Ми з ним попрощалися і повезли його в Київ ховати. Хлопці вже потім, на поминках, сказали, що він назвав свій автомат «Марго». Коли ми повернулися з похорону на базу, я зайшла до своєї кімнати, відчинила вікно, вийшла на хвилину за чашкою, повертаюсь — а в мене на ліжку сидить синичка. Подивилась на мене, пурхнула і полетіла у вікно… Мені хочеться вірити, що то він так прийшов попрощатися.
Так сталося, що я втрачала там тих, із ким дружила, саме близьких мені людей. Ще був «Сєвєр» — Сергій Табала. Він теж із нами попрощався. Вони приїхали до нас на базу, але на той момент саме в нашій роті було багато бійців, і хлопцям не було де ночувати, я як жінка жила у кімнаті сама, от і запропонувала хлопцям заночувати в мене. Я в ту ніч не могла заснути, бо Сєрьожа уві сні все воював, розмовляв, із кимось бився. Вранці розповідаю йому про це, а він каже: «Еге ж, такий сон поганий снився…» Ми зробили каву, він сів на ліжку і, такий: «Друзі, якщо зі мною щось станеться, виконайте моє прохання: я — язичник, спаліть моє тіло і розвійте над Дніпром». Ми йому: «Що ти таке говориш?» Підбадьорювали його…
Вранці на шикуванні комбат повідомив, що ми всі маємо їхати на Піски. Ми збиралися пакували рюкзаки. У Сергія на обох руках було татуювання: «Слава Україні» і «Героям Слава», а в мене на шиї вибитий наш бойовий шеврон, і от нам захотілося розвіятись і зробити круте фото. Це фото розлетілося Інтернетом, але мало хто знає його історію і хто на ньому зображений. У той день ми наробили багато фоток. Ми прибули в Піски, а тоді він поїхав в аеропорт, та звідти, на жаль, уже не повернувся живим. Тепер цей знімок — усе, що в мене залишилося від нього. Його речі я передала родичам. Речі «Скельда» деякі — форма його — досі лежать у мене, я все збираюся віддати їх до музею, але ніяк не можу. Розумію, що треба з ними попрощатися, але, з іншого боку, здається, якщо віддам — то наче зраджу його… Але наші хлопці, вони не йдуть, вони — поруч з нами завжди…
Я б, напевне, не повернулася звідти. Але був момент, коли мені здалося, що я знайшла свою половинку. Та він обдурив мене. Сказав: «Давай їхати звідси, створимо сім’ю…» Я повірила і повернулася додому. А він просто зник. Я шкодую про те, з одного боку, бо я ще не хотіла повертатися з війни. З іншого боку — добре, що так сталося, бо в мене є донечка, і їй потрібна мама поряд. І так вона рік була без мене, у перший клас пішла без мене, перші її досягнення були без мене, і мені шкода, що я того всього не бачила.
В мене особлива дитина. Вона під час Майдану сиділа, дивилася телевізор і плакала. Їй було 6 років, а вона так болісно сприймала те, що відбувалося… А коли я сказала, що вирішила їхати на війну, вона мене підтримала, без істерик, без дорікань відпустила. Мене багато хто засуджує за це — що я, мовляв, покинула дитину і поїхала на фронт. Мовляв, чи тобі дитина не важлива? Часто таким потикують мене. «От убили б тебе, кому твоя дитина потрібна?» А я думаю, навіть якби вбили, моя дитина знала б, що її мама боролася за свободу і за її краще майбутнє і померла героєм. Це краще, ніж якби вона запитала через 20 років, чому вона живе в такій країні й чому я, її мати, нічого не зробила, коли була війна і в мене була можливість щось зробити.
В мене у дворі груша велика. Коли я вперше приїхала додому з фронту, була дуже стомлена, і дуже хотілося спати. Зайшла в залу і миттєво заснула. На війні ти не спиш. Наче й спиш, але вуха твої чують усе, що відбувається. А тут мене наче вимкнуло. Я заснула, а мама сиділа біля мене. І раптом груші почали падати на дах. Я скочила, впала на підлогу і закрила голову руками. Мама в шоці: «Дитино, ти що?» Але це швидко минулося. А от що тривало досить довго — я чомусь не могла терпіти людей. Гукали приятелі кудись посидіти, а мене просто жахливо бісили п’яні хлопці, викликали дику агресію люди, які сміття кидали під ноги. Якесь таке надміру загострене відчуття справедливості з’явилося.
