Юлія Толопа
«Валькірія»
Батальйон «Айдар» / Батальйон «Донбас-Україна»/ 58-ма окрема механізована бригада
Я родом з Росії. 2 квітня 2014 року приїхала в Україну, аби довести собі, що в Росії ЗМІ говорять неправду — про Майдан, про те, що відбувається в країні. Я хотіла побачити все, як є, на власні очі. Тож я приїхала, побула на Майдані. Ясна річ, він як такий тоді вже завершився, але люди в наметах іще були, і я хотіла їм чимось допомогти. За законом я мала три місяці, аби побути в Україні з російським паспортом. Я готувала їсти на Майдані. Люди, які мене зустріли у Києві (я познайомилася з ними через Інтернет), пропонували жити в квартирі, але я ж приїхала на революцію, тому хотіла жити на Майдані.
Я мала їхати назад на початку червня, але вже почались активні бойові дії у Слов’янську. Тоді вже формувалися перші добровольчі батальйони, відправлялися перші автобуси з Укрдому. Я намагалася влізти в перші три автобуси — дуже хотіла поїхати на війну. Я взагалі не розуміла, що відбувається. Ну хай ви там, у Росії, годуєте людей маячнею, але як ви могли прийти в чужу країну з автоматами і почати війну?! Я говорила, що не вся Росія така і росіяни є різні. Я хотіла довести це своїм прикладом. Я завжди за правду боролася, тож для мене було важливо поїхати. Четвертий автобус став моїм. 14–15 червня ми приїхали в батальйон у Половінкіно, і вже за два дні я була на фронті. Так усе і почалося.
Зі зброєю я знайома років з 12. Ходила в усілякі патріотичні клуби, мені була цікава військова справа. Стріляти нас учили. Я була чемпіонкою Росії зі штурмового рукопашного бою, займалася бойовим самбо (маю 3-й розряд). Таке в мене було незвичайне «звичайне дитинство». Та все ж у тирі й на стрільбищі стріляти — це одне, і зовсім інше — коли в тебе стріляють і ти стріляєш. Але страшно мені не було, я була готова до цього.
Перше місце, куди я потрапила, був Металіст під Луганськом. Перший раз я пробула на передовій без виїзду, навіть щоб помитися чи нормально поїсти, тиждень. Тоді не вистачало нормальних бійців. Коли людина приходить у батальйон, її перевіряють, придивляються, як вона поводиться в різних ситуаціях, і приймають рішення щодо того, де від неї буде найбільша користь. І мене залишили на передку.
Перший мій бій був дуже смішний насправді. Ми сиділи у засідці. А у хлопців таке буває, що вони починають стріляти по зайчиках і їжачках — туди, де шарудить. Тож під час першої стрілянини я не розуміла, що взагалі відбувається — хлопці стріляють, але нікого ж немає… Навіщо вони це роблять? Але тоді досвід був далеко не в усіх, і отаке найменше шарудіння вже викликало в моїх товаришів захисну реакцію — стріляти.
Через деякий час зі свого першого взводу я перейшла в інший. Перший серйозний бій навіть не пригадаю… Добре пам’ятаю перший обстріл. Це було 6 липня 2014 року. Ми йдемо із «секрету», і тут починається обстріл наших позицій з «Градів», прилітає снаряд і розривається неподалік. Я отримала контузію, один з моїх побратимів «упіймав» осколок, а другого відкинуло вибуховою хвилею. Але паніки не було. Просто розуміли, що треба чимшвидше виходити звідси, бо якщо затримаємось — гаплик нам буде.
За своє життя я взагалі не боялася протягом усієї служби. От чесно, не боялася. Страшно було за товаришів постійно, а за себе — ні. Мене ніхто ніколи не ображав, лише в перші дні в батальйоні час від часу чулися фрази типу «Ой, дівчинко, нащо ти автомат береш?» або натяки, мовляв, може, «замутимо»? Але це один-два рази було, а далі я дала зрозуміти, що жартувати не варто: спершу перевір, як я поводжусь у бою, а потім говоритимеш. Тож надалі це вже ніколи не повторювалось.
Я потрапила на самий початок війни — наступи, штурми, — на активну її фазу. Зараз усі говорять більше про Донецький аеропорт, Іловайський котел, а про інші бої інформації обмаль, неначе там війни й не було. Я застала бої за Георгіївку, Лутугине, Новосвітлівку, Хрящувате, Луганський аеропорт. Тобто якщо подивитись на карту Луганської області, то це лінія від Металіста до Хрящуватого.
З жорстких моментів — підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців — ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас, і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року.
При взятті Лутугиного в нас загинуло дуже багато людей — осіб 40. Були жорсткі перестрілки, але я була, як завжди, спокійна, поки не побачила, що поранило мого друга. Я на той момент була командиром БМП. Вилізла з машини і почала кричати на нього. Отака дивна реакція була.
