В моїх «айдарівців» була дуже правильна традиція: коли хтось помирав, після моргу, експертиз, усіх цих процедур тіло, по змозі, привозили в батальйон і давали можливість попрощатись із побратимом. Ясна річ, увесь «опорник» не міг приїхати разом і водночас, по черзі приходили. А на той момент у бригаді ми змогли попрощатися тільки з «Круком». І то лише тому, що ми везли його тіло до «швидкої». А з тими хлопцями, що загинули 18 грудня, ми не те що не попрощалися — жодну людину з нашої роти не відпустили на похорон. Це неправильно, коли побратими не прощаються з тими, з ким пліч-о-пліч воювали. Це була одна з багатьох причин, через які, власне, я вирішила змінити підрозділ.
Бійців нашої роти, які вирішили піти з 54-ї бригади, забрали в батальйон «Донбас-Україна». Потрапивши сюди, ми поїхали в сектор «М» (Маріупольський. — Авт.), але побратими не дадуть збрехати — я завжди хотіла повернутися на Світлодарську дугу. Сюди тягнуло, як додому, як у рідні місця. Зараз я воюю на дузі. Хоч і не в тому самому місці, але бачу ті позиції, на яких загинули мої друзі й з якими в мене так багато пов’язано. Спершу в складі «Донбасу» ми поїхали в Чермалик. Це був найспокійніший сектор з тих, де особисто мені доводилося бувати. Обстрілів там майже не було. Здавалося, що ми просто стоїмо і охороняємо поля. Там ми пробули місяців зо три. А потім я потрапила в нещодавно зайняте нашими військами село Травневе.
Тут складно. Місцеві ще ставляться до нас з недовірою, хоча є ті, що дуже нам раді, що й морально підтримували військових, і навіть пригощали домашніми пиріжками. Більшість місцевих — пенсіонери. Село досить забите — без магазину, школи, садочка, сіре й бідне. Ці люди насправді нічого в житті й не бачили доброго. До того, як армія зайняла село, вони постійно ходили в окуповану Горлівку, торгували там молоком, яйцями, курми, міняли російські рублі на гривні. А тепер це все перекрили їм. Часом виникає думка, що багатьом мешканцям села вже пофіг, Україна чи Росія. З іншого боку, зрозуміло, що вони зовсім віднедавна з військовими, вони ще звикають до нас, і, ясна річ, декого обурює, що в нього за городом — лінія фронту й окопи.
Крім того… Раніше і я не любила Україну. Чесно в цьому зізнаюся. В мене не було вишиванки, вінка, і слів Гімну я не знала. Українську мову і літературу я знаю добре, це були мої улюблені предмети. Але українською я практично не спілкувалася. А зараз я намагаюся з дітьми говорити українською, зі своїми друзями, з побратимами. Це вийшло якось само собою. У мене з’явилася перша вишиванка, потім друга, потім сукня з домотканого полотна, вінки, потім дітям почала купувати. І от така усвідомлена любов до свого, рідного прокинулась уже під час Майдану. Це сколихнуло, змусило замислитись і зрозуміти, як ти любиш свою країну.
Одна жінка мені зізналася, що хотіла йти на референдум, але чоловік зупинив, сказав, мовляв, дивись, на що це перетворюється. І зараз вона каже, що не шкодує, що вона — за Україну, хоча спершу була за референдум. Тут є бабусі, які, здається, і за межі села ніколи не виїжджали й не усвідомлюють, яка вона, Україна. Роботи і то в них не було. Хтось розповідав, що працював на очисних спорудах. І мені цих людей щиро жаль, бо їм немає між чим вибирати — добра вони не бачили ні від кого.
Побутові питання на війні для мене — дрібниці. Так, не курорт, але нічого страшного, було б бажання — завжди можна облаштуватися, створити собі нормальні умови. На Світлодарці ми мали душ, у ньому була буржуйка, тож можна було і в холоди помитися. Хоча була й одна «проблемка» — цей душ постійно прострілювався.
