ви перекрикуєтесь матами через стінку. Ми не знали, чи вийдемо звідти. Бо нас було п’ятеро, а їх, як ми потім дізналися, близько 60.
Допомогло те, що почали наші «відпрацьовувати» по цьому будинку. Ми були у підвалі, а зверху гатила артилерія. Акустика була шикарна тоді… Ми коли вже надумали виходити… Зв’язку немає, всі вже майже без тями, двоє було сильніше поранених… Ми розуміли — ще трохи, і будемо непритомні, й уже точно не вийдемо. Ми взяли один одного за пояс у повній темряві… Кругом руїни… Виходимо, нас зустрічає група з 8-го полку спецназу — добре, що не пристрелили, поки ми виходили. Вони нас і вивезли. Потім ця група теж потрапила в засідку. І в них були втрати.
Мене відправили у шпиталь, з якого я повернулася через 3 дні. Але комбат сказав: «Ти не прокрапалась, маєш іще тиждень посидіти на базі. Тобто моєму командирові він мене одразу не віддав, а потім командира не стало. Група розпалася без нього. Повертатися не було куди. З того часу я займалась «двохсотими».
За цю війну я вхопила, здається, все найгірше, що можна було вхопити. І у великій кількості. У 2014 році було по 15 осіб на день загиблих. І більшість — друзі, з якими разом починали. Від першого складу «Айдару» майже нікого не залишилося. Треба було дзвонити рідним і говорити про те, що сталося. Дзвониш — вони кричать, потім доба-дві — вони тобі телефонують. Іноді бувало, що не одразу вдавалося хлопців відправити, бо машин не вистачало. І запитують: «А хрестик поклали? А білизну вдягли? А те й те поклали?» Треба було все проконтролювати. Треба було відправляти хлопців. Треба було їх одягати. Десь так хустинку зав’язати, щоб не видно було. Часом закритими відправляли їх, бо там уже нічого не можна було зробити — ні голови, нічого немає. Треба було підготувати, пояснити мамі, що не можна відкривати труну. Забивали і просили того, хто відвозив, щоб іще раз сказав — не відкривати.
Страшний період. Ексгумації постійні. Якось на ексгумації я отруїлась трупним оцим… як воно називається… Нам доводилось відкопувати наших хлопців, убитих у ході важкого бою 5 вересня. Треба було все проконтролювати. Хапонула якось, погано було дуже. Потім уже в мене була спеціальна маска. І загиблі були постійно. Майже кожен день. Приїжджаєш з моргу о другій ночі, тільки ляжеш — тебе будять. О третій, ще роззутися не встигла — дзвонять: «Там лежить тіло, треба забирати». І їдеш знову. Були ще люди, які займалися загиблими, але їх було так багато… Важко морально було. Довго трималась, а коли вже демобілізувалася, воно почало «відтавати». Я пам’ятала всіх загиблих, які пройшли через мої руки. Поіменно. І всі причини смерті, розтини. Ще з рік після того могла згадати, кого як упізнавали, в кого які були поранення, хто у що був одягнений. Зараз пам’ять це потроху затирає.
В батальйоні у мене була подруга, а нині кума — Андріана. І ми сядемо, говоримо, і я кажу, як я їй заздрю, що вона може поїхати на «передок». Було багато полонених. Теж треба було підключатися. Я, мабуть, зі своєю мамою так часто не говорила, як з матерями тих хлопців. Було ще Лутугине. Запам’яталося, яке там населення було страшенно сєпарське. Ти приїжджаєш, привозиш їм цілі автобуси — ліки, харчі. Вашу колону тричі обстрілюють, поки дістанетесь. А вони беруть це все і в очі тобі кажуть: «То ти по нас із танку вночі стріляла. По своїх спеціально стріляла, щоб ми думали, що це Росія».
А потім був «Фасад». Коли вже закінчилися всі ексгумації наших хлопців, я прийшла до командира і сказала, що хай мене ставлять на роту, або я піду. Мене поставили т.в.о. командира диверсійно-розвідувальної роти. Ми стояли на «Фасаді», і це були «найвеселіші» місяці. На 29-му блокпості ми пробули ще близько місяця.
В мене дивна реакція на страх — я сміятися починаю. А коли згодом я стала командиром… Там ти на страх уже права не маєш. Якщо командир дає по рації якісь вказівки і в його голосі чути істерику — істерика почнеться в усіх. А в мене останні 1,8 року служби була ціла рота. Рік під Мар’їнкою — 4 опорних пункти. Може, десь воно і страшно, але ти цього не показуєш ніколи. Зараз, коли я починаю «відтавати» від війни, думаю: «Божечки, ну куди ж ти лізеш завжди?» А тоді розуміла, що це треба робити. Офіцерський склад був досить слабкий. Бувало таке, що я не могла зрозуміти — як це? Дорослий чоловік, даєш йому в підпорядкування 15 бійців, а в нього немає ні граму відповідальності…
Мою службу можна поділити на два періоди: півтора року, потім кілька місяців перерви і знову 1,8 року. І друга частина, коли я була командиром, була важча за першу. Важко бути командиром. Ти завжди погана для всіх. Змушуєш копати — погана, змушуєш укріплювати, щось робити — погана (зрозуміло, під час обстрілу, коли йому прилетить у бліндаж і той витримає — він замовкне і зрозуміє). Змушуєш носити бронежилети — погана. Зараз хлопці дзвонять, питаю їх: «Що, найгірша я у вас була?» В нас із командирами рот не дуже складалося, тож я постійно була за головного, і в нас за рік і 8 місяців мого командування жодного загиблого не було. Два легких поранених. Я щаслива, що мені вдалося вивести звідти хлопців без втрат. Я дуже за них боялася, тому була дуже сувора. Часом, може й занадто. Може, і перегинала з дисципліною. Думала: «Хай краще я буду погана, але вони будуть живі».