Статусу УБД в мене немає. Навесні 2018-го мене мають визнати учасником бойових дій на рівні області. Дадуть — дякую, ні — не треба. Я не за тим туди їхала. Я втратила на війні набагато більше, ніж мені може дати це посвідчення. Але багато й отримала. Я змінилася, переглянула своє життя, ставлення до людей. Прийшла до Бога. Зараз тягне, звісно, назад. Я працюю в Українській добровольчій армії. Але дивлюся на нашу владу і розумію, що все йде якось неправильно. Бо ти там борониш, а звідси тобі в спину встромляють ножі. Хлопці гинуть щодня. Хлопці стали інвалідами, а про них просто забули. В інших країнах військові — це еліта, це герої. В нас не так. Процентів на 80 % своїми заслугами ми завдячуємо людям, які нас підтримували з тилу — їжею, коштами, морально. Без них ми просто не вистояли б.
Я вічно пам’ятатиму своїх друзів, братів, які були мені дуже близькі, з якими я ділила життя і смерть. Ніколи не забуду ваші очі, голоси й історію кожного з вас.
Ви житимете в моєму серці, допоки житиму я.
Євген Войцехівський, «Чех».
Сергій Табала, «Сєвєр».
Святослав Горбенко, «Скельд».
Алесь Черкашин, «Тарас», громадянин Білорусі
Галина Клемпоуз
«Перлинка»
54-та ОМБр, 46-й батальйон «Донбас-Україна»
На війну я потрапила наприкінці 2014 — на початку 2015 року як волонтер. Спершу допомагала місцевим волонтерам з дому, але сама не їздила. Приїхала вперше до рівненського батальйону «Горинь». Там тоді саме хлопці з полону поверталися — це було моє перше знайомство з такими серйозними проблемами. Потім їздила туди з волонтерами раз-двічі на місяць. Згодом моя волонтерська діяльність поширилася на інші батальйони і бригади — я намагалася допомогти всім, кому могла, хоча й не завжди це вдавалося.
Восени 2015 року так сталося, що мені доводилось везти додому «двухсотих». Це був мій земляк, Дмитро «Араміс». Ми досі не знаємо обставин його загибелі. Нам сказали, що то був суїцид. Мені подзвонили, кажуть: «Знаємо, що ти в АТО. Затримайся на добу, щоб привезти його батькам». Я той день пам’ятаю, як зараз. Бо це дуже важко. Був листопад, із самого ранку ми купили домовину, поїхали в Красногорівку, де він помер, забрали його і повезли додому. Дорога була довгою і важкою. Потім зустріч, поховання…
Влітку 2016-го я привезла допомогу, і так вийшло, що в тій бригаді була передислокація. Мене відправили на Світлодарську дугу і повідомили, що там є хлопчик, який сильно хворіє, Мирославом звати, попросили привезти йому ліки і проконтролювати, щоб він хоч якось їх приймав. Це було 12 червня 2016 року, і тоді я залишилася на дузі у «Правого сектора».
28 червня був важкий бій, коли загинув Василь Сліпак — відомий оперний співак (позивний — «Міф»), а тоді вже боєць «Правого сектора». Хлопці отримали завдання і пішли його виконувати, а я разом з іншими дівчатами залишилася на позиціях. Василь, здається, пробув у нас 10 чи 12 днів на позиції, але ми спілкувалися щодня як побратими. Ми навіть не знали, що він — знаменитість, лиш одна з наших дівчат знала. Я бачу, що обличчя знайоме, але хто… Думала, просто десь перетиналися раніше в АТО. А потім побачила статтю про Василя, про те, що він повернувся з Франції в Україну. Виходжу до нього: «Василю, це ж ти!» А він: «Ну я, і що тут такого?» Він запам’ятався як дуже крута людина. З нього просто перли потоки енергії, якою він заряджав усіх навколо. Така душа компанії, завжди усміхнений, усіх навколо змушував сміятися. І співав нам пісні на замовлення. Смерть Василя стала моєю першою такою втратою. Він фактично на моїх очах помер.
