Коли стало зрозуміло, що почалася війна, йти чи не йти — навіть не обговорювалось. Ще задовго до війни я багато років була членом УНА-УНСО. А це вишколи. Десь із 2004 року я брала участь у вишколах по лісах, і ще тоді командир наш говорив, що буде війна з Росією, що це просто неминуче. Мало хто тоді в це вірив, я теж не вірила, але дечого він нас таки навчив. І коли почалася війна, ми всі просто зібрались і поїхали. Інших варіантів, куди йти, я навіть не розглядала. УНА-УНСО була одним зі співзасновників «Правого сектора», згодом вони відійшли, але на той момент було так. І вся ця наша компанія просто автоматично влилася у «Правий сектор». Не всі наші, ми довго сиділи на базах, нам не давали зброї, тож дехто пішов до інших підрозділів. Один мій побратим загинув потім в «Айдарі», частина пішла у 131-й розвідбат.
Мене ніколи не виховували в тому ключі, що моя справа — борщ варити, в нашій родині взагалі неможлива така постановка питання. Рідні моє рішення підтримали. На Схід я поїхала разом із чоловіком. Спершу ми поїхали у Дніпро, в передмісті тренувалися. Потім я деякий час стояла на блокпостах — перевіряла машини. Ставили мене, бо в мене була своя зброя. Вигляд це мало такий: неправильно абсолютно зроблений блокпост, стоїть міліціонер і ми — шестеро «правосєків». Тоді був такий бардак — ніхто нічого не знав. Хтось кудись їде… Якось дзвонять з блокпосту, що з нашим сусідив: «До вас їдуть люди, там, у чорній формі, в балаклавах, озброєні». «Хто вони?» — питаємо. А вони: «Не знаємо, ми їх пропустили і все». Тоді отаке могло бути. Хаос повний.
У зону АТО я приїхала наприкінці квітня, а перший мій бойовий вихід був аж 28 червня. Але те, що я на війні, я зрозуміла не тоді, коли вперше почула свист куль і звук вибухів, не тоді, коли побачила зруйновані будинки, перших загиблих і поранених. Я усвідомила це тоді, коли йшла по Дніпру у формі, з автоматом через плече. Для мене це був нонсенс, нереальність. Я! З бойовою зброєю! В місті!!!
Те, що я буду снайпером, було відомо ще до війни. Я непогано стріляла, і в мене підхожий характер — колосальна впертість і терплячість. Я фізично не дуже сильна, бігаю погано. Штурмовиком не можу бути. Що ще мені робити? Щоправда, снайпером я стала не одразу. На Схід поїхала зі своєю зброєю — мисливським карабіном нарізним. На наш перший бойовий вихід ми скупили всі набої потрібного калібру в усіх магазинах Дніпропетровської області на мій дозвіл, бо де ще їх тоді було брати? Купили гвинтівку німецьку, 1938-го року. Шикарна була гвинтівка. Потім, на жаль, під час моєї відсутності на фронті її вкрали.
Рік я бігала з автоматом, згодом стара зношена СВД мені дісталась (снайперська гвинтівка Драгунова. — Авт.). Почала вчитися, з неї «задвохсотила» першого бойовика. І так потрошку, потрошку опановувала. Зараз у мене зброя українська, виробництва «Зброяр». Її «Галя» звати. Бо вона балувана дуже, гарного догляду потребує, та ще й українського виробництва, тож і обрала для неї таке ім’я. Попередню звала «Юлею». В мене кожна одиниця зброї має ім’я. Я люблю свою зброю, стараюся її нікому в руки не давати.
Коли ми їхали на Схід, страшно не було. Боялась у ніч перед бойовим виходом — не знаєш, що тебе там чекає. У мій перший вихід кілометрів на 15 зайшли в їхній тил — засідку там робили. Але тоді обійшлося без боїв. Я тоді вперше побачила освітлювальну міну. Світло як удень, здавалося, що ми — як на долоні, страшно було. Коли щось робиш — не страшно. Страшно перед тим.
