Я потрапила одразу в Авдіївку, на опорник «Лєнта». Пробула там деякий час, потім перебралася на інший опорник. Почалося моє життя на передовій у липні 2016-го. Тоді здебільшого були мінометні обстріли. Через два дні після мого приїзду навідався до нас ротний — подивитись, як ми, і каже: «Що ж у вас, Ольго Василівно, спальничок досі не розстелений?» А у нас щойно темніло — починались обстріли, і ми мусили тікати, ховатися в укриття.
Якось в нас дуже смішний випадок трапився. Ми щойно приготувалися вечеряти — і тут починається обстріл, причому такий конкретний. До нас прилетіло, балка тріснула, ми повибігали. А один боєць у цей час мився в душі. І от прибігає він, матюкається, брудний увесь, спіднє — задом наперед. І розповідає: «Я вискочив, біжу в укриття і згадую, що в нас же баба на опорнику, треба труси надіти. І починаю ж одягати білизну на бігу. Та не побачив, задом наперед надів, поки надягав — упав…» І отак, мокрий та брудний, уже добіг до нас.
Моє перше завдання було — не напружувати в побутовому плані. Як зазвичай буває? Як в армії ставляться чоловіки до жінок? Окрема кімната, окрема душова… Я сама собі раду