Після того «Правий сектор» мав терміново підписати контракти, наші хлопці почали підписувати. І стали звертатися до мене. Я, юрист за фахом, могла допомогти їм хоч якось розібратися у цій бюрократичній системі, дати раду з документами, залагоджувала організаційні моменти. А потім настав момент, коли я не могла вже просто так залишатися на позиції — треба було або підписувати контракт, або їхати додому.
Наважитись було важко, бо на той час я ще навчалася на стаціонарі в Харківській юридичній академії Ярослава Мудрого, саме вступила в магістратуру. Я прийняла для себе рішення, поїхала додому, поговорила з батьками — сказала, що я там потрібна і що підписуватиму контракт. Я бачила, що армія вже не потребує волонтерів, як на початку. Бо я займалася продуктами харчування, одягом — цим уже армія стала забезпечувати, а на щось серйозніше й потужніше в мене не було ресурсів. Тож я вирішила, що настав час допомагати там своєю присутністю. Смерть «Міфа» відіграла в цьому велику роль. Він був цвітом нації, а я не хотіла бути сміттям, хотіла бути як він. Так я опинилася в 1-му батальйоні 54-ї бригади.
Бувало, виконувала роль зв’язкової вночі, бо хлопці йшли на позиції, й хтось мав сидіти на раціях. Бувало, їсти варила, коли хлопці були втомлені. І документи оформляла, і рапорти допомагала складати — різні справи доводилось робити. Потім у нас стався конфлікт із 54-ю бригадою, і ми всі разом перевелись у 46-й батальйон «Донбас-Україна».
Це було влітку 2017 року. Коли ми туди прийшли, командир дозволив нам займати посади, які ми хочемо. Ні з кого з нас, дівчат, що прибули в батальйон, кулеметниць зробити не вдалося. Я вчилася стріляти з гранатомета і на певний час стала гранатометницею. Потім зрозуміла, що гранатомет — це не моє. Якийсь час виконувала обов’язки парамедика. У складі «Донбасу» ми потрапили одразу в Чермалик. І там мені доводилося і колоти, і крапати. Справлялась нормально, ніхто не скаржився. Згодом нам привезли безпілотник, і так сталося, що з ним мав працювати один хлопець, але щось не склалось у нього із цим дроном. А я розумію, що в нас така річ крута лежить, а ми її не використовуємо, і це дурість. Сама сіла, розібралася, вивчилася, пару разів передзвонила, проконсультувалась із досвідченими аеророзвідниками і тепер працюю з дроном в аеророзвідці.
Спершу, ще коли волонтером була, хлопці надто оберігали, на якусь позицію взагалі не дозволяли їхати, не пускали мене, все самі розвозили. Переживали за мене. Але це було лише на початку. Я ж уперта, просто брала і їхала. Потім іноді отримувала за це. Зараз це вже значно менше проявляється, але от таке трішечки бережне ставлення до дівчат усе ж є. Я не можу сказати, що це нас принижує чи утискає, — навпаки, це як вияв поваги до нас. Але кожна дівчина сама встановлює для себе пріоритети, і все залежить від твоєї поведінки. Якщо проявляти себе як беззахисна і слабка — так тебе і сприйматимуть, якщо ж триматися на рівних — тебе сприйматимуть, як бійця. Я усвідомлюю, що фізично слабша від чоловіків. Я не принесу два відра води за раз, наприклад, тому мені можуть допомогти ось так, у побутових питаннях. Я б не сказала, що це катастрофічно неправильно.
До воєнного побуту я звикала поступово, і переселитись у бліндаж було неважко. Нашим дідусям і бабусям, думаю, може, і в гірших умовах доводилося жити. Нашу позицію на Світлодарській дузі — «Бутон» — ми побудували повністю своїми руками, це таке наше, рідне. Це нескладно — наносити води, нагріти, є буржуйки — розпалив, і буде тепло. І нічого надміру складного в цьому немає. Була, щоправда, одна історія з вужем…
Це трапилося в Чермалику. Я тоді в бліндажі сама жила і прокинулась від того, що поряд хтось шарудить. Я думала, то миші — ми до них звикли, вони постійно в бліндажах живуть, можуть по голові часом пробігтись. Або жаби, ці теж постійно в бліндаж заглядають — у землі ж живемо. А цього разу діставала щось із медичної сумки своєї, знімаю її, а на мене падає вуж, який на ній лежав. Я почала кричати, вибігла з бліндажа, розплакалась. Зайшла «Відьма», моя посестра, і сміється: «Чого ти репетуєш? Це ж вужик маленький». Заспокоїлась, роздивилася його жовті «вушка». Він у мене потім повзав по бліндажу, назвала його Василіском. Так і жив певний час, був мені сусідом, а потім десь утік.
