18 травня я прибула в батальйон, що стояв тоді неподалік від Старомихайлівки. Точніше, на той момент батальйону формально не було, було патріотично-добровольче угруповання. Не сама — з подругою Марією, позивний «Масяня». 19 травня я вперше побачила автомат — що це таке взагалі, але як ним користуватися, не знала.
Буквально за кілька днів ми з хлопцями з батальйону пили чай, і вони поїхали на виїзд. Серед них був «Матвій» — він у нас багато функцій виконував, був як начальник штабу. А потім почала надходити інформація, що наші хлопці потрапили в засідку в районі Карлівки, є поранені, дехто ховається. В нашого побратима «Хіміка» була машина, і ми запропонували комбату поїхати подивитися, що там: ми — жінки, вдягнені по-цивільному.
Не було в нас розуміння справжнього, що це вже війна. Ми сіли в машину: я, моя подруга «Масяня», побратим «Шаміль», ще один хлопець із «Правого сектора», позивний «Макс». Вигадали собі легенду, що ми — дві сімейні пари. От що значить не було бойового досвіду: ми домовились говорити, що їдемо на окуповану територію — в Макіївку — купувати фарбу. Зараз це смішно — ну невже нічого розумнішого вигадати не могли? В «Масяні» була місцева прописка, у «Шаміля» — кримська, от тільки з «Максом» вийшла проблемка: він був такий добрячий западенець — говорив виключно українською. І так ми виїхали. Але до Карлівки не доїхали, вже по дорозі нам подзвонили і наказали терміново повертатися: хлопці знайшлись, а у Карлівці почалась реальна «заворушка».
Ми повернулися на базу, і тоді я побачила білий мікроавтобус із простреленими дверима. З нього почали викидати матраци, просто просочені кров’ю. Я дізналася, що помер «Матвій», з яким ми буквально ось щойно пили чай і розмовляли. І от тоді прийшло розуміння того, що це серйозно. На той момент у нас було загалом п’ятеро загиблих у батальйоні. Це не вкладалось у голові — помирали дідусі-бабусі, але молоді хлопці?! Від війни! В Україні! Цього просто не могло бути!
Семенченко запропонував приєднати мене до розвідки. Ми поховали «Матвія». Батальйон запропонували ввести до складу Нацгвардії. Багато хлопців були кардинально проти, особливо ті, що пройшли бої у Карлівці. Всіх здебільшого не влаштовувало, що це структура МВС. «Ми не мусори», — звучало від багатьох.
Там, на базі Нацгвардії, я почала вчитися: орудувати зброєю, стріляти, опановувала основи військової справи. Вчили хлопці, які вже мали бойовий досвід — в Іраку, Афганістані. Нас, дівчат, ніхто не жалів, жорстко тренували. Досі не знаю — чи то для того, щоб навчити нас якомога краще і ми вижили, чи це була спроба вибити нас, бо ми впиралися, що хочемо воювати. Дехто з дівчат таки пішов тоді, не витримавши тренувань. А дехто, навпаки, приєднався — «Аліна», «Кошка». Дуже сильні дівчата. Так і почалася наша служба в батальйоні «Донбас».
Незабаром начальником штабу батальйону став В’ячеслав Власенко — «Філін». Почали формувати штат. Я потрапила у розвідвзвод. Нашу групу з шести осіб готували як агентурну розвідку. В перших числах липня ми поїхали в район щойно звільненого Слов’янська. Там буквально доба пройшла після звільнення, скрізь міни ще були, в «зеленку» було страшно ходити, щоб не підірватися. В туалет і то не можна було нормально сходити — хлопці ставали колом спиною до нас, і нам доводилось просто на асфальт справляти… Що вразило у Слов’янську — тиша. Побита техніка, зірвані дроти, будинки розбиті, й людей немає. Їдеш — і холодок по спині…
В Артемівськ ми їхали зі спущеними запобіжниками, автомати у вікна виставлені — готувалися до будь-якої ситуації. Приїхали, розмістились. Була інформація, що в містечку поряд — у Часовому Ярі — є дитячий табір, і там база терористів. Нас, 12 осіб, переодягли в цивільне. І знову-таки, Бог любить, мабуть, не лише дітей, а й дурнів теж, бо… Хтось вигадав приїхати в маленьке містечко, де всі один одного знають (дванадцятеро людей!), типу шукати собі квартиру! Це був дебілізм. Але, тим не менш, ми приїхали в місто, розбилися на групи, довго ходили, намагалися з’ясувати обстановку, зібрати інформацію. Бачили якихось підозрілих осіб, і місцеві на нас дивилися з підозрою. Потім зайшла вже перша штурмова рота, місто зачистили, і той дитячий табір теж.