Я не розумію оцих вимог — що у жінок має бути окремий бліндаж, хоча були ті, хто його вимагав. Я проти цього. В нас бліндаж був на 25 осіб, і там жило дві-три дівчинки, а інші були хлопчики. І нікому це не заважало. Інакше треба розділяти армії на жіночу і чоловічу. І який тоді сенс брати жінок в армію? Ми не здобудемо поваги і нас не будуть сприймати як рівних із чоловіками, якщо ми постійно вимагатимемо для себе чогось особливого — окремого житла, окремих наметів на полігоні, особливих умов служби.
А цю повагу чоловіків дуже непросто заслужити. Що б не робила жінка, як би добре не виконувала завдання, небагато чоловіків скажуть, що пишаються нею, що вона — молодець. Зараз уже легше, але все ж чоловіки ще сприймають армію як свою територію, на яку проникли чужинці — ми. І якщо з нашим перебуванням у війську і на передовій уже більш-менш звиклись, то коли жінка хоче командувати взводом, бути кулеметником, водити БМП — це все ще важко сприймається. Пам’ятаю, як я вперше сказала, що хочу постріляти з кулемета. З мене всі сміялись і говорили: «Не займай, дівчинко, кулемет, бо зламаєш». Нашій армії ще потрібен час, аби остаточно звикнути до того, що віднині жінки — теж її частина.
Звісно, дівчата ідуть у військо з різних міркувань, але й у чоловіків мотивація теж буває різна. Є жінки, які справді хочуть воювати, які знайшли себе у військовій професії. Є ті, хто хоче влаштувати таким чином особисте життя. І я таких не засуджую, бо в армії є дуже гідні чоловіки, бо ж воювати пішли кращі, або із ЗСУ, або в добровольчі батальйони. І багатьом хотілося б мати таких чоловіків.
До нас побратими ставляться як до сестер. Я ж на чоловіків тут дивлюсь, як на дітей. Навіть не як на братів, а як на підопічних. Я називала «айдарівців», якими опікувалась як волонтер, дітьми, навіть тих, кому було за 50. А вони сміялися кожен раз: «Мамця наша приїхала». Залицятися ніхто з побратимів навіть не намагається, бо знають, що в мене є коханий. Іноді я, звісно, заздрю тим жінкам, які служать разом зі своїми чоловіками і потім разом щасливі йдуть на «дембель». Мій коханий залишився на «гражданці», і він мене чекає. Сподіваюсь, що дочекається.
Рідні неоднозначно сприйняли моє рішення піти в армію. Мама — дуже негативно. Зараз вона зареєструвалась у Фейсбуці, бачить усі мої пости з передової, й тепер їй спокійніше. А мої діти, звісно, болісно переживають розрив з мамою, і я за ними сумую дуже сильно. Заспокоюю себе тим, що я — мама, якій згодом буде про що розповісти дітям, мама, що має життєвий досвід, який варто передати. Колись я розповім їм про хороших і мужніх людей, багатьох з яких уже немає в живих, і про важливі для країни події. З іншого боку, звісно, це погано, що я не бачу їх, а вони мене, місяцями. Після повернення я спробую надолужити втрачене за час моєї відсутності. Якби не було війни, я б, мабуть, була звичайною мамою, яка водить дітей до школи, вчить з ними уроки і готує їм їсти. Але так сталося, і я не шкодую, що пішла в армію, бо отримала тут колосальний і унікальний досвід.
Я не знаю, що буде далі, я не знаю навіть, що буде завтра. Моє життя може кардинально змінитися будь-якої миті. Але мені цікаво спостерігати, як змінюється армія зсередини. Бо те, що я застала, приїхавши вперше в «Айдар» в 2014-му, і те, яке військо зараз — це абсолютно різні речі. Я ніколи не знала, ким я хочу бути і чим хочу займатися. Я і вчитися не пішла лише тому, що не знала, на кого мені вступати. А в армії я чи не вперше відчула себе на своєму місці — це професія, яка мені подобається, якої мені хочеться навчитися і в якій я прагну вдосконалюватись.
Юлія Паєвська
«Тайра»
Волонтер-парамедик, 61-й мобільний госпіталь ЗСУ
Я почала з того, що була медиком Майдану. Потім це плавно перейшло у викладання тактичної медицини. Спершу в Києві, на підготовчих курсах для тих, хто йде на фронт. Потім я поїхала на передову, бо вирішила, що там я потрібніша, ніж у мирному Києві. Потім з’явилися перші поранені, я кількох вивезла і зрозуміла, що я потрібна там як парамедик, а не як інструктор. Так і залишилася. І відтоді я тут — займаюсь евакуацією поранених, надаю першу допомогу, доправляю у шпиталь.
