Ekniga.org

Читать книгу «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів» онлайн.

Євгенія Подобна

Дівчата зрізають коси

Книга спогадів / російсько-українська війна

Дівчата зрізають коси…

Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року. Час не стоїть на місці, і на момент виходу книги життя кількох наших героїнь змінилося: двоє дівчат з добровольців стали військовослужбовцями ЗСУ, одна — мамою маленького хлопчика.

«У війни не жіноче обличчя», ― писала білоруська письменниця Світлана Алєксієвич. Прийнято вважати, що жінка створена, аби дарувати життя, а не відбирати його. Та російсько-українська війна змусила вдягти камуфляж та узятися за зброю сотні українок. Дівчата з різних куточків країни поїхали на Донбас, аби рятувати життя як парамедики, забезпечувати армію найнеобхіднішим, волонтерячи, а чимало з них нарівні з чоловіками звільняли міста і села Донбасу, ставши розвідницями, артилеристками, снайперками, кулеметницями.

У цій книжці ми зібрали 25 історій жінок війни. Вони виходили з Іловайського оточення й рятували життя в Авдіївській промзоні, боронили щойно звільнені Піски, брали участь у пекельних боях біля Лутугиного та на Світлодарській дузі, штурмували окуповані населені пункти Донбасу, здійснювали надскладні операції в тилу ворога та евакуювали загиблих з лінії розмежування. Хтось поїхав на «нуль» слідом за коханим, для декого з дівчат служба у війську стала логічним продовженням волонтерства, хтось вирушив на передову просто з Майдану. Цікаво, що дві героїні нашої книги — росіянки, які приїхали воювати на боці України. Хтось воював 4 місяці, хтось 4 роки. Героїні нашої книги абсолютно різні, та історія кожної унікальна. У цих історіях поряд сміливість і страх, поразки й перемоги, сила і слабкість, щире кохання і біль втрат, який важко описати словами.

Це історії без цензури, які розкажуть про війну як вона є — про воєнні будні та бої, які колись увійдуть до підручників з історії, ламання звичних уявлень про військо як суто «чоловічий світ» і нелегкий шлях повернення з війни до мирного життя. Нашою метою було зафіксувати історії саме жінок-військових. Звісно, нам не вдалося розповісти про всіх — дехто з героїнь відмовився від участі у проекті з міркувань безпеки (передусім це розвідниці й снайперки), дехто — через ідейні переконання (дві жінки-військовослужбовці назвали проект «сексистським»), декого з дівчат-бійців наразі не вдалося відшукати. Більшість цих історій були записані безпосередньо на передовій, на позиціях, де служили дівчата, частина — у Києві, Харкові, Святогірську, Бахмуті. Кожна з цих історій по-своєму унікальна, і жодна не залишить читача байдужим.

Юлія Матвієнко

«Білка»

«Коли ти чуєш постріл, усі біжать і кричать: «300!» — а ти не біжиш, тихо молишся, щоб він помер. Ти ж знаєш, що то за постріл, знаєш, що він не виживе і що цей молодий хлопчик не заслужив жити овочем… Він півгодини тому закривав тебе собою, коли ти йшла за його спиною, а зараз ти молишся про його смерть… Тому що так буде легше для всіх, хоча й маєш надію на чудо, але його нема… Мабуть, і душі вже нема, її не залишилося…

Ти не біжиш рятувати, тому що розклеїшся, а треба придумати, як цю с…ку перехитрити, як убити його — і хлопчики будуть жити… Він розумний, нахабний і досвідчений, на його рахунку вже багато наших хлопців, він робить те, про що не пишуть у підручниках. Не можна відволікатися. Ти робиш «ляльку»— треба, щоб він повірив. Обмотуєш пікселем іншого, загиблого до цього хлопця, який ділився з тобою патронами, здається, вчора…. Його теж він убив. І розмовляєш із ними, просиш допомогти зупинити цю сволоту… Ти просиш загиблих хлопців допомогти, тихенько, щоб ніхто не знав. Ти не віриш Богу, ти віриш їм, віриш, що вони пішли, але нас не покинули і звідти, згори, допоможуть помститися…»

(Зі сторінки Юлії Матвієнко у «Фейсбуці»)

Я — снайпер. Як так сталося? Це довга історія… Коли почалася війна, ми, дівчата, намагалися зрозуміти, чим ми можемо допомогти. Спершу розвозили їжу по блокпостах, допомагали самообороні — хлопцям, які охороняли нашу обладміністрацію в Запоріжжі, бо ми боялися штурму, такого, як у Луганську, Донецьку і Харкові. Тоді наші друзі, чоловіки, брати збирались і охороняли адмінбудівлі. Для хлопців на передовій ми збирали допомогу в супермаркетах, на ринках, на різних заходах, які в місті проводили. Цю допомогу або хлопці з самооборони старалися відвести — якось проривалися і в котли, і в оточення, або відвозили в Дніпро, де військові формували палети, а потім ці палети скидали авіацією, коли була можливість.