Наступною точкою, куди ми поїхали, стала Попасна. Тоді було кілька спроб зайти в місто. Там багато чого в мене було вперше. Я вперше почула звук «Града». Були вбиті побратими. Попасну ми теж мали відпрацювати «по гражданці». І знову — «геніальний» план. Ми з Машею-«Масянею» мали поїхати в цивільному одязі, в неї — пістолет, у мене — граната в кишені. Виїхали з Артемівська. Дороги перекриті повністю, на блокпостах не пропускають, бо працює артилерія. А ми такі «розумні»… «Ми — розвідка «Донбасу», їдемо перевіряти», — і так на кожному нашому блокпості: хлопці дзвонили нашим, уточнювали і пропускали. «Суперсекретно» все було.
І от крайній блокпост. Село, чути, як артилерія працює, стоять жінки з чоловіком. Ми пригальмовуємо біля них, типу шукаємо брата, який поїхав на закупи. Вони нас питають: «Ви звідки?» — «З Красноармійська, але в Бахмуті нас тормознули, не пропускають». А вони: «Ой, діточки-діточки, війна почалась». І бабуся, одна з них, сідає до нас у машину, щоб ми її підвезли, і по дорозі розповідає нам, що та як — що стріляють, що артилерія працює… Наша мета була перевірити, чи цілий міст поблизу Попасної. Під’їхали до блокпоста, а там уже бойовики. Бетонні плити, чоловік стоїть, під’їжджаємо ближче, вже метрів 200 залишається, бачу другого, з кулеметом, і дуло розвернуте в наш бік. Не знаю як, але задню швидкість я, здається, до ста розігнала — так ми тікали. Вони почали стріляти. Бабуся, та навіть збагнути не встигла, що сталося. Ми почали обговорювати швидко, що робити. Бабуся чує те все, розуміє, що ми ніякого не брата приїхали шукати, сидить зеленіє, синіє, блідне. А коли я, про всяк випадок, дістала з кишені гранату, бабуся просто вистрибнула з машини.
Вирішили їхати в це село придорожнє (воно так, ніби в балці лежало) і там цивільних розпитувати. Спускаємось туди. Вийшло троє з кущів: у одного автомат на грудях, ще в одного гвинтівка — снайперська група бойовиків. Нас урятувало, що машина була не військова, з білими номерними знаками. Тікали звідти знову швидко. За нами поїхала машина — темного кольору «Жигулі», вони вискочили десь із посадки і буквально летіли за нами. Дорога вже була побита добре «градами», розігнатися було важко, але ми мчали з усіх сил. І «хвіст» від нас відірвався вже неподалік від нашого блокпоста. Так ми з’ясували, де могли чекати засідки на наших хлопців. А що міст таки цілий, дізналися просто від якогось дядька на велосипеді — місцевого мешканця.
Наступного дня ми знову поїхали, цього разу вже по формі, в район Комишувахи подивитися, що з тамтешнім блокпостом сєпарів — стоять вони там ще чи ні, бо їх кілька разів вибивали звідти. Під’їхали до блокпоста, усього нас було восьмеро. Помітили людей вдалині, передали своїм. Перша штурмова рота наша тоді відпрацьовувала Комишуваху, а це було кілометрів за 9 від нас. А тут — рух з боку Попасної. Їде зерновоз, справа сидить людина у військовій формі, за ним «Daewoo» їде — на нас. Ми відкрили вогонь, водій зерновоза був убитий. Той, хто сидів біля нього, вистрибнув з машини і втік. Так само розстріляли і «Daewoo». Вона виявилась під зав’язку забита зброєю, ми її забрали. Люди з неї, швидше за все, теж утекли, в них був час на це. Одного з них наші взяли в полон, почали допитувати. Він сказав, що вони їхали ставити засідку: планували перегородити дорогу зерновозом, а за ним мала сховатись легковушка зі зброєю. Було цікаво поговорити з першим полоненим: хто ж ти такий? Наче ж такий самий, як я — говоримо однаково, така сама жива істота — в чому ж прикол? Навіщо ти почав воювати і носиш якийсь дурний шеврон «ЛНР»?
Далі я брала участь у зачистці Попасної. Я застрягла в полі — спалила зчеплення машини. Заходимо в Попасну через залізничний переїзд. Хтось із учасників операції вже зайшов, частина ще ні. На в’їзді нас обстріляли. Нас у машині сиділо троє — я, «Масяня» і «Нерв». Вистрибнули з машини. Хаотична перестрілка почалась. Стріляла кудись навмання просто, і раптом з дерева щось впало. Потім дехто говорив, що збили «кукушку» — стрілка, який сидів там у засідці.