До війни я займалась айкідо, була тренером, президентом Федерації айкідо-айкікай України, 5 дан. Була і дизайнером.
Я не боялася, в мені є дух авантюризму. Під час перших обстрілів було, звісно, страшно. Ну, страшно, поки не розумієш, що відбувається, що, звідки, куди летить. Перший мій обстріл був десь біля Маріуполя, вже точно й не пригадаю. Працювала фактично по всій лінії — і у Щасті, й під Донецьком, і на Світлодарській дузі… Маріуполь, Широкине, Павлопіль, Золоте… Десь затримувалась довше, десь менше.
У 2014-му це була зовсім інша історія. Зараз ми працюємо з батальйонними і бригадними медиками. Вони вивозять з передка зазвичай на броні або спецтехнікою. Ми перевантажуємо пораненого в реанімобіль з усіма необхідними девайсами, з добрим водієм, препаратами, парою парамедиків, аби довезти його живим і якомога швидше. Наші парамедики — дуже добре підготовлені люди, такі на вагу золота. А в 2014-му було все по-іншому. Бувало, що з узбіччя дороги підбирала поранених. Іноді хтось їхав, вивозив наших хлопців, бачив машину з хрестами, гукав: «Медики!» — і віддавав їх нам.
Найважчим періодом для мене була, мабуть, Світлодарська дуга, грудень 2016 року, коли ми буквально жили в машині. Був великий мороз. Це тривало 8 днів. Спершу ми вивозили поранених, а під кінець уже — тих, у кого були контузії. Перші три дні були надзвичайно жорсткими — кров просто крапала з машини на лід… Це було справжнє сортування. Хоча було й не так, як це викладають у медичних закладах, — життя і реальна війна вносять свої корективи. Я взагалі часто порівнюю парамедицину і воєнну медицину з мистецтвом. Незважаючи на всі протоколи, іноді потрібне просто правильне рішення. Це щось схоже на осяяння, щось на кшталт артистичного дару — обрати, кому в першу чергу надати допомогу. Пояснити «на пальцях», як це, я не можу. Це досвід. Цей досвід надзвичайно цінний і оплачений, в буквальному сенсі, кров’ю і життями.
Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде — буде гірше. Я вже навчилася виконувати свою роботу добре. Ми — це те, що ми робимо. Я — вивожу поранених з фронту. Коли я займалася дизайном, я була дизайнером. Коли займалася спортом — спортсменкою. Зараз я — бойовий парамедик. Жінкам легше адаптуватися. Психіка у нас більш мобільна. В жорстких ситуаціях нам легше абстрагуватися. Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав.
Ці хлопці потім дзвонять. На всі свята. «Тайро, зі святом! А пам’ятаєш мене? А пам’ятаєш, як ми під кулями бігали? А пам’ятаєш, як ти мене везла?» Це надзвичайно приємно. Тих, з ким довго стояла на одному місці, я пам’ятаю всіх. А з іншими… Я пам’ятаю кожне поранення, але забуваю обличчя і часто не впізнаю хлопців.
Багато хлопців, які запам’яталися, дуже багато. Олександр Д., наприклад. Він із 8-го полку спецпризначення. Втратив обидва ока і ногу. Він був у надзвичайно важкому стані. Поки ми його везли, він у мене двічі намагався померти. Але я не дала, втримала… Багато хлопців запам’яталося. Контузії іноді дають побічні ефекти… В одного хлопця вона була дуже незвичайною… «Двохсотих» усіх пам’ятаю. Всіх. Чи я фартова, чи машина в мене фартова, але в мене в машині ніхто не помирав. Бувало, що я приїжджала, коли вже було пізно. Я нічого не могла зробити. На точці перевантаження я приймала тіло, від якого щойно відірвалася душа… Або довозила до госпіталя, і хлопці помирали вже в шпиталі. Але в машині смертей не було.
Моя команда — це шикарні люди. Патріоти. Абсолютно безкорисливі. Кожному з них — честь і хвала. Усім «Ангелам Тайри» насправді. Всі, хто з нами працює — герої. Вони працюють безкоштовно. Жертвують частину свого життя, ризикують. І вони щасливі тим, що потрібні.
В армії, порівняно з 2014 роком, коли не було практично нічого, зараз дуже непогане забезпечення. Трапляється, звісно, що щось закінчилося і не встигла прийти нова партія. А в 2014-му це була катастрофа. Рятували волонтери. Якби не вони, нам був би гаплик. З досвідом знаєш уже, що чим можна замінити, якщо не вистачає якихось препаратів. Хоча є речі, які замінити неможливо.
Мій позивний — «Тайра». Я колись грала в комп’ютерну гру, і коли створювала собі персонажа, треба було якось його назвати. І серед можливих імен випало «Тайра». Тайра — це знаменитий самурайський рід у Японії. Так я й назвала свого персонажа. А коли вже на фронті запитали позивний, я автоматом відповіла: «Тайра». В мене є ще кілька позивних, але які саме — секрет.
Що буде після війни? Подивимось. Може, буду тренувати. А може, вирощувати троянди в саду. А може, знайду іншу війну і поїду туди — знову рятувати людей. Чи займуся дизайном… Я ще не знаю.
Ольга Нікішина
«Холєра»
16-й мотопіхотний батальйон 58-ї окремої механізованої бригади
Як і в багатьох, у мене все почалося з Майдану. Після Криму стало очевидно, що щось далі буде. З’явилися перші загиблі на Донбасі. Дивишся телевізор — і сльози, сльози, сльози… А потім береш себе в руки і починаєш думати: «Ну яка користь із тих сліз? Треба щось робити!» Почали збирати волонтерку. В нас у Полтаві як таких волонтерських організацій не було. Самі, по друзях збирали. Потім познайомилась із полтавським «Правим сектором» і пішла туди. Вдень працювала в обленерго, вечорами займалася роботою — просвітницькою, волонтерською.
Я в собі сили відчувала на щось більше. Хоча те, що я жінка і вже в такому віці, мене стримувало від того, щоб іти безпосередньо на передову, на війну. Було нерозуміння з боку знайомих. Та що знайомі — батьки не розуміють досі, чого я сюди пішла: «Ти — жінка, ти в такому віці, тобі вже онуків пора бавити». Підрозділ свій вибрала через те, що саме в 16-му батальйоні багато знайомих було. Це був наш батальйон територіальної оборони раніше. Все ж таки свої, рідні тут.
Але почати служити виявилося не так просто. Сім місяців, здається, мої документи ходили по всіх інстанціях — як сім кіл пекла. Як згадаю — не хотіла б іще раз пройти те, що пройшла, доки оформлювалась у ЗСУ. Почалося з того, що я прийшла в полтавський військкомат, і мені сказали: «До свіданія, тьотя, ми беремо до 40 років, іди додому». Я пішла раз, другий, пробилася до воєнкома, кажу йому: «Ви серйозно вважаєте, що до 40 років я можу захищати Батьківщину, у мене є сили, я зобов’язана, а після 40 ні?» Я їх дістала так, що мене зрештою взяли. І от у 43 роки я стала на військовий облік, не маючи ні навичок, ні досвіду військового, нічого. Через 7 місяців прийшли докумети, і я поїхала в батальйон.
В нас у батальйоні було дуже мало жінок. Я була єдиною жінкою-офіцером на той час. Приїхала в штаб, мені показали: отут будеш спати, у вас із дівчинкою окрема кімната. А я їм: «Почекайте… Як я буду працювати з особовим складом і виконувати свої посадові обов’язки, сидячи в штабі, якщо мої хлопці там?» А вони мені: «Ми жінок на передову не пускаємо, лише медиків». Але я у штабі так жодного разу і не заночувала — одразу поїхала до хлопців. Забрав мене ротний, дивиться круглими очима, мовляв, куди тебе подіти? Приїхали на опорний пункт — хлопці теж дивляться, не можуть зрозуміти: хто ця тітка? Навіщо приїхала? Чого вона буде в нас сидіти? Але буквально через пару днів вони мене прийняли.