Найважче було переносити холод. Я дуже мерзну в суглобах, особливо ноги. Мене не лякає спека, жодна погода не страшна, крім холоду. Перемерзаю, і миттєво з’являється температура. Але то можна перетерпіти. Найстрашніше тут — втрачати побратимів. Я на все життя запам’ятаю упізнання наших хлопців після боїв 18 грудня 2016 року на Світлодарській дузі. Нас привезли у Бахмут, у морг, і це було дуже боляче — впізнавати тих, хто ще день-два тому був поряд із тобою. Один з наших побратимів, «Сім’янин»… Його коли привезли — не всі впізнали. Настільки в нього було страшне поранення обличчя… А може, просто хтось не хотів вірити і впізнавати, хоч я одразу побачила, що то — він.
Щодо жінок в армії… Місце тут є не всім. Є багато гідних, умотивованих жінок, які справді прагнуть служити і захищати Батьківщину. Такі зараз поряд зі мною воюють — сильні, вольові, мужні. Кожна має чітко усвідомлювати, що вона йде воювати, захищати країну, і бути готовою до того, що різні випробування можуть упасти на її плечі. А не йти для того, аби знайти чоловіка, вийти заміж, завагітніти й піти в декрет. Я такого не розумію і не сприймаю. Є й такі, і їх чимало. Якщо ти підписала контракт — то на цей час ти взяла на себе певні обов’язки і маєш їх дотримуватись. Часто дівчата зустрічають тут своїх коханих, одружуються, але розуміють, що про дітей до закінчення контракту не може бути й мови. А є, на жаль, жінки, які приходять сюди влаштувати особисте життя і швидко вагітніють. А потім, доки вони в декретній відпустці, на їхнє місце нікого іншого поставити не можна — штат не дозволяє. Армія — не місце для флірту й жіночих чар.
Позивний «Перлинка» мені дали в «Горині». Вони довго думали, як мене назвати, але рішення прийшло спонтанно. Ми їхали в машині, я побачила фазанів і почала кричати, мовляв, гляньте, це ж фазани! А вони не бачать. Хотіла сказати їм, що я далеко бачу: «Я — зорка», — та натомість вийшло: «Я — зорька». Так вони мене й дражнили Зорькою, мовляв, будеш тепер як корівка зватися. Приїхали на базу батальйону, а там був начмед Андрій. Почув, що мене називають «Зорькою», і каже: «Яка ж вона Зорька, якщо вона — перлинка?» І почали мене звати «Перлинкою». Так воно і залишилось.
На війні було більше доброго, ніж поганого. В мирному житті ти з цими людьми ніколи б не перетнувся. У вас були різні захоплення, інтереси, а тут ви разом цілодобово. Це нові знайомства з цікавими людьми, неймовірне розширення кругозору. Тут ти дуже швидко дорослішаєш. Якою б дитиною ти сюди не прийшов. Мінус у тому, що мені трішечки не вистачає розвитку. Я намагаюсь у вільний час читати книжки, вчити англійську онлайн. Про яке майбутнє України ми можемо говорити без професіоналів? А вони мають обов’язково володіти іноземною мовою, якщо ми хочемо бути частиною цивілізованого світу. Тому англійську має знайти кожен, і я намагаюся опанувати мову до рівня вільного володіння. Ввечері можна виділити годинку для себе.
Думаю, зараз настав час, коли треба зробити паузу, бо я боюся досягти «точки неповернення». Бо я бачу цих хлопців — якими вони були на початку, якими їдуть додому, і як їм там незручно, нецікаво, як вони не можуть адаптуватись у мирному житті й знайти спільну мову з людьми, що не були на війні. Я не хочу цього. Я відчуваю, що я трішки втомилась і маю зробити перерву. Замкненість в одному просторі, з одними людьми день у день… Вони чудові, я їх люблю, мені з ними комфортно, але ми часом трішки втомлюємось один від одного. Треба трохи побути вдома, приділити увагу рідним, вони скучили. Треба дати і батькам відпочити й розслабились, бо їм теж непросто жити в постійному страху за мене два роки.