Під час зачистки затримували багатьох, бо в дуже великої кількості людей була зброя. Здебільшого це були чоловіки 20–30 років. Цікава трапилась історія, коли вже наступного дня ми стояли на блокпості — тому самому, де ми взяли першого свого полоненого. Перша штурмова просунулась десь на кілометр, місто ще не взяли. Їде начальник розвідки, і ззаду друга машина, а в нас такої точно не було. Перша думка: «Десь «віджали» — відбили, може, в когось під час боїв». Вийшли двоє, поводяться так спокійно… Ну хто їх знає — може, армійці, може, «айдарівці» десь поряд були і приїхали. Які ж ми ще наївні були тоді! Все вони класно продумали, і говорили впевнено, мовляв, туди зараз поїдемо, те зробимо, переконливо дуже. Але був у нас побратим, який придивився і побачив в одного з них маленьку георгіївську стрічку намотану — він її, мабуть, банально зняти забув. На другому не було нічого підозрілого. Вони, судячи з усього, теж у розвідку їхали, а тут — хоп — і вже «Донбас» стоїть. Ну, і їм нічого не залишилось, як причепитися до машини нашого начальника розвідки «Іраклія». І вони так проїхали чималий шмат дороги. Вони чудово зіграли свої ролі, але ота забута стрічка і гостре око нашого побратима «Дока» їх викрили. Обшукали машину їхню — там зброя, стрічки георгіївські.
Якось нас шестеро зайшло в Первомайськ. Нас вислали з відривом на 20 кілометрів — наші тоді стояли в Комишувасі. Ми проїхали Гірське. Там люди кажуть: «Немає тут сєпарів, ми їх вигнали. Не потрібна нам тут війна». Заїхали в Золоте-5, а там на виїзді заправка. Ми на ній закріпилися, зайняли кругову оборону, намагалися вийти з нашими на зв’язок, але туди не добивали наші рації. Тоді четверо залишилось там, а ми з «Масянею» поїхали в Комишуваху доповісти, що блокпостів, засідок, спостережних пунктів не помічено і можна туди підтягнутися.
Ми заїхали в Первомайськ, пройшли приватний сектор… Там у них є такий гарний міст, і після нього вже починається власне саме місто. Збоку було кладовище, ми загнали туди машини. «Кошка» лишилася з машинами, «пощастило» їй. «Нерв» і «Адвокат» зайняли висотку — спостерігати, ми залягли справа. Вийшов місцевий, дивиться, питає, що ми робимо. Дехто з наших, такий: «Вас прийшли звільняти». Він: «А нащо?» Затримали його на певний час, поки ми там, щоб не повідомив нікому. З боку Первомайська виїхало таксі, пасажири — родина з дитиною. Від них ми дізналися, що так, справді, блокпост, півсотні людей, тримають оборону, чекають наступу, техніка важка там є. Таксі те відпустили. Хвилин через 5 з того ж боку, на мотоциклі, з «мухою» (ручний протитанковий гранатомет. — Авт.), з автоматами виїжджають, стають на перехресті. Стоїмо, дивимось один на одного. Стало зрозуміло, що дарма ми таксі відпустили — водій нас і здав, це стовідсотково. Але з іншого боку, як їх було тримати — не розстрілювати ж? Тим більше, там мала дитина в салоні, ми ж старалися її не налякати навіть.
«Масяня» повідомила нашим, отримали наказ стріляти і таким чином викликати вогонь на себе, аби зрозуміти, де хто ще є. Ми відкрили вогонь, мотоцикл розвернувся, той, що сидів ззаду, впав. Пішла відповідь. Перестрілка тривала хвилин 10, і ми отримали наказ відійти. Виганяли машини по черзі на дорогу. А тим часом наші штурмовики чекали наказу брати місто. Почала працювати артилерія. Якби був наказ, думаю, в нас були шанси тоді взяти Первомайськ.
А потім нас перекинули в Донецьку область, і тоді вже стало зрозуміло, що це надовго, що це — повноцінна війна. Ми отримали від Семенченка наказ відпрацювати Ясинувату, Горлівку, Спартак. Ми заходили в Спартак, у нас там було два інформатори, брати — феноменальні патріоти України, вони давали нам дуже багато інформації. Щойно ми виїхали зі Спартака, місцеві вже доповіли бойовикам, бо коли ми виїжджали, з іншого боку заїжджала їхня група. В них на постах сиділо часто по троє-п’ятеро осіб, а група швидкого реагування ховалася десь у кількох хвилинах їзди і за сигналом миттєво підтягувалась. Пощастило нам тоді.