Потім взяття Георгіївки, там теж були дуже страшні бої. Я вже зараз погано пам’ятаю, що там було, — після крайньої контузії у 2017 році (а загалом у мене їх було 7) деякі події можу згадати тільки шматками, уривками. Новосвітлівку добре пам’ятаю…
Ми були на Вергунці, приїхали звідти, і нам кажуть, що ми їдемо на Новосвітлівку. І три групи, які на той момент були вільні, а це разом осіб 30, поїхали на підкріплення до наших товаришів, яких уперше відправили з бази на передову. Ми їхали на чотирьох легкових машинах, а одна з них — квадроцикл, до якого був приварений АГС, і двоє хлопців на ньому. «Слабоуміє, отвага і егегей!»
Село було розбите нереально, бо крім «Градів» по ньому били і з «Ураганів», а там снаряди величезні просто, і радіус ураження в них іще той… Ми приїхали в будинок культури — здається, одне з небагатьох уцілілих на той момент приміщень. Місцева церква вже була зруйнована. Згодом в Інтернеті бойовики почали писати, що ми «бабусь і дідусів розстріляли в церкві». Насправді це вони влучили внеї снарядами.
Нас приїхало, як я казала, тридцятеро — змінити сотню. Поки я пішла до знайомих дізнатися, що до чого, — там уже нікого немає, реально всі за 5 хвилин зібралися. Командир спершу наказав іти на вулицю і рити окопи, щоб тримати оборону. А там і собаки на вулицю не виходили, бо одразу ж починались обстріли. Врешті ми вирішили, що ми не можемо утримувати село. У армійців, які стояли поряд, теж був наказ відходити. З автоматами і «мухами» ми ніяк не змогли б утримати цей населений пункт. Ми покинули ці позиції, бо просто не було сил їх утримати.
Ще були бої за Хрящувате. Мене там не було — мене саме тоді відправляли в Київ. Тоді було багато поранених і загиблих. У нас був такий боєць, «Сороковий». Геніальна абсолютна людина. Він один вийшов проти танка. З кількома «мухами» вийшов і спробував його «погасити». Він стріляв у танк, але потім танк вистрілив у відповідь. І його не стало.
Я гадала, що ніколи не буду думати про загиблих, згадувати, що я — бездушна, але виявилося, це не так. Зараз, 4 роки потому, знову починаються дати: річниці перших загиблих, похорони — і мені дуже тяжко. Часто думаю: «А на хріна ти взагалі вижила?» Крім того, що такі думки приходять, вилізла купа проблем зі здоров’ям — я весь час щось забуваю, є якась дезорієнтація постійно… І ти розумієш, що починаєш перетворюватись на овоч, через 4 роки… Ще рік тому я була не така. Весь час нервові зриви, небажання жити постійне. Прокидаєшся і думаєш: «Навіщо ти прокинулась? Що тобі робити далі?» Останні два місяці взагалі найважчі якісь…
Найстрашніше, що я встигла з багатьма хлопцями подружитися. І дружила з тими, кого зараз немає. Коли я вперше йшла з АТО в 2015 році — я йшла, бо була вагітна, вже на шостому місяці, — мені говорили побратими, що будуть поряд, що підтримуватимуть. А тепер якщо подивитися, з ким я спілкуюсь нині з тих, із ким служила в 2014-му, то це десь п’ятеро людей. А інших — їх просто немає. Після кожної нової смерті я говорила собі, що більше не прийду на похорон, що з мене досить, але все одно йшла.
Жахлива втрата була 5 вересня, коли вже були укладені Мінські угоди. Ми тоді стояли у Щасті на блокпосту, я дивилася, скільки техніки виходить після наказу, і не могла зрозуміти: де ви всі були?! Ми стояли на ТЕЦ. Нам наказали брати БМП і мчати на підкріплення до наших хлопців. Але наша БМП не заводилась, і тоді нам сказали їхати до Металіста і брати машину у військових. Ми туди. Металіст горить. Приїжджаємо на Веселу гору, говоримо, щоб нам дали машину. Півгодини армійці вирішували, що робити, а тим часом десь наших хлопців розбили. Це був останній раз, коли я була на Металісті, на Веселій горі. Зараз вони в окупації. І це були на моїй пам’яті наші крайні великі такі втрати — тоді загинуло близько 40 наших хлопців. В мене було нерозуміння тоді: як ми могли все кинути — все, відвойоване за три місяці, — просто за кілька днів залишити і втратити в останній день стільки людей?