Наприкінці липня 2015-го я демобілізувалася вперше. Пішла вчитися. Встигла навіть на вибори сходити. Перший раз повернулася, бо зрозуміла, що недовоювала, що могла ще зробити щось. Як такого повернення до мирного життя тоді й не відбулося. Ми просували ідею «невидимого батальйону» — нерівності жінок в армії. Коли мене мобілізували, я була оформлена діловодом тилу. Була поранена, а за документами — діловод тилу. Потім мене зробили начальником бані. Пройшла одноденні курси — як заводити баню польову. Це цирк був. Тож я — кваліфікований банщик. І я, будучи формально банщицею, командувала ротою розвідки. Приїжджаєш отримувати завдання на роту, а сама за посадою банщиця.
У квітні 2016 року я вже мала офіцерське звання, приїхала приймати роту. Ми зайшли під Мар’їнку, почали трішки рухатись уперед. Це була важка фізично ротація. В мене була велика площа оборони. Коли я повернулася, це вже було схоже на армію. Вже офіцери були інші. Тобі вже дістають карту, у спеціальних термінах пояснюють, що треба зробити. У перший місяць я, здається, взагалі не спала. Поки не розібралася, кому що можна довірити. Цілодобово перевіряла всі позиції, поки все налагодилось, устаканилось. Вибрати позиції, прокласти зв’язок — скрізь сама йшла. Теж важкий період.
В липні я загриміла у шпиталь. Чисто від утоми. Потім у нас загинули начальник розвідки «Тайсік» і сапер «Комарик». Це був перший вихід, на який мене не взяли, бо я перед тим лежала під крапельницею. І я вже встала від того, що доповідали хлопці: що в них один «двохсотий», один «трьохсотий». Я тоді їздила на велосипеді по вопах. Думала, як вивезти. Вирішили йти групою і виносити. Я йшла останньою, несла автомати, бронежилети, щоб хлопцям було легше виносити. Після того злягла трохи. Відкололи, відкрапали. Тоді зрозуміла, що треба трішки таки делегувати комусь щось. Ну, і робота вже налагодилась. Знала, що всі закопані, все облаштовано. Ще й погода не сприяла — дощило, багнюка…
Потім нас перевели на Світлодарську дугу — в Новолуганське. Туди ми зайшли у квітні 2017 року, а в середині жовтня я перевелась у навчальний центр «Десна». Там, в Новолуганському, була лінія оборони менша. Я відповідала за роту вогневої підтримки. В мене були передові пости, резерв і блокпост. Тобто вже було порівняно легко. Хоч, звісно, було і там роботи…
Я переводилась у тил зовсім з іншими планами і намірами. Почалися проблеми зі здоров’ям. Крім того, в мене були серйозні стосунки. Його звали Антон. Ми сідали і говорили, що треба повертатися до нормального життя. У жовтні 2017 я перевелась у «Десну», щоб бути потроху повертатися додому. Але… хлопець мій… він одного дня до звільнення не дожив — підірвався. Це мав бути його останній вихід перед поверненням з армії.
Ми разом недовго були, але в нас швидкі були стосунки. Я його якось не помічала, а потім різко, за три дні… Я й не зрозуміла, як це сталося. У мене було трохи легковажне ставлення до себе і свого життя, а він, навпаки, мене контролював. Він якось зумів одразу крапки над «і» розставити: «Це там ти ротою командуєш, а тут — віддай ключі, ти не повинна машину ремонтувати». Переламував мене, готував до повернення в мирне життя. У нього вийшло. Але навіщо це мені тепер?
З війни треба колись повертатися. З одного боку, тягне назад. Можна повернутися, ще один контракт відслужити. Але ж потім повертатися буде не легше. Я пішла на війну в 21. Зараз мені 26-й пішов, а я на такий довгий час випала із соціуму… Раніше була купа амбіцій, і якийсь характер такий… «Є мета, не бачу перешкод». А зараз — важко взагалі зрозуміти, що далі робити. Це, звісно, круто, що ти такий армієць, у тебе є задатки до цього, ти можеш командувати. Але що робити на «гражданці»? Дауншифтингу не хочеться. Були думки знову повернутись в АТО. Але ми прийняли певні спільні рішення, і я хочу їх виконати. Звісно, ідея піти з армії була більше Антонова, він дуже цього хотів. Тому поки що я дослужу і буду щось думати, шукати, пробувати. Хочеться мати мрію, знати, до чого йдеш. А поки що далі — я не знаю. Треба якось жити.
Андріана Сусак
Батальйон «Айдар»