На світанку, вже сіріло, ми зайшли в село. Скільки їх там було, ми не знали. Собаки на нас гавкали, і якась звичайна бабка могла нас побачити і порахувати. Коли вчать розвідників-диверсантів, то головне правило: якщо вас «засік» цивільний, хто б це не був — треба «прибрати» свідка, бо може здати. Та я не знаю жодного випадку, коли б українські військові чи добровольці цього правила дотримались. Проте саме усвідомлення того, що воно існує, змушує тебе добре ховатись і ретельніше працювати.
Тоді ми зробили засідку, добувати зброю йшли. Нам говорили, що тим селом їздить невелика група озброєних сєпарів. Перестріляти їх і забрати зброю — така була наша мета. Зробили ідеальну засідку, все за правилами. Ми у ній дві чи три доби просиділи. Але там почали кататись на трьох «БМП» українські розвідники. Під прапорами. І кілька разів вони зупинялися біля нашої засідки. І якби не прапори українські — ми б їх постріляли… А потім ми зрозуміли, що вони розлякали тих, на кого ми чекали. І коли вони черговий раз проїхали поряд, командир наказав мені розпустити волосся і йти до них «здаватися». В мене із собою був прапор — він мені часом служив і захистом від «дружнього вогню». Так я вийшла з прапором над головою, і так ми познайомилися з 93-ю бригадою, подружилися. Їздили у їхнє розташування, познайомились із їхнім комбригом — Олегом Мікацем. Можна сказати, історична зустріч — тоді «Правий сектор», мабуть, уперше налагодив зв’язки з армією. Через кілька днів, 6 липня, ми пішли вже разом з армійцями на бій під Карлівкою. І це був мій перший бій.
Нас там притисли, ми виходили, відстрілюючись. З крупнокаліберних кулеметів по нас стріляли, снайпери теж їхні працювали. 2 кілометри ми так відходили. «Весело» було. Ну, тоді нам так здавалося, бо порівняно з тим, що було потім, то було не так страшно. Але на той момент це була така доза адреналіну… Я потім ходила якийсь час… «Відходнячок» був такий. А вже через 4 дні була наша друга спроба взяти Карлівку. І коли сказали, що знову бойовий виїзд, я себе так долала, мені так не хотілося туди їхати… Але зібралась-таки. Покажеш страх раз — і тебе не візьмуть більше, це — головна мотивація.
До речі, перед першим боєм нам дали неякісну печінку на базі, і я отруїлася. Нам виїжджати, а мені погано — всі симптоми отруєння і температура дика. Чоловік сказав залишатись, а я — нізащо. Всю ніч я «помирала», але поїхала. Потім перед самим виходом, уже на блокпості, я вирубилась просто на траві. Мене будять, треба йти, а в мене — скажена слабкість, в очах темніє, бліда, як стіна. Зараз я б сказала вже: «Хлопці, мені погано, сьогодні без мене». А тоді це могло бути сприйнято як знак того, що я злякалася. А жінці важко добитися у командирів, щоб її брали на бойові виходи разом із чоловіками. Раз покажеш слабкість — і все. Я цього дуже боялася. Зняла каску, кинула хлопцям у машину, щось — чоловіку в наплічник, щось іще комусь роздала. Лишилась просто у формі, з гвинтівкою і з набоями. Все. Поки дійшли до села — мене хитало. Але коли почався бій — я взагалі забула про те, що мені погано було.
У нас в добробатах було легше дівчатам. Не скажу, що одразу була гендерна рівність — не було її. Але, в принципі, дівчатам було легше, ніж в інших структурах. Я визнаю — була не спортсменкою, все життя сиділа за комп’ютером, фізично мені було дуже важко. Але дівчата намагалися слабкості не показувати — тримались на силі духу. Я навіть зараз беру на бойові максимум 10 кіло. Тоді була маневренна війна, а ми ДРГ. Мене частіше не брали, аніж брали. Часом свої виходи «зубами вигризала». Але тверезо оцінювала свої можливості щодо участі в тій чи іншій операції — якщо розуміла, що не потягну — навіть не просилася. А де я бачила, що зможу — там до останнього стояла. Цілком як до рівної до мене почали ставитися, мабуть, уже коли я першого сєпара встрелила і коли побачили мою абсолютну холоднокровність у бою. А до того хлопці мене поважали, але хотіли, щоб я менше займалася бойовою роботою. Усі дівчата через це пройшли.
Я виконувала різні роботи. Часом, наприклад, вилазила з окопу на повний зріст і знімала для наших розвідників панорами місцевості й ворожих позицій своєю фотокорською апаратурою, ще з довоєнного життя. Стою зі штативом і знімаю. На одну панораму в мене йшло хвилин 10, а сєпар іноді був близенько — там 400 метрів, може, й ближче. Часто спрацьовував людський чинник, мабуть, — вони ж не дивилися безперервно, та й не очікували, напевне, такого зухвальства. Один раз було, що вже трохи лишається провести камерою, секунд 30 роботи, а тут мене помітили і стрельнули. Не влучили, хоча пройшло близенько. Але ж я йшла туди кілометрів 7, а якщо зараз перерву панораму — потім доведеться наново переробляти. Тож стою і знімаю далі. Напевне, мене тоді прийняли за опудало-приманку, бо жива людина після того, як куля свиснула біля вуха, обов’язково сховається, а я не смикнулася навіть, щоб не зіпсувати відео. Більше не стріляли.
Далі Авдіївка була. Липень 2014 року. Заїжджали з поля, а вони в багатоповерхівках були, з автоматів-кулеметів наші машинки розстрілювали. Ми повискакували з машин і всі в «зеленку». Коли вже зайшли у місто, мені наказали зайняти позицію в кущі, щоб прикрити бійців, які заходили у вулицю. Я й не подумала навіть, що в кущику тебе не видно тим, хто спереду, а от тим, хто зверху, чудово видно. Ще не зорієнтувалася, куди стріляти, а вони вже почали прицільно по мені працювати. Вилізла з куща, засмучена дуже, що завдання провалила. А мені руку потисли, бо поки я вовтузилась у тому кущі, а сєпари намагалися мене пристрелити, два десятки хлопців зайшли до них поближче. Того ж дня лежала на вулиці вже, з двома автоматниками. Проглядаємо вулицю, нікого немає. І тут люди біжать у наш бік, один за одним, під парканом. Хлопці кричать: «Сєпари! Вогонь!» А я в оптику встигла побачити, що то підлітки цивільні, — їм цікаво було на війну подивитись. Крикнула: «Відставити, цивільні!» Добре, що встигла.
У листопаді 2014 брали Опитне. Світанок. Ідемо, а там ставок і рибалки. Ми в них забрали мобільні телефони, щоб вони нікого не сповістили, і сказали, щоб сиділи тут і нікуди не йшли. А як повертатимемось — телефони повернемо. Вони перелякані, питають, чи можна снасті перевіряти. Потім повернули їм телефони, а вони нам рибу пхають — візьміть і все. Хоча ми з ними наче й не дуже чемно повелись, але люди нас там ось так зустріли.
Стати снайпером весь цей час щось заважало — то знань бракувало, то гвинтівки, то можливості їздити на полігон. Крайній рік я вдень взагалі не працюю, лише вночі з тепловізійним прицілом. Удень мені важче. Снайпер — це той, хто працює влучно по цілі на 800 метрів і далі. Є такі, що вражають ціль на 1,5 км. Я на такі дистанції не працюю, не вмію.
