Перед тим, як іти із ЗСУ, стала навіть старшим солдатом. Потім вирішила зробити перерву. Тоді я думала, що це буде мій останній контракт. Але тепер розумію, що скоро повертатимусь. Нині в планах — переїхати в Северодонецьк із донькою і піти служити в батальйон «Луганськ-1». Мирослава буде в садочку, а я працюватиму.
Я вже майже говорю українською. Найсмішніше, що в мене багато друзів-українців — з Запоріжжя, Рівного, — і я дуже рідко чую, щоб вони говорили українською. Я їх питаю: «Чому так? Ти ж тут народився!» А вони кажуть, що їм так просто зручніше і звичніше. Я прочитала вірші Жадана і вирішила, що треба вивчити напам’ять парочку. А потім — що треба вивчити мову. Тож Жадан став для мене таким поштовхом. Я вчила мову сама, тож вона ще далека від бажаного рівня. Подруга-кримчанка каже, що мені краще не говорити українською, але я, навпаки, прошу мене виправляти.
Громадянства в мене ще немає. Це дуже довга історія. Ми вже неодноразово намагалися зробити мені місцеве громадянство. І товариші допомагали. У 2016 році Росія подавала запит на мою «екстрадицію», бо там мене вже чекають зі статтею «Найманство». Україна відмовила. Мені потрібні були довідки про громадянство, їх ми зробили. А потім треба було ще довідку про несудимість. Ще я мала отримати російський закордонний паспорт, але як я за ним поїду — а раптом мене просто в консульстві «приймуть»? Їм же нічого не завадить, за бажання… І так це все тягнеться без кінця. Питання зависло в повітрі.
Коли воювала, розуміння було, що по той бік воюють «свої». Я часом думала: «А що, коли зустріну когось знайомого? Ну от, наприклад, когось, із ким ми в клубі патріотичному були ще в дитинстві, чи когось, із ким ми росли поряд». І я давала собі відповідь: якщо побачу когось із автоматом, то я таки вистрелю… Я вже вважаю і відчуваю себе українкою. Мій дім уже тут. Бо дім не там, де ти народився, а там, де ти почуваєшся вдома.
Ірина Цвіла
«Лінза»
Батальйон «Січ» / Полк поліції спеціального призначення «Київ»
Як і в багатьох, у мене все почалося з Майдану. Тож коли прийшла війна, питання про те, щоб залишатися осторонь, не стояло, питання було лише в тому, як саме я візьму в цьому участь. До військової справи я відношення не мала жодного, у володінні зброєю досвіду теж ніякого, і як якісну бойову одиницю я себе не бачила.
Мій колишній чоловік запропонував піти в добровольчий батальйон. Я вагалася: «Що я там робитиму? Це буде смішно. З мене не буде користі». Я все звикла робити якісно й відповідально, і в цьому себе не бачила. Але я мала певний досвід громадської роботи з колективом людей. Ми гуртувалися, зокрема, й на націоналістичній ідеї, і всі вони йшли у цей батальйон, у «Січ». Я їх знала і з Майдану, і з домайданної діяльності — мітингів, пікетів, — коли ми разом відстоювали свої права. Було своє середовище, і вже було не так страшно, бо знала, принаймні, з ким буду поруч. Додало впевненості й те, що я часто змінювала протягом життя сфери діяльності і знала: якщо робити щось відповідально, з мотивацією, любов’ю, то всього можна навчитися і все можна опанувати. Тому я вирішила: оскільки в мене є бажання, я все зможу.
Звісно, стовідсоткової впевненості не було. Коли проходили перші тренування на базі в Межигір’ї, я то займалась, то не займалася, то спостерігала, як хлопці тренуються. В нас були вишколи, тактичні заняття, дуже добрі інструктори. Потім почала долучатися: узялася за спорт, стала бігати, тренуватись потихеньку, щоб бути не гіршою за інших. Мені було соромно і ніяково займатися при всіх практикою володіння зброєю, й інструктори займалися зі мною індивідуально. Так я почала вчитися тримати зброю в руках і не труситись при цьому. Перші стрільби для мене були величезним стресом. Треба було виконати певну вправу в тирі, виконати завдання, перезарядитись… Я трусилась, у мене тремтіли руки, я напартачила, і мені було соромно страшенно. От тоді я на себе розізлилась і почала дуже наполегливо працювати над цим.