Але найбільша моя втрата, яка мене просто зламала, була 31 січня 2015 року. Ми стояли тоді на ТЕЦ під Щастям. В мене був побратим «Діджей». Він дуже хотів воювати, дуже рвався в АТО, і я взяла його під свою опіку. Він своїй мамі згодом говорив: «Мам, у мене тут з’явилася сестра. Давай не будемо її кидати, в неї тут немає взагалі нікого». І він іще часто їй жартома говорив: «Ти не переживай, раптом що — мене Юля привезе». І я привезла… 31 січня в результаті влучання з «Граду» помер «Діджей», ще один наш побратим і хлопець з 80-ї бригади. Це була остання крапля для мене, найгірший похорон…
На війні не можна ні до кого прив’язуватись, щоб потім не було так боляче… Це навіть болючіше, ніж коли тебе рідні зрадили. Мене мама зрадила, дядько зрадив — це було не так боляче, як втратити хлопця, якого я знала лиш кілька місяців і якого раптом не стало… Коли ти тримаєш його телефон, а в той день ви вже говорили з його мамою, про те, що, мовляв, разом приїдемо у відпустку на кілька днів… І ти маєш подзвонити його мамі… Набираю, а вона запитує: «То що, ви вже виїхали?» А ти не знаєш, як їй сказати і що сказати… Але виходить, що я таки виконала його обіцянку і привезла його мамі.
Зараз ми з нею ще підтримуємо стосунки, але це для мене дуже болюче питання. Я не можу з нею спілкуватись, я не можу дивитися їй в очі — мені соромно перед нею, я розумію, що це я винна, я його не вберегла. Вона ображається, що ми не приїжджаємо, бо всі знають, що ми були нерозлийвода. І навіть багато хто думав, що в нас стосунки, але це неправда — ми були просто дуже близькими друзями.
Про свою вагітність я дізналася саме на його похороні. Мені стало дуже погано в той день. Крім страшної істерики, яка зі мною зчинилася, мені стало зле: мене хапають нирки, і о другій годині ночі я їду в лікарню. Мене перевіряють на хвороби нирок… і я дізнаюся, що вагітна.
Це ще одна причина того, що мені тяжко спілкуватися з мамою «Діджея»: в неї помер син, ми дружили, і коли вона дізналася, що я вагітна, в неї одразу з’явилися думки, що це — його дитина. І мені дуже важко пояснити їй, що це не так, що тато моєї доньки — зовсім інша людина. Зараз вона вже розуміє це, але їй дуже тяжко було це прийняти, бо дуже хотілось як мамі, щоб після її дитини хоч щось залишилося. Коли я дізналася, що чекаю дитину, в мене був шок: як?! Що мені тепер робити? Як жити далі? Але моя донька стала моїм рятівним колом. Вона показала мені, що можна жити не лише війною. Хоча жити — це голосно сказано. Я тут — чужа людина, в мене нікого тут, по суті, немає, і нині я просто виживаю.
Всі мої родичі в Росії. Мій дядько ФСБ-шник, це не секрет. З дідусем, дядьком і тіткою ми не розмовляємо взагалі, для них я — «ворог народу». З мамою спілкуємося більш-менш. Дуже рідко й епізодично. До мого рішення вона поставилась негативно. Моїх поглядів вона не поділяє, і про політику ми з нею не говоримо ніколи, взагалі. «Привіт! Як справи?» — і все.
Після смерті «Діджея» мною опікувались мої товариші. Але настав час, коли вони сказали: «Юлю, досить. Їдь народжуй». Я пішла з війни рівно на півтора роки. Потім знову повернулася. Було складно, але допомагали фінансово друзі й волонтери. І зараз багато допомагають. Бо в мої 23 роки в мене немає абсолютно нічого. Я взагалі не знаю, як я живу. Житла не маю, дитина маленька, робота є, але вижити на зарплату… трохи складно.
Перші 11 місяців, які я пробула на війні, я була там неофіційно. В мене жодного документа немає про службу в «Айдарі». Бо я була іноземка, і на той час мене офіційно оформити не могли. І мені потрібен був хоча б військовий квиток, щоб піти на контракт. Коли я вирішила повертатися, саме прийняли закон, що добровольці-іноземці можуть воювати.
Спершу я прийшла в «Донбас». Але надовго не затрималась, пробула там два місяці. А потім пішла в 58-му механізовану бригаду. Туди — бо на той час я почала їздити разом з Марією Берлінською і займатись аеророзвідкою, і приїхавши в Авдіївку, зустрілася з комбригом Заболотним. Я запам’ятала його ще з боїв на Луганщині. Запитала, чи візьме він мене служити в свою бригаду. А він пожартував, що візьме, якщо я кину палити.
Втім, коли я вирішила перевестися, командир бригади був уже інший. Але все ж мені дали відношення у цю бригаду, і я пішла в 16-й батальйон. Моя ротація в складі цієї бригади була на Луганщині — ми змінили 93-тю. Я прослужила з ними півроку (мала піврічний контракт). Займалась аеророзвідкою. «Літала» безпілотником і дивилася, де ворог, де його техніка. Почули гудіння — дивимося, де і що їде, де воно стоїть.
Якось під Новолуганським взагалі цікаво вийшло — вже «відлітала», залишилося зовсім трішки, а погода жахлива, туман такий… Як то кажуть, «молоко» — і нічого не видно. Опустилась на свій страх і ризик нижче, а там — вони: мінують навколо наших позицій, розставляють там… Ну ми, ясна річ, роботу їм закінчити не дали… Доповіла командиру, показала на карті, де це. Там ці сапери і залишились.