Якось було завдання проїхати в аеропорт. Ми їдемо, я розумію, що це — дорога на Донецьк. Якось ми проїхали наших армійців, нас ніхто не помітив, не зупинив. Повсюди виднілися кругленькі такі штуки… Я тоді ще не знала, що це — протитанкові міни. А ми по них буквально летіли. Розбиті будинки. Трупи лежали, вже розкладатися почали. Поворот на аеропорт ми благополучно проскочили, майже заїхали в Донецьк, як діти зраділи, навіть фотографуватися почали. Заїжджаємо за поворот, а там — величезний блокпост. Стоять якісь чоловіки. Наш побратим тягне руку — вітатися. А я дивлюсь, а там — прапор… прапор… Сєпари! Ми розвертатись, тікати… А ми їхали трьома машинами, то перші дві розвернулись, а третя перекрила нам дорогу. Відкрили вогонь армійці… Треш повний почався… Відео цього бою є в Інтернеті, до речі, — там випадково кореспонденти неподалік опинилися. Бачила, як це тупо виглядало. Ми розвернулись і поїхали в бік наших. А третя машина стоїть. Виходить наш побратим і хоче запаску діставати, бо йому колесо пробили…
Досі не знаю, як тоді так вийшло, що нас і наші провтикали, і бойовики не зрозуміли, хто ми і що відбувається. Втім, тоді таке часто траплялося: така плутанина була, коли не розуміли, де хто стоїть, хто куди зайшов, зв’язок між підрозділами був жахливий просто… Це були дуже динамічні дні, війна була мобільна і динамічна. Ми виїжджали і зникали часом на 2–3 дні, часом про нас навіть легенди ходили: то ми кілери, то видатні мародери… У дуже багатьох містах працювали. Нам надзвичайно щастило. От реально щастило. Могли встрягнути ледь не бампером машини до сєпарів і виїхати без втрат. Знань бракувало, але десь рятувала жіноча інтуїція, десь просто Господь зберіг. Ентузіазму повно було. Місто за містом звільнялося, ми вірили, що ось уже скоро війні кінець. Нам довго щастило, аж до Іловайська…
Зараз, кілька років потому, на багато речей дивишся вже по-іншому. Думаю, якби ми таки закріпилися влітку 2014-го в Спартаку — аеропорту б не було. А взяти Спартак і тримати його було цілком реально. Але натомість нас чомусь відправили в Іловайськ.
17 серпня о третій ранку оголосили повне шикування. Порядка 200 людей поїхало тоді. Усе якось одразу пішло косо-криво. До цього жодного разу такого не було. Пробивалися колеса, ламались машини, хтось труївся, хтось запізнювався. Ми їхали через Оленівку, Докучаєвськ. У Докучаєвську люди дуже агресивно на нас реагували, це дуже запам’яталось. Зупинились у Кутейниковому, там було багато розбитих будинків. 18 серпня ми їхали через Грабське. Там біля багатоповерхівок валялись тіла сєпарів, що вже розкладалися, спалений танк… Вже надивились наче багато всього — і тіл, і техніки спаленої, але тут дискомфорт такий був… наче «чуйка»…
Часто згадую одну жінку — ми в Кутейниковому пішли в магазин — «Філін», я і «Масяня» — купити цигарок. І вона каже: «В нас тут є люди, які підтримують ту сторону. Може, ви наведете порядок. Я готова вам допомогти, чим зможу». І місцеві це чули. Боюсь подумати, що зараз з нею… Взагалі що ближче до кордону — то гірше до нас ставилися місцеві, вони були настільки накручені проти нас — пропаганда там добре зробила свою справу.
В Грабському нам дали наказ закріпитися на переїзді. По нас почали працювати міномети, ми перейшли на Кобзарі. Якось виникало відчуття часом, що нас наче заманюють у місто, бо міни весь час лягали за нами. Ми пересунемось — вони знову обстрілюють, і знову все лягає за нами. І так ми зайшли в Іловайськ 18-го ввечері. Там була зведена рота під командуванням «Апіса», перша штурмова розміщувалась. Я мала там пробути буквально добу, але затрималась на 12. У той день я не захотіла спати в школі, де наші розмістилися, от не знаю, чому. Залишились у машині ночувати. А вранці — перший страшний обстріл.
В Іловайську дуже прямі вулиці. Вони проглядаються ідеально. Семен дав наказ зайняти школу за пішохідним мостом у місті й закріпитись там. А ми почали шукати дорогу, якою могла б зайти техніка з правого боку Іловайська. Було нас тоді дванадцятеро. Дивлюся — їде «дев’ятка» «Нива», з кулеметами, автоматами. Частина наших пішли в дозори, а ми стоїмо і дивимось, хто це такі… Проїжджають повз, дивляться на нас, ми — на них. Я ще дверцята зачиняю, щоб вони проїхали, один з них киває, мовляв, дякую. А потім бачу, а на їхній машині написано «Оплот», я навіть не зорієнтувалась, що це… Передаємо по радєйці: «якийсь «Оплот» проїхав». А у відповідь — мати: це ж вороги! Отаке там було — повна плутанина і хаос.
Потім була зачистка депо. Полонений був один цікавий, словак. Одягнений — наче на сафарі приїхав, але ідейний. Тоді ж почалися втрати — «Шульц», «Скіф»… Біля АТБ працював ворожий снайпер. Шикарно працював. Стріляв у шию. Одного підстрелить, інший біжить рятувати — він «знімає» наступного… Ми спустились у підвал. Там повно людей, і у всіх паніка: «Нас прийшли бандерівці вбивати». Вони були не те що погано налаштовані — у людей був просто нереальний страх перед нами. Ми виводили їх, перевіряли про всяк випадок — раптом між цивільних затесався хтось з бойовиків — і відпускали. А вони чекали, що ми їх розпинатимемо… Хаотичні бої були. Хтось із кущів вискочив, відкрив вогонь і сховався десь. А ти стоїш і не знаєш, куди стріляти. І перші дні в Іловайську були такі.
Зі «Скіфом» ми часто про мову дискутували, він був дуже ідейним україномовним, а я — російськомовна. В нього був дико заразливий сміх. Чудова людина була. Ми тоді стояли біля школи вже. Завели полонених, пораненим надають допомогу, а тут виносять «Скіфа», мертвого… Шок. Дехто з поранених помирає… Наступної ночі — жахливий обстріл. Запустили ліхтарі, й було світло, як удень, — такого не забудеш. І почалося — «Гради», міномети… «Філін» загнав нас у погріб. Вилізли — згоріла техніка, знову поранені. А потім стало відомо — вихід з Іловайська неможливий.
День Незалежності запам’ятали надовго — це був страшний обстріл, ми з погреба не вилазили. 25 серпня ще були люди, які пробували виїжджати з міста. Були «герої», які приїжджали на день-два, лякалися і тікали. Були ті, хто виїжджав — мовляв, полонених треба супроводжувати — і зникав. А тепер кричать на все горло, що вони — герої Іловайська. Щодня хтось помирав… Постійно… Ми вже розуміли, що ми оточені, й прийшов відчай. І ми кричали пісні. Часом уже навіть у погріб не спускалися під час обстрілів — просто волали пісні. Це вже була неадекватна поведінка, але так ми, мабуть, намагалися викричати свій відчай і страх.
27-го числа була спроба прориву. Обговорювались можливі шляхи відходу — через Моспіно, Харцизьк. 28 серпня оголосили режим тиші. І тоді вони знахабніли — на десять метрів часто підходили, просто дивилися: ми на них, вони — на нас. А вранці почався вихід колони. Було страшно. Це була дорога на Грабське, пряма. Спалені машини стояли на шляху. Ми проїхали повз бійців 93-ї бригади, — вони мали нас замикати. Якщо спершу було страшно, то доїхавши до Грабського, ми вже заспокоїлись, увімкнули радіо, там якась попса грала. «Кошка» сміялася, що купить собі курку, щойно ми доїдемо, «Док» жартував, що нап’ється.
До Многопілля ми взагалі їхали спокійно, вже розслабились, думали, що все закінчилося — постійні обстріли, смерті… Ми, наївні, тоді вирішили, що все позаду. Агрономічне проїхали. Там «Миротворець» і «Дніпро-1» стояли. Хоча й літо, але було дуже холодно. Я тоді «змародерила» куртку, бо просто невимовно було холодно — аж зуби цокотіли. Ми зустріли військове керівництво, вони саме вели переговори з росіянами — на яких умовах нам дають коридор. Потім до нас обернувся генерал Хомчак і каже: «Ну що, дівчата, прорвемось?» А ми ще здивувалися — ну звісно, прорвемось, до чого такі питання? «Філін» передбачав, що можуть бути проблеми в районі Старобешева — там були неконтрольовані райони, і там могли бути росіяни. До нас уже дійшли чутки, що ми маємо справу не з сєпарами і козачками, а з регулярною російською армією, але я все ще повірити не могла, що почалося повномасштабне вторгнення.