Потім був серпень 2014-го, Іловайськ, великі втрати в Старобешевому, прорив росіян на кордоні. Було дуже багато загиблих. Їх звозили і в наш запорізький морг. Хлопці з нашої самооборони їздили і забирали тіла. Тоді я зрозуміла, що мало роблю, треба допомагати більше. Почали дівчата й самі їздити на передову. Ми брали шефство над підрозділами, плели «кікімори» і сітки. Я не пам’ятаю жодного спокійного дня за весь 2014 рік — кудись їхали, щось діставали… Часто на нас виходили рідні безвісти зниклих хлопців, полонених, просили допомогти в пошуках. Ми збирали інформацію від поранених, колишніх полонених, передавали в СБУ. З осені 2014-го волонтери, так би мовити, розподілили між собою підрозділи — хто кому допомагає. Бувало по-різному. Траплялося, що дзвонили «голі-босі», а потім виявлялося, що їм самим просто в лом готувати, бувало, що справді хлопцям дуже важко було, їм не привозили взагалі нічого. Я як волонтер їздила в 55-ту бригаду, 37-й батальйон, до нацгвардійців, які тоді дійсно стояли на першій лінії.

Для нас ці хлопці стали рідними. Ми жили ними. Страшно було повертатися від них у своє мирне місто. Ти бачиш, що тут, як і раніше, мир і спокій, і просто не хочеш тут знаходитись. Ти не знаєш, як вони, переживаєш. Вони далеко, і ти їм нічим допомогти не можеш. Коли сталося Дебальцеве, до мене прийшло усвідомлення, що найкраще, що я можу зробити — це просто прийти і стати поряд з ними. Ніяка форма, ніякі берці, ніяка оптика не врятує життя. Треба просто бути поряд з ними і разом зі зброєю в руках утримувати війну подалі від дому. Як ми не старалися — ми не змогли зупинити ці смерті. І я йшла з чітким усвідомленням, ким і навіщо я йду в Збройні сили, на війну.

Мій батальйон тоді стояв у районі Широкиного, і на боці ворога активно працювали жінки-снайпери. У мене теж були знайомі з цієї професії. Вони казали, що жінок-снайперів особливо бояться, бо в нас трішечки краще виходить, і крім того дуже важко зрозуміти, як саме ми будемо працювати. У зв’язку з фізіологічними особливостями ми витриваліші трішки, трішки уважніші. Бояться — значить, не просто так. І я вирішила стати тим, хто зможе вплинути на хід хоча б маленького відтинку війни, хай трішечки, але врятувати чиєсь життя — це головне. Комбат у мене повірив. Він говорив, якщо вона захотіла — вона зможе, навчиться, вона вперта, в неї шалена мотивація, бо він знав, чим я до того займалася, чого вже надивилась. А взагалі в армії нас ніхто не чекав, і на війні тим більше. І досі, в принципі, не дуже чекають на бойових спеціальностях.

Спочатку і комбату говорили: «Та нащо воно треба? Бабам на війні не місце, нічого їм тут робити». Ті, хто вже знав нас, вирішили для себе, що будуть нас оберігати, раз ми вже прийшли. Ми вчилися. Інструктори не розпускали соплі, вони нас реально вчили, до втрати свідомості, до синців, обідраних ліктів і колін, розбитих плечей. Бувало, я вигляд мала як купа побитого м’яса, якось так. Часом і ненавиділи їх, але йшли далі, їм наперекір, бо намагалися довести, що ми все одно можемо. І довели.

Хлопці, які думали нас оберігати чи сторонилися, бачили, в якому ми стані, і їм довелося усвідомити і змиритися з тим, що треба дати нам ту інформацію, яка допоможе вижити і чогось нас навчить. Хтось учив шнурувати берці по-афганськи, хтось — ставити розтяжки, хтось — маскуватися, хтось — боротися з бойовим стресом. Нам пощастило, ми потрапили в добровольчий батальйон, вони горіли тим, що відбувалося. А коли прийшли новенькі, вже ми їм могли багато чого показати і навчити, вже вони з нами радились. Уже бійці знали: якщо ми прийшли полежати в них у балці вночі, вони можуть бути спокійні — очей не стулимо, і ніякий ворог не пройде, жодна миша не проскочить. Ставлення до нас уже було кардинально іншим, але його треба було заслужити — кров’ю і потом.

До речі, знаєте, в чому полягає відмінність між чоловіками і жінками-снайперами (та, мабуть, не тільки снайперами, у спорті те саме)? Якщо чоловік видихся — йому треба час відновитися, заспокоїтись, відпочити. Якщо жінка — у неї незбагненним чином відкривається друге дихання. Це якась загадка природи, але це так. Ми насправді багато чого можемо. Якось інструктор-снайпер дзвонить, каже: «Прийшли хлопці вчитися, по 19 років. Як, — каже, — я їх вчитиму, ну як? Вони ж діти». Я йому на те: «Хочеш, щоб вони вижили — вчи. Три шкури спускай і навчи, нічим іншим ти їм допомогти не зможеш. Ти мусиш навчити їх так, щоб вони вижили». Тому що наші інструктори з нами саме так поводилися, це і є турбота.

Спочатку в нас було, по суті, півтора місяці «срочки». Я вперше узяла в руки автомат, здала всі нормативи. А потім уже мене почали вчити снайпінгу — в окопі, на полігоні, як правильно працювати. Ми — практики. Мені часто дорікають, що я некоректно формулюю свої пропозиції в плані термінів балістики, але на практиці питань до мене немає. Фізичної втоми в мене немає. Лише якщо я захворіла. Холод навіть переноситься легше. Гірше — сира погода, коли дощ, ти лежиш у «льожці» в калюжі, й розумієш, що тобі тут іще лежати… Але загалом я до всього цього вже звикла.

Для мене головне — коли хлопці живі й цілі, головне — вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці. У мене своя філософія щодо цього. Але якщо мої хлопці десь у біді — я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних. Не завжди я працюю на позиціях, визначених у завданні, якщо бачу загрозу для своїх від цих дій. Командири із цим миряться. Для тієї війни, яка в нас зараз, головне — утримати лінію і зберегти хлопців.

Мої вражені цілі… Я завжди собі кажу, що подумаю про це потім, колись. Мені простіше, можливо, від того, що я досі на війні. Я не думаю про це. Я не хочу думати про це. Бувають моменти, коли, скажімо так, ми в цьому не зізнаємось, але ми таки не залізні. Так, солдати часом убивають — така робота військового. І коли мені говорять: «Ви ж військові, ви можете»… Та ніфіга, ми ще недавно були зовсім цивільними, ми такі ж, як усі, як звичайні люди навколо. Я не брала у руки зброї до війни взагалі. Я й зараз не люблю фотографуватися зі зброєю. Ще з часів волонтерства — з квітами фоткалась, із чим завгодно, аби не зі зброєю. Нас змусили. Нас змусили взяти в руки зброю ті люди, які прийшли в нашу країну. Так, буває, що й чоловіки плачуть, буває, що не витримують. Буває, що починають пити. Я в таких випадках на них кричу.

Були моменти, коли приходили думки, що я більше нічого не хочу, хочу все покинути, хочу додому. Було усвідомлення, що мені шкода людей, по яких довелося стріляти. Але я ніколи в цьому не зізнаюся вголос. На мене ж чоловіки дивляться. Я мушу, навпаки, якщо хтось починає розкисати, їхній бойовий дух підняти. А сама коли-небудь потім поплачу. Були моменти, коли закривалася. Тебе кидає в холод, трусить… Панічна атака називається. То холодно, то жарко, ковбасить. Але потім минає. Без цього теж ніяк — повторюся, ми не залізні. Таке і в хлопців часто буває, особливо в тих, хто брав участь у ножових боях — коли близько, це важко. Багато з тих, хто вже на дембелі, я знаю, згадують. Нехай це був один убитий, але вони його ніяк не можуть забути, згадують його очі.

Це від людини залежить. У кожного своя межа. Хтось може зламатися одразу, хтось — через рік. Причому зовнішність оманлива. Є здоровенні чоловіки, накачані, яких після першого обстрілу з бліндажа не витягнеш. Ти йому кажеш: «Виходь, уже ж усе закінчилося». А він не може — паніка. А був у нас хлопчик, миршавий, в окулярах, на вигляд років 19. Вони пішли в розвідку, і на його очах згоріло на міні двоє людей. І були поранені, один — з важким переломом таза, він сам поранений. То цей хлопець собі надав медичну допомогу, їм усім, витяг поранених, дочекався, поки приїде підмога витягати загиблих, щоб показати, де вони залишились. На вигляд — дитина, «очкарик», тишко такий, ніхто від нього цього не сподівався. А тут отак. Ніколи не знаєш, чого від кого чекати на війні.

Лежати в «льожках» і спостерігати доводиться довго, зазвичай це або ніч, або день. Таких завдань, щоб цілодобово лежати, не було, в мене принаймні. Снайпери часом грішать тим, що коли вийшов, треба одразу когось убити, одразу здійснити подвиг. А насправді часто вийти — це просто вийти, лежати, спостерігати і не зробити жодного пострілу. По-різному буває. В нас своя специфіка. Якщо стоїть підрозділ і його не займають, ми їх теж не займаємо. Якщо є поранений, не кажучи вже про вбитого снайперським пострілом нашого солдата, тоді я отримую дозвіл працювати по повній. Ну і, звісно, виходи розвідки, прикриття.

Так, у нас дивна війна. Але головне завдання, яке виконується донині, — не випускати усе це за рамки того, що є. І по змозі рухатись далі. На якихось ділянках досі постійно намагаються прорвати лінію нашої оборони, на якихось ми розуміємо, що вони надто близько до цивільних і треба їх відтісняти. Та сторона плювати хотіла на всі мінські домовленості. Дебальцево за мінськими має бути нашим, як і багато інших міст і селищ. Якою ця війна буде далі — не знає ніхто. Якщо нам дадуть можливість виконувати присягу, яку ми давали, то в ній чітко сказано, що ми присягаємо захищати народ України. Зараз, за мінськими домовленостями, той народ України, який залишився в Новоазовську, Донецьку, Луганську та на інших окупованих територіях, ми не захищаємо. Не маємо такої можливості.

Фактично нас змушують порушувати присягу. Так, той народ, який залишився в мирній Україні, ми захищаемо, ми робимо все, щоб ворог не добрався сюди, але людей, які залишилися на окупованій території України і в Криму, їх — ні. Так, це політика, я розумію, але ми будемо звільняти ту землю. І ті хлопці, які вже пішли на дембель, вони теж одразу ж стали б поряд з нами, якби була команда «вперед». Для багатьох справа принципу — повернутися в Дебальцеве, Новоазовськ, туди, де вони втратили своїх друзів, повернутися в Крим — для тих, кого змусили звідти підти. Багато воює хлопців із Криму, Донецька, Луганська. І не тому, що їм нікуди більше піти. От є в нас один із Луганська. Сім’ю перевіз, житло є — дали кімнату в гуртожитку в Дніпрі, але він воює. І таких дуже багато.

Багато хто називає нинішню війну стоянням в окопах, але ми бачимо в цьому сенс. Неправда, що після повернення в мирні міста нас дратують нічні клуби чи весілля. Мене особисто не дратують. Коли я це бачу, я розумію, навіщо і заради чого я там — для того, щоб тут люди жили спокійно. Зокрема й мої діти, щоб вони ніколи не дізналися, що таке кулі, щоб вони не колекціонували гільзи, не вміли відрізняти 120-міліметровий міномет від 82-міліметрового. Мене якось попросили привезти у шкільний музей осколки, гільзи. З одного боку, це добре, це пам’ять, та з іншого — я не хочу, щоб мої діти навіть знали, що це таке. Мій чоловік також на війні. Спершу був у самообороні, потім поїхав туди. Він у мене дуже розумний — технік, зв’язківець.

Що буде після війни? Найсумніше, що діти на той час, мабуть, виростуть, і я їм уже не потрібна буду. Дітей зараз не обіймаєш, а потім обіймеш, а він тобі скаже: «Ма, ти що? Я вже дорослий». Хоча, може, того і не буде. Дуже хочу побути з дітьми. До війни я була економістом… Повернуся в мирне життя. Залишатися після війни в армії я на даний момент не бачу для себе сенсу. Хоча зараз хоча б трішки в армії у плані прав жінок є рух. Бо якось було, що двом жінкам вручають ордени «За мужність». Одна за документами швачка, інша — санітарка. Начальник генерального штабу Муженко вітає їх, а ми запитуємо, чи його ніщо не бентежить. Ну, може, те, що він вручив ордени швачці й санітарці, хоча насправді одна з них снайпер, а друга — коригувальник? Тією санітаркою була я. Ми приїжджали в Київ, хотіли домогтися для таких дівчат, як ми, рівних із чоловіками прав.

Дивно, але найбільше мені дорікають, що я не на своєму місці, «диванні патріоти», чоловіки, що не воюють. Вони полюбляють розказати, як я, жінка, маю поводитись і де моє місце. Я завжди охоче погоджуюсь: так, я не проти повернутись і бути з дітьми — як тільки ви всі прийдете на моє місце. Як тільки усі чоловіки, які нам дорікають, підуть на війну — ми повернемося, без питань. Буває, що говорять, мовляв, ви такі-сякі, нічого там не робите. Я зазвичай просто запрошую приїхати в гості, обіцяю, що все покажу — що роблю, чим займаюся. Розказувати не буду, що я роблю, приїжджайте — побачите на власні очі.

Багато що запам’яталося: і добре, й погане. Хоч у війні немає нічого доброго — це біль і смерті. Але вона прийшла в наш дім, і в нас немає іншого виходу, як триматися, а Бог, якщо він є, усіх нас простить.

Олена Білозерська

ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія, 503-й окремий полк морської піхоти ЗСУ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 23 Вперед
Перейти на стр:
Изменить размер шрифта: