Спершу був Майдан, а коли захопили Крим, усі думали: що робити, куди їхати, як допомогти? На травневі свята прийшов до мене уже загиблий нині Діма Дібрівний (позивний «Груша») і запитав, чи є в мене паспорт із собою. «Є», — кажу. А він: «Тоді поїхали». Я запитую, куди, а він: «Кудись туди, на Схід. На п’ять днів». Смішно згадувати, але я тоді зраділа, що ненадовго, думаю: «Відпрошуся на пару днів на роботі й поїду». Навіть додому не заїжджала. У мене деякі речі в Укрдомі на Майдані були, з ними й поїхала.
Нам видали кожному каремат, рюкзак, такий як туристичний, залізну кружку. І 8 травня ми виїхали з Українського дому на Луганщину. Я не знала, куди їду, що ми там робитимемо. Коли нас привезли, сказали, що ми будемо охороняти Луганське СБУ, — дадуть зброю, і ми охоронятимемо будівлю від можливих штурмів.
Нас, перших, тоді поїхало осіб сто, дуже різних — були афганці, були діти 17-річні, з Майдану поїхали, хто міг. Нам наказали не говорити, де ми. Навіть Харків проїжджали з броніками на вікнах автобуса. Нас супроводжувала міліція. На Луганщині ми приїхали в село Няньчине, в ліс, неподалік від кордону з Росією. І все. Там чекали зброю. Її нам привезли десь на четвертий день, і тоді вже сказали, що ми тут не на п’ять днів, а трохи надовше. Хоча б до виборів. Я подзвонила батькам, на роботу, сказала, що я на Луганщині. Тато почав кричати: «Що ти там робиш? Повертайся!» Я сказала, що мене мобілізували, що я пройшла курси медиків на Майдані й мене забрали як медсестру. На роботі нічого не сказали. Вони з розумінням поставились і не звільняли мене, поки я не демобілізувалася, вже із ЗСУ.
Ми приїхали в селище Половінкіно, освоїлися там. І так почалася для мене війна. Дівчат спершу було небагато — медики, кілька бойових. І ніхто не хотів іти у штаб. Мені спершу наказали йти в штаб (мовляв, поки немає активних дій) і займатися документами. Стали ще приїжджати люди з Майдану. За тиждень-два я оформила документи про мобілізацію близько 150 особам з 230 добровольців.
Перша операція з пораненими в нас була 25 травня 2014 року, в день виборів Президента України. Після неї Україна дізналася про наше існування. Було затримано 14 терористів, частина з яких називали себе «казаками войска Донского», а частина мала посвідчення бойовиків терористичної організації ЛНР. Очолював цю банду терористів Володимир Марецький, настоятель церкви Московського патріархату с. Райгородка Луганської області. Хлопці узяли полонених козачків, кримських священиків у рясах, але з автоматами. Потім їх приїхало забрати СБУ. Ми тим часом почали думати, як назватися. Був серед нас чоловік — позивний «Мамка», — який назвав батальйон «Айдаром».
Потім приїхали до нас депутати — дивитися, що ми там робимо, що це за «бандугруповання» таке. Приїхав Луценко, я йому почала скаржитись, що в нас є проблеми, що не всі підпадають під мобілізацію: були старші за призовний вік, неповнолітні, люди, в яких колись давно була судимість. Він пообіцяв усе вирішити, але ніхто їх тоді так і не оформив. І ті діти, й ті афганці так і помирали неоформленими.
Усі почали тренуватися, на полігон їздити. А я все в штабі сиджу з паперами, і мене аж тіпає. 14 червня перша бойова операція — місто Щастя. Я підійшла до комбата (в мене бойової групи своєї тоді не було, але знала вже всіх) і прошу його: «Дайте мені наказ іти на Щастя». А він лиш посміхається. В мене тоді була серйозна з ним розмова, і він мене таки відпустив. Запитав лиш, із ким іду. Кажу: «Група «Чорні».
«Айдар» був тоді поділений на групи, і я знала, що в інші групи мене просто не взяли б. У командира «Чорних» це вже була четверта війна взагалі, а решта — здебільшого такі самі, як я, — новачки з нульовим досвідом. Прийшла я до них, кажу, що йду з ними на Щастя. Вони в шоці — як так? Кажу, нічого не знаю, наказ комбата. Одягла балаклаву і пішла. Ввечері ми зайшли на «Кемпінг» під Щастям. А потім був наказ іти вниз і захопити блокпост. Через те, що я була в балаклаві, багато хто не зрозумів, що між ними дівчина. Я була однією з двох дівчат, що брали участь у штурмі блокпоста, — я і Надя Савченко.
Я не вміла стріляти, але довелося вже у перший день. Не вміла розрядити автомат, тому від «Кемпінга» до блокпоста йшла, тримаючи його спрямованим угору, щоб випадково не вистрелити в побратима, який ішов переді мною. На «Кемпінгу» були вбиті бойовики. Ще, пам’ятаю, працювала наша авіація. З лісу якось вийшов на мене бойовик, метрів за два від мене, а я стою і не знаю, як у нього вистрілити… Добре, що ззаду підбіг побратим «Сухарик», який зробив це і мене врятував… Через те, що ти не можеш вистрелити, можуть убити твого побратима — ось коли прийшло це усвідомлення, що треба стріляти. Далі вже стало, як робота.
Потім був Металіст. Зранку мені подзвонив побратим Юра Крижберський, сказав, що в них іде бій, закінчується боєкомплект, назвав мені якусь адресу в Луганську, сказав, що вони у тій будівлі зараз. В них були поранені. Я не знала, що робити, куди їхати. Ми зібрали машину, звичайну «четвірку». Для мене не було місця, тож я сіла в багажник. Так ми доїхали до Щастя, а далі хлопці сказали, що це все, бо вони не знають, куди їхати. Ми пересіли в іншу машину, потім та машина знову зупинилась. І тоді я вже пішла пішки і таки добігла до своїх «Чорних».
Я тоді знала, що і Юра, і Надя Савченко, і ще шестеро побратимів — вони всі вже у полоні. Але була надія, що ми їх якось доженемо і відіб’ємо. Ну, і ми з «Чорними» пішли на штурм. Знову стали ланцюжком і йдемо. І так вийшло, що нашу групу під обстрілом від’єднало від інших, і ми потрапили в оточення. Нас було одинадцятеро, ми вели бій більше 45 хвилин. І ніхто не знав, чи ми живі взагалі, між нами була відстань метрів 800. У нас закінчувався боєкомплект. Тоді був мій перший убитий побратим, «Камаз» — він уже мертвий лежав біля мене… Вели бій, доки не завелась ворожа БМП і не почала обстріл. І так ми відійшли. Не знаю, як ми тоді лишилися живі. Я бігла, кричала, ми з побратимами падали, підіймали один одного. До того ж наші не знали, що ми живі, вони намагалися підійти, але не змогли. Їм сказали, що ми вже всі мертві. І наша артилерія почала бити по бойовиках і водночас по нас. До самого Металіста ми так і не дійшли і полонених побратимів визволити не змогли… Ми відступили.
Блокпост під Металістом ми взяли з другого разу. Був уже не такий бій. Вони розуміли, що ми будемо наступати знову, а в них були втрати серйозні. Нас тоді хоч і небагато було — 11 осіб, — але ми їм там шкоди трішечки наробили. Ми тримали цей блокпост до 5 вересня.
Після боїв під Металістом «Чорні» прийняли мене в групу остаточно. Потім були операції, розвідка. В мене був такий жарт, що кожного 17 числа по мені стріляє БМП. Спершу тоді, у червні, під час першої спроби штурму Металіста. Вдруге — 17 липня. Ми пішли в розвідку і зайшли в Луганськ. Вийшли ми тоді о 7-й ранку і повернулися, мабуть, аж опівночі. Дуже важка була операція — кілометрів, мабуть, 14 самої лише дороги. Ми йшли туди без пострілів, але вони нас таки помітили. І знову росіяни виїхали і почали стріляти з БМП. І ми по їхніх уже мінних полях вибиралися з того місця — інакше ніяк було. Це важко забути: зробила крок, наступила на землю — ага, жива. Ще крок — жива. Так і йшли.
Після Металіста були зачистки: Райгородка, Хрестове, Георгіївка, деблокування Луганського аеропорту, Лутугине, де в нас були просто страшні втрати. Там один з наших найкращих підрозділів загинув повністю — 12 осіб.
У Георгіївці мій майбутній чоловік був поранений. Ми з ним там із самого початку. 9 травня приїхали разом на Луганщину, а 11-го зрозуміли, що все — ми вибрали один одного. І відтоді ми разом. Тоді, в Георгіївці, коли ми зайшли в село, був дуже важкий день, чоловікові осколки влучили у плече, в коліно і під серце, і ще один побратим, «Скелет», важко поранений був. Коли був бій у Лутугиному, чоловік іще лежав у госпіталі, оскільки між штурмами минув лише тиждень. І в Лутугиному тоді загинула майже вся його група. Тоді він мало не збожеволів. Обвінчалися ми вже після демобілізації — вибрали день у липні, коли в нас не було загиблих. Ніякого весілля не було — лише наші батьки.
Потім був іще один дуже важкий бій — штурм Хрящуватого, яке ми звільнили. Звільнили, але не втримали — масово посунули регулярні війська РФ. Хрящувате — це для мене один з найважчих боїв був. Нас там обстрілювали з усього, з чого тільки можна. Навіть фосфорні міни були, які взагалі заборонені і які випалюють усе навколо і навіть углиб. Там усі були проти нас, навіть місцеве населення. Так Луганськ уже майже був узятий у кільце, були перекриті дороги, якими бойовики возили в місто боєприпаси і гуманітарку. Ми пробули там 11 днів. Потім пройшла ротація, і нас замінили інші хлопці. Нас заходило в Хрящувате більше 100 осіб, а виходили… ну, може, 40 нас залишилось. Увесь цей час я була без зв’язку, ніхто з рідних не знав, що там відбувається.
Там уже російська техніка, і БМП, і танки, і повністю російські екіпажі. Гарно хлопці працювали, нічого не скажеш, видно, що професіонали, а не шахтарі. Точиться бій, ти йдеш, а твої хлопці, з якими ти стільки часу пліч-о-пліч… просто перед тобою падають мертві… Хрящувате — це було, напевне, найважче для мене. 11 днів ми не могли нормально ходити, навіть підняти голову часом. Ідеш у туалет — прилітає міна… Води немає, колодязів поблизу немає, поранених вивезти ніяк… Тільки починаєш вивозити — починається обстріл. Бо вони — на висоті, а ми — в низині. Ми як мішені в тирі були. Місцевих багато поранених, і їх теж треба вивезти кудись у лікарню, теж під обстрілами. Коли ми заходили в село — був штурм, і ми зайшли, — побачили на вулиці вбиту жінку. І спершу були думки: а раптом вона загинула під час обстрілу, раптом через наші постріли (бо ж бій був)? Але потім підійшли і побачили, що вона вже сильно розклалася. Тобто це ніяк не могли бути ми, її вбили значно раніше. З Хрящуватого ми вивозили поранених цивільних.
Місцеві… У нас було багато місцевих у батальйоні, луганчан. Вони нас зустріли в Нянчиному в ті перші дні, і багато з них досі воюють. Багато з них — з окупованої території, повертатися їм нікуди. Мій командир — з Донеччини, з Макіївки — взагалі все втратив.