Чи складно було перший раз стріляти? Ні, не складно. Ти бачиш силует. І розумієш, що коли проґавиш свій час і не встрелиш, то він встрелить тебе або твоїх побратимів. Все. І якщо ти не зробив свою роботу, яку треба було зробити, — за це має бути соромно. Після першого встреленого, коли я вранці відбула зміну і йшла відпочивати, по дорозі мене вітали мало не всі, кого зустрічала. Хоча я нікому не казала. Ми ж майже ніколи не знаємо, влучили ми чи ні. Він падає, але ти не бачиш на великій відстані, вбив ти його, поранив, чи в нього супер-реакція і він дуже швидко сховався. Снайпери ніколи не розповідають про кількість. А якщо і говорять десь у дуже вузькому колі — то лише про підтверджених. А непідтверджених може бути чи не втричі більше. Підтвердити може напарник, якщо він бачив в добру оптику, що ціль вражена. Ще якщо відеофіксація є. Або — і це найчастіше і найточніше — перехоплення їхніх перемовин розвідкою. Того разу вони саме з перехоплення й дізналися.
Снайпери не дуже охоче зазвичай і говорять про свою роботу, й відкривають обличчя — інтерв’ю дають як мінімум у балаклаві. Снайперів зазвичай не беруть у полон. Потрапити в полон — це одразу смерть. А я не ховаю ніколи ні обличчя, ні імені, тож мені неодноразово говорили, що я піар-персона, несправжній снайпер. Це особиста справа кожного, звісно. Але чого мені ховати обличчя? Я — на своїй землі. Я не агентурний розвідник, не співробітник елітних спецслужб. Я, мабуть, за правильною термінологією і не снайпер. Тому що не працюю на 1,5 км, на 600 м максимум. Звичайний фронтовий стрілок, по суті. І я ж для «вати» — символ українського «нацизму» року так з 2007–2008, напевне. Тож закосити під простого піхотинця все одно не вийде, і чекає на мене, якщо потраплю в полон, швидше за все, доля Карпюка — тюрма років на 20–25. І таке саме мене б чекало, якби я навіть медиком була і потрапила в полон. Бо на тому боці мене знають краще, ніж у нас, я цим пишаюся навіть. Тож втрачати нема чого.
На телефон і через Інтернет погрози приходять постійно, звісно. Типу «Сучка бандеровская, приходи в гости, закопаем-отомстим». Частіше в соцмережі пишуть. Якби після кожної такої погрози в мене з голови падала волосина — вже давно була б лиса. Не реагую і не рахую. Час від часу приходять, але… Собаки брешуть — караван іде. Якось Дмитро Ярош оприлюднив у соцмережі відео моєї роботи: тоді вночі я встрелила одразу трьох сєпарів, які намагалися підійти до наших позицій. Після того на російському телебаченні цілу програму годинну про мене зробили, у прайм-тайм. Набрехали купу всього, звісно, але ж коли вони не брешуть?
Немає якихось особливих умов, яких потребує жінка. Все, що можуть витерпіти хлопці, можу витерпіти і я. Найважче для мене — долати свою фізичну слабкість. Заступала якось на тижневе чергування на позиціях. Не знала, що там до чого, тож набрала на себе 26 кіло ваги. Зброя, обладнання, спальник, теплий одяг і камери, звісно. Я ж журналістом у мирному житті була, і не можу не познімати-пофотографувати. Та й для роботи це часто потрібно. До позицій було йти всього 3 кілометри. Пройшла наче нормально. Приходжу, а там — апокаліпсис. Вороги дочекалися вітру в наш бік і підпалили траву, і ось цей весь вогонь іде на нас. Горить, води немає. Якщо вогонь не зупиниться, то може так боєкомплект жахнути, що в тому окопі нікого не залишиться. Кожен щось робить: хтось речі виносить, хтось намагається копати, хтось стріляє — прикривають тих, що копають. А я притулилась і стою, слабка настільки, що сили немає взагалі поворухнутися. І тут мені чоловік (а він був зі мною) каже: «Приготуйся, якщо ще кілька хвилин нічого не зміниться, буде евакуація». І отут мені страшно по-справжньому стало. Бо я можу бігти назад лише зі своєю зброєю, а в рюкзаку — купа дорогущого обладнання, купленого на волонтерські гроші, і я не знаю, що робити, бо розумію, що фізично його не потягну просто. Так мене моя слабкість догнала. Але, на щастя, все обійшлося, жодна річ тоді не постраждала, і з полум’ям ми впорались. Мішки я, наприклад, не можу носити і, тим більше, закидати на бруствер, але я насипала в них землю лопатою і зав’язувала. Тож намагаюся просто робити те, що мені під силу і що робити все одно треба.
У моїй професії важлива терплячість. Чекати на одній і тій самій позиції, що рано чи пізно ворог висунеться, навіть на тій позиції, де він дуже обережний. Часом працюю в парі. Найкраща пара для мене — кулеметник. Або автоматник. Аби людина надійна. Часто після мого пострілу «отвєтки» немає досить довго — спершу в них евакуація пораненого чи вже тіла, і голову вони боятимуться висунути відносно довго. Відповідь може бути дуже потужна, але не одразу ж. Це, до речі, одна з опосередкованих ознак того, що в тебе щось вийшло. Мстяться так за свого. До речі, теорію, яку ми вчимо, опановуючи снайпінг, практика дуже часто ламає.
Певний час ми були в районі Водяного і Опитного. Зачищали посадки. Мене частіше не брали, ніж брали, але все ж. Натрапляли на їхні ДРГ, часом робили засідки. В нас була чудова дівчинка-розвідниця, позивний «Ліса», вона дуже добре працювала і могла велику вагу на собі нести, не втомлюючись. Потім вона загинула. Перша зима була дуже «гучною», тоді саме йшли бої за аеропорт. У нас була ситуація, коли ми трішечки «проклацали дзьобом», і до нашої тодішньої бази підійшли вороги. Базу підпалили, почалась детонація БК, мене викинуло вибухом. Контузія, розрив зв’язок на нозі. Тож пробула я зиму на милицях і не дуже воювала тоді. Інша неприємна ситуація була, коли трасуюча куля надто близько до щоки пройшла і залишила на мені слід від опіку. Стріляли не в мене навіть, випадковість. Але згадку на щоці про це маю. Іншим разом уночі вийшли з бліндажа, заступаємо на пост. Побратим побачив, що я комірець на бронежилеті неправильно одягла, поправляє, а тут — хоп! — і куля між нами пролетіла.
На щастя, мій чоловік мене завжди підтримував і ніколи не намагався зупиняти. У нього є син від першого шлюбу, і він його забрав до нас, на фронт. Він сказав: «Не можу я посилати чужих дітей на можливу загибель і ховати при цьому свого». Навчили його, чого могли, і він воює з нами — чудовий солдат із нього вийшов. Він дуже здібний, дуже швидко всього навчився. Батьки переживають, звісно. Усі переживають за дітей. Думаєте, батьки дівчинки більше бояться, ніж батьки хлопчика? Мама може поплакати, попереконувати. Але підтримують усе одно. В мене чудові свекор і свекруха, вони мої другі батьки і теж мене дуже підтримують.
У 2014-му ми працювали в районі Донецького аеропорту, у 2015-му — неподалік Волновахи. А найдовше я пробула біля Маріуполя. З початку 2016 року — в районі Широкиного і Водяного. За цю війну я, на щастя, не зробила жодного вчинку, через який мені було б соромно, лише за свою фізичну слабкість. Найбільший мій страх за всю війну — стати тягарем для хлопців, підставити їх.
Багато хто вважає досягненням, коли тут, у районі Маріуполя, я встрелила за ніч трьох «сєпарів». Але це не моя заслуга, це просто удача була. Це сталося на день Незалежності, між 9-ю і 10-ю вечора. Вони, певно, думали, що ми повпивалися на честь свята. Прийшли ми з напарником на позиції уже затемна — засвітла туди не зайдеш, бо стріляють. Напарник мій з автоматом, взагалі вперше на тих позиціях. Військові попросили його допомогти мішки закинути, бо ті мішки майже щодня їм руйнували. Щойно вони перший мішок закинули, як у нього стріляють. Укріплення вирішили відкласти, бо сєпари того дня щось надто злі були. І тут бачу — лізуть до наших позицій: шестеро, вилазять з окопу, передають один одному зброю… Страшно стало. Був би кулеметник у парі зі мною — ми б усіх шістьох поклали, я ж сама встрелила лише трьох.
Найголовніший урок, який мені дала війна, — те, що мотивація перевершує все інше. Конкретно в моєму підрозділі є інсулінозалежний діабетик — йому треба робити 2–3 уколи на день. Цей хлопець воює у розвідці. Хлопець на протезі є. З різними проблемами зі здоров’ям були і є хлопці, і всі вони воювали.
Снайпер, як на мене, — саме жіноча професія. Але в нас була талановита дівчина «Вега» — сапер і гранатометник. Ваги в ній кілограмів 60, але вона тягала і гранатомет, і боєприпаси важкі до нього. Була дівчина «Ліса», я про неї згадувала, її вже немає. Вона займалась біатлоном до війни, стріляла, як ніхто в нашій групі, надзвичайно майстерно. З неї був би чудовий снайпер, якби не темперамент — вона була активна, запальна, таким важко бути снайперами. Але розвідниця з неї вийшла чудова. 7 кілометрів пробігти для неї було простою річчю, попри вроджену ваду серця. Унікальна дівчина була. Померла вона за загадкових обставин, не в бою. Її знайшли з кульовим пораненням у Маріуполі.
До важких обстрілів я звикала дуже довго. Хлопці, як правило, призвичаювались за тиждень, а я — довго. Але мій рецепт — знайти для себе максимально безпечну схованку, яка тільки є у цьому місці, щоб у ній у вільний час відпочивати і добре висипатися. Усвідомлення того, що ти зробив максимум для власної безпеки, заспокоює. Важко було в 2014 році. Ми стояли певний час на блокпосту з армійцями, і от ти за день розговоришся, можеш навіть потоваришувати з кимось, а наступного дня його вже везуть 200-м чи 300-м. Колись у той період обстріл застав мене в наметі: ніч, нічого не видно, навколо все заміновано, свої речі знайти не можу, де бліндаж, просто не бачу. Знайшла, звісно, але відтоді намагаюся спати в максимально захищених місцях — хай сиро, незручно, зате безпечно.
У Широкиному згодом я знайшла собі чудовий підвал, його б, мабуть, і 152-міліметровий снаряд не пробив. Опалення не було, була зима, і я жила там при мінусовій температурі — вода замерзала. Інші жили в більш зручному приміщенні, і лише ну коли вже зовсім «крили» їх, вони прибігали до мене в підвал, а мені вже нікуди не треба було бігти. «Буржуйку» можна було дістати, але самотужки опалювати її щодня було досить важко. Якось цілий день займалася дровами — тягала, рубала, а тепла врешті вистачило на дві години. Тижнів три так жила і навіть не захворіла. Щоправда, таблеток багато їла. Зате там я почувалась в абсолютній безпеці.
Взагалі, коли я приїхала в Широкине, було літо. Ми тоді приїжджали першого разу буквально на три дні. Пройшлась по селу, а там запах тротилу змішаний із запахом моря… Зруйнованих сіл я вже надивилась, але щоб курортне місто і без жодної людини — було сильне враження. Маріупольський напрямок взагалі я полюбила більше, ніж Донецький.
Найбільше завжди мене обтяжувала необхідність постійно ховатися. Їде перевірка до військових — нам треба ховатись, бо ми ж УДА, фронтові нелегали, і нас там не має бути. Тільки домовилася попрацювати на позиціях, бо наші зазнають втрат і сєпари оскаженіли на цій ділянці зовсім, — їде якась комісія. Журналісти мене в обличчя впізнають часто, тож від них теж варто ховатися. Бо напишуть, що зустріли мене там-то — значить, там є УДА, і армійський командир, який нас прикриває, буде за це покараний, а нас виведуть з фронту. Волонтери роблять фотку, виставляють у Фейсбук і позначають геолокацію, де зроблена фотка… Тож ховатися доводилось постійно.