Перша ротація була у Слов’янськ улітку 2014-го. На під’їзді командири попросили нас одягти повну екіпіровку, загнати патрон у патронник, поставити на запобіжник. Сказали, що ми заїжджаємо в зону бойових дій і тут небезпечно. Правду кажучи, там на той момент уже не було небезпечно, бо Слов’янськ уже був звільнений. Напевне, це було сказано для того, щоб ми сконцентрувалися. Ми сіли, як мишки, в автобусі. До цього всі гомоніли, травили анекдоти, співали, реготали, а тоді затихли.
Коли ми заїхали у Слов’янськ і я побачила перші зруйновані будинки, розбиті стіни — це справило враження, я відчула холодок, певний страх. Приїхали надвечір. Нас поселили в авіаційному училищі. Там усе було розбите, покоцане, шибки вибиті, по кімнатах цинки, гільзи валяються, все розтрощено. Це справляло доволі гнітюче враження. Перша ніч в зоні АТО була для мене дуже страшною, поки я не побачила перший промінчик сонця через заклеєні газетами вікна. От через дірку в газеті пробилось сонце, і мені якось на душі стало тепліше й оптимістичніше. Потім виявилося, що все не так страшно. Ми патрулювали місто. Першу ротацію нам зробили таку, просту, щоб ми трохи звикли, адаптувалися до війни. Такий інкубаційний період між мирним життям і війною.
Це була перша ротація. Після повернення додому я вирішила, що треба розвиватися — більше знати і вміти. Вже було відчуття й усвідомлення того, наскільки це все серйозно. Це вже не кіношна картинка, а реальна війна. Я бачила, як гільзами був повністю залитий асфальт на місцях недавніх боїв. Бачила вигорілу хвою, залишки «Градів», величезні дерева, побиті снарядами, як зламані сірники. Це були такі перші враження… Коли ми виїжджали ближче до Світлодарської дуги, я чула перші постріли, бої неподалік — чула війну. Але в першу ротацію я її не побачила.
Під час другої ротації наші позиції були вже у Пісках. База була в Кураховому. Я довго просила, щоб мене пустили в Піски, але завжди знаходились відмовки, чому мені не треба туди їхати. Тепер я розумію, що мене просто берегли, турбувалися про мене. Але врешті-решт я домоглася свого. Перша моя поїздка в Піски… Ми дохали до Республіки Міст — нашого останнього форпосту, де проходила межа між мирним життям і війною. Там тоді стояло багато волонтерських машин, там зупинялися, аби одягти повну екіпіровку, бо далі треба було проїхати 800 метрів дуже швидко, залетіти в селище. Це була пряма траса на Донецьк, дуже добре пристріляна сєпарами, і по ній постійно гатили. Вона вся була побита, всіяна поламаними деревами, тополями. Був певний фарватер, яким треба було проїхати дуже вправно, щоб не зачепити ці дерева на великій швидкості. А вночі це треба було робити всліпу.
Так от, тоді ми вперше доїхали до Республіки Міст і зупинилися, бо саме йшов бій і дорога на Піски була закрита. Звідти чулися постріли, валив чорний дим, щось горіло, їздили танки. Ми чекали під мостом п’ять годин. За цей час у моїй душі чого тільки не було: і страх, і невпевненість, і робота над собою — щоб не показати, як мені страшно, щоб мене не повернули назад. Я була там не сама, були й Лєра Бурлакова, і Ксюша Бикова, вона волонтер. Вони мені додали впевненості, і я заспокоїлась. Від бійців інших батальйонів я неодноразово чула: «Куди ти їдеш, дівчино? Там війна. Повертайся. Нащо воно тобі?»
Приїхали у штаб, мені все показали. На передові позиції пустили не одразу — спершу ніхто не хотів брати на себе відповідальність, але таки знайшовся сміливець, який сказав, що піде зі мною. І провів мене Пісками, все показав. Була зима, дуже слизько. Я пам’ятаю, як тоді вперше перебігала через перехрестя, яке прострілювалося снайпером. «Техас» — боєць, який був зі мною, — сказав: «Іринко, тут треба бігти чимшвидше, бо тут усе прострілюється». Він високий, у нього кроки великі. І я бігла в повній амуніції за ним, як П’ятачок — слизько, страшно, бігти важко… Іще й обстріл почався — щось важке, схоже на САУ, почало прилітати. Мені завжди було страшно підставити хлопців, нашкодити їм.
Селище було — суцільний жах: спустошене, все у вирвах, розбите, розграбоване, дуже багато бездомних тварин… Це був страшний біль — коли бачиш обтягнуті шкірою скелети цих нещасних тварин, колись домашніх улюбленців, а зараз покинутих, голодних, хворих, кволих… Часто наші хлопці їх підгодовували. Ми якось навіть робили такі рейди — годували тварин. Багатьох ми з Пісків вивезли.
Була одна дивовижна історія, із цим пов’язана. Ми врятували собачку, яку назвали Алісою. Вона прибилася до нас на позиції, і в неї на боці було фарбою написано — «дурак». Вона постійно залазила в машини, неначе просилася, щоб ми її вивезли. Кілька разів нам це не вдавалося, але одного разу таки вивезли. Вимили, відгодували, зістригли той напис, гуляли з нею. Я зробила про неї допис у Фейсбуці, і так знайшлись її господарі з Пісків, які приїхали і забрали її.
Мої перші 20 днів на передовій. Це був період перед взяттям аеропорту, і Піски були епіцентром війни. Я потрапила зі світла в пітьму, з тепла в холод, з цивілізації у жорстку ситуацію виживання… І я зараз скажу, забігаючи наперед, що була абсолютно щаслива бути поруч із нашими хлопцями і допомагати в усьому, в чому виникала потреба на той час. Я заряджала стрічки набоями, чистила зброю, чергувала вночі на раціях, даючи змогу відпочити тим, хто повернувся з позицій, шила, прибирала, замовляла волонтерам необхідні речі й виконувала з власної ініціативи взяту на себе місію військового репортера. Я фільмувала, фотографувала — тому що бачити війну зсередини можуть не всі, а знати про неї має кожний. Готуючи борщі під пострілами «Градів», я хвилювалася тільки за те, щоб вибухова хвиля не перевернула казан доброї гарячої страви, такої потрібної змерзлим хлопцям, які мають повернутися з чергування.
На війні кожен показує, ким він є насправді. Без прикрас і бравади. Коли ти спиш, наморившись за день, і на тебе падає каміння й сиплеться відбита штукатурка, а по обличчю бігають миші, і ти не намагаєшся втікати з цього нового для тебе страшного світу… Коли ти гасиш у собі всі страхи, щоб їх не бачили твої побратими, які хвилюються за тебе. Щоб не передати їм свою невпевненість. Коли ти, втомлена і знесилена, просиш дати тобі ще якусь роботу, щоб дати можливість відпочити тим, хто був там, де кожної секунди смерть кружляє над головою… Маленький гвинтик, сам по собі незначущий, який є частинкою, маленькою складовою великого механізму, що наближає нашу спільну перемогу. То було для мене щастя. Для мене то було відчуття потрібності, рівності й доцільності мого перебування тут.
Щодо побуту… На війні є не лише над чим поплакати, а й із чого посміятися. І з побутових питань передусім. Я часто жартую в розмовах із цивільними друзями, що на війні, мовляв, засинаєш з одним, а прокидаєшся з іншим. Вони дивуються. А я пояснюю, що була в мене кімнатка, де я спала, і там поміщалося три спальники в рядочок. От ти засинаєш — одна людина біля тебе спить, а вночі бійці змінилися, і ти прокидаєшся — вже інший хлопець поряд.
Це жарти, звісно. Але загалом усе як у всіх було. Коли була можливість виділити мені окрему кімнатку, хлопці, звісно, старалися мене туди поселити. Туалет… Дверей немає — просиш когось постояти «на шухері». На самих позиціях важко у броніку, і коли виходила «у справах», дуже боялася, щоб нічого не прилетіло, щоб не померти отак, зі спущеними штанами. Бо якось воно зовсім не героїчно було б. Ну, це, знову-таки, із серії армійських жартів… Звісно, у жінки на війні є певні труднощі, але немає нерозв’язних проблем.
Вологі серветки — наше всьо! Як людині, що звикла приймати душ щодня, вранці й увечері, мені цього не вистачало. Бувало, що по вісім діб поспіль я не бачила не те що теплої води, а й води взагалі. Вода була в баклажках і лише для приготування їжі та чаю-кави. Про таку розкіш, як помити посуд, голову чи, тим більше, себе всю, і мови не могло бути. Бо ж яка ціна цієї води! Тому шапка закривала немите волосся (воно вже таке було, що й із собою наодинці боялася ту шапку зняти). А все інше… Вологі серветки могли чудово виконати функції душа. Посуд доводилось витирати туалетним папером, він добре жир убирав. І — вологі серветки! Ще й антисептик у кишені був. Взагалі в мене у кишенях був запас усіляких потрібних речей.
Важко повірити, але до війни я страшенно любила комфорт, та навчилася спати і на карематах, і на якихось лахах. Навіть із мишами затоваришувала. Бувало, біжить вона по мені, а я така втомлена, що лише подумки її прошу, щоб вона шкоди не робила, а пробігла собі швиденько своїм маршрутом. Нормально. Коли стояла в наряді… Дуже важко багато годин стояти у бронежилеті, все затерпає… Я винайшла собі «бронік-фітнес»: спостерігала і водночас виконувала вправи. Бувало, що я не діставала до бійниці (занизький у мене зріст) — тоді ставила собі ящик під ноги і стояла так.
Свого першого пострілу я не пам’ятаю. Не закарбувався він у моїй пам’яті. З часом я полюбила зброю, мені сподобалоя стріляти, і сподіваюся, що мені це добре вдавалося. Є ворог, який зайшов на нашу територію. Ми на чуже не зазіхаємо, відстоюємо своє, тому ніяких сумнівів не було. Ми робимо святу справу — захищаємо свою землю і своїх людей, це без пафосу.
Крім Пісків, я служила з добровольцями в Авдіївці. Ще у полку «Київ». Були моменти втоми, передусім психологічної, часом фізичної. Але я свідомо вибрала цей шлях і бачила мету, до якої треба прийти, тому думки покинути це не було. Я можу звільнитись у будь-який момент, я служу не в ЗСУ, і можу піти, коли захочу. Коли я приїжджаю в Київ на ротації, мені складніше, ніж там, на війні.
Що було найважче? Я не буду оригінальною. Втрачати. Втрачати людей. До цього звикнути неможливо, як би довго не тривала війна. Це, мабуть, єдине, до чого там неможливо звикнути. Як я вже говорила, я багато фотографую на війні. От, приміром, я знімаю того, кого фотографувати не можна. Він з Донецька, його батьки там, на окупованій території. Він заперечує, а я кажу, що після перемоги це фото буде цінністю для його батьків. Які чекають на його повернення і не мають змоги бачитись із ним. Що у підручниках новітньої історії України можуть бути і його світлини. Що тільки справжніх я хочу фотографувати, тільки серед справжніх волію бути. Мені вірять, і я їх не зраджу — ці фото будуть тихо лежати в архіві й чекати свого часу.
Але бувають випадки, від яких душа починає кричати. Фото є, а його вже нема. Ти сидиш із ним, чистиш картоплю і розмовляєш про те й про се, смієшся і співаєш повстанських пісень. А за деякий час дізнаєшся, що то був останній раз, коли ви бачились, і тепер ти його бачиш на фото в труні.
Відверто кажучи, війна — це найяскравіша сторінка мого життя. Вона трагічна і світла водночас. Трагічна тим, що це біль, кров, втрати. Але це і велике надбання, це такий еволюційний момент творення і становлення нашої нації, який ми мусимо пройти. На ґрунті втрат ми вирощуємо надії, вирощуємо нове, те, без чого не може відбутися Україна. Я роблю це для своєї доньки, я хочу, щоб онуків вона мені народила в країні, яка називається Україна. Дочка свого часу підтримала мене, коли постало питання моєї служби в батальйоні. Вона переживала, але не відмовляла. А от мама нічого не знала. Коли я була на ротаціях у Пісках, там не було зв’язку, і я казала мамі, що їду на гірськолижний курорт. Знайомі якісь їй розповіли, що бачили мене «там», але мама не вірила. А потім я вирішила зізнатися — соромно було брехати. Вона прийняла це. Не схвалювала, але й не сердилась, поставилася з розумінням.
На війні я часто згадувала свій садок і дуже перед ним вибачалася. Поки я була там, він вимерз, бо нікому було його доглянути. Сидимо, мороз мінус 25, і я розумію, що гинуть останні троянди моєї колекції… Свого часу я захопилася трояндами, зібрала унікальну колекцію — у ній були сорти з Англії, Франції, Сербії, інших країн. Я всіма правдами-неправдами, за шалені гроші діставала рідкісні зразки. Створила сайт, хотіла зробити перший і єдиний україномовний ресурс, присвячений трояндам. Зараз немає можливості ним зайнятися. Але збереглися записи, фотографії — я хотіла зробити каталог троянд з описом того, як вони поводяться в наших умовах (як ростуть, чим хворіють, чи пахнуть, як квітнуть). Може, саме цим я і займуся після війни…
Маргарита Таірян-Тимченко
«Дика»
46-й окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна»
Зброю в руки я взяла влітку 2016 року. До того, починаючи з 2014-го, намагалася потрапити до лав деяких добровольчих батальйонів, але, проходячи військовий вишкіл, отримала травму, через що довелося відкласти на певний час мою участь у війні.