Спершу, коли ми прийшли в Щастя, до нас негативно ставились, майже ненавиділи. А потім, навпаки, зрозуміли, що ми — свої, й кардинально змінили до нас ставлення. Особливо діти — вони бігали і кричали нам: «Слава Україні!» Коли заходили і були зачистки, пам’ятаю, виходили люди, виносили нам молоко і воду, часом тишком-нишком передавали і говорили: «Ми з вами». Багато було україномовного населення. Старші жінки в Райгородці махали руками, кричали нам — і сльози по щоках. Так раділи, так зустрічали…
У Хрящуватому ми мало спілкувалися — люди ховались у шкільному підвалі, в інших. Там нас погано приймали. Вони кричали нам, що ми — фашисти, нацисти, що ми за американські гроші воюємо. Запам’яталось, як вийшла одна жіночка україномовна, і вона щось пекла. Запах, знаєте, як у бабусі… Вона заговорила до мене українською, і мене аж затрусило. По-різному було. Є такі, кому взагалі байдуже, під ким бути — хоч під Росією, хоч під Україною, — аби лиш це закінчилося і не стріляли більше.
Якось нам сказали, що в Золотому людям нічого їсти. Ми організували їм допомогу з того, що в нас було, і поїхав мій чоловік на роздачу. Давав усім однаково — кашу, олію. І при ньому старший дядько один бере в нас пакет і демонстративно викидає у смітник. Були й такі, але що весь Донбас сепаратистський — це неправда. Дуже багато людей нас підтримували, боялись, але допомагали. У Половінкіно нам півсвині принесли місцеві, щоб було що їсти, і ягоди приносили, і тишком у баню до себе водили, щоб ми могли помитися. І з розвідкою допомагали. Коли ми приїхали на Луганщину, до нас багато приєднувалось місцевих — спершу один, потім другий, потім іще записувались.
5 вересня стало для нас, по суті, закінченням от такої активної наступальної фази. Мінські домовленості, здача території, неспроможність командування зорієнтувати армію, хто де є. Зв’язку не було між підрозділами. Постійні засідки росіян. У нас 5 вересня через це потрапив підрозділ на засідку, під обстріл. Причому це була група «Русич», маніяка пітерського Олексія Мільчакова. Як вони знущалися з наших — таврували хлопців, били, катували, дострілювали з пістолетів і знімали це все на відео. Майже всі тоді загинули, хто до них потрапив. Мій особистий привіт йому, бо світ круглий, і всі це знають…
Через деякий час треба ж забрати тіла… Наші айдарівці забрали 40 із чимось тіл, це разом з 80-ю бригадою. А вже час пройшов, уже тіла розклалися… Ну, і ти біля моргу стоїш і розглядаєш те, що від хлопців залишилось. А там одна рука лежить. І тебе питають: «Ось дивись, тут татуювання. Може, ти бачила в когось таке? А вервечка у когось була?». А в наших у багатьох були ці вервечки з Майдану… Як зрозуміти, хто саме перед тобою?
А потім почалась окопна війна. Через те, що вже не було ніяких штурмів, мене просто тіпало. Мені дуже хотілось у ДАП, але туди я так і не потрапила, бо ми були мобілізовані вже, і вже були накази. Хоча в мене бойового наказу не було, бо я за документами була оформлена швачкою. Так-так, швачкою, бо тоді ще не було можливості жінок оформлювати на бойові посади, це стало можливим пізніше.
З пам’ятних подій «Айдар» брав участь у бою на Бахмутській трасі. Це той самий 32-й блокпост, і наші хлопці-«айдарівці» потрапили в полон. Якось вийшли на мене з приводу обміну полоненими. І це було востаннє, коли я займалась обміном. Тоді ні мій командир, ні чоловік не знали, де я. Я збрехала, що їду в Сватове, а сама у «гражданці» мала на мосту в Щасті зустрічатися з тією стороною. Стояла з трьома записками в кишенях — батькам, чоловікові й «Чорним». Так, двічі я писала прощальні записки на війні. Пізніше обмін відбувся. Двох наших віддали. Далі цим уже займалося СБУ. І це було правильно — цим мала займатися держава.
Був і один випадок, про який мені дуже боляче згадувати. Тоді теж на нас вийшли щодо обміну полоненими, почали вимагати грошей на лікування хлопців, які були в полоні. Я знайшла гроші, частину в комбата, свої всі, які мала, віддала. Приїхала до нас на Луганщину мама одного з полонених. Нам призначили час — 9 вечора на мосту в станиці Луганській. Ми прийшли з нею разом і чекали. Кругом обстріли, але ми чекали, що ось-ось його привезуть. О першій годині ночі ми зрозуміли, що нікого не буде, нас обдурили… Мама того хлопця вийшла на міст і чекає, каже, що нікуди не повернеться без сина. Вже згодом з’ясувалося, що на той час його вже не було серед живих, це були шахраї. І мама ця говорила мені потім: «Як так? Ти ж сказала мені, що він живий, а він уже рік як на кладовищі». Що я їй могла відповісти? Я б усе віддала, щоб він був живий.
Коли почалась окопна війна, така вже зовсім осіла для нас — 32-й і 31-й блокпости вже були здані, 29-й під обстрілом… А в мене знайомі були там, афганці наші. В нас були рації прошиті під частоти сєпарів, і ми слухали, розшифровували, що вони і як називають. Намагалися перехопити інформацію, де який планується обстріл. І от 29-й блокпост обстрілюють, я дзвоню їм, питаю, що в них зі зброї є. На них тоді, за нашою інформацією, танки йшли, і я їм пропоную ПТУР (протитанкова керована ракета. — Авт.) привезти, в нас був трофейний. Ми з чоловіком сіли в машину і повезли. Приїхали, побачили, як їх обстрілюють, хотіли до них приєднатись, але хлопці сказали, що краще буде, коли хтось закриє 25-й блокпост, аби вони були впевнені, що звідти ніхто не пролізе. І ми групою зайшли на 25-й.
Холод, окопи не вириті там, техніка не заводиться… Нам тоді Геннадій Москаль допоміг та побратими з «Айдару» — «землерийку» серед ночі знайшли, колоди допомогли дістати, акумулятори на танк. І ми стали там і три ротації там прожили з Нацгвардією. І там я вже чекала демобілізації своєї. Активних якихось бойових дій уже не було. На той час я вже була вагітна. Демобілізуватися мала на третьому місяці, а врешті пішла аж на п’ятому. Коли я дізналася, що в нас буде дитина, хлопці жартували, що вириють нам сімейний бліндаж і прийматимуть пологи.
Окопна війна для мене була жахіттям — хотілося воювати, а доводилося сидіти. Ми служили там разом із чоловіком. Я все одно їздила на якісь операції. 29-й блокпост якось обстрілювали сильно, і наші не могли вирахувати, звідки. Ми тоді вирішили зробити наживку на танчика: ми їздитимемо, по нас будуть стріляти — а ви вираховуйте, звідки. А ми втечемо. Проїхали, по нас постріляли, хлопці засікли, ми втекли — все пройшло добре. А потім я бронежилет уже не могла вдягати через живіт. Ну, якось натягти його ще могла, але він був важкий, плюс боєкомплект важкий, тож я не носила вже.
Серед крайніх мала бути операція під Первомайськом. І чоловік ну ніяк не дозволяв мені їхати з ними, а я його і так, і сяк умовляла… Кажу йому: «Ну ти ж знаєш, що я все одно поїду, з іншого боку зайду. Давай так: я розумію, що не можна. В штурм не піду, піду як медик, сидітиму в машині, якщо будуть поранені — вивозитиму». На тому й домовились. Але тоді операція з Первомайськом не склалася, повоювати нам не дали. Зла я була тоді дуже. З ПТУРа стріляла вже вагітна, на четвертому місяці… А потім прийшла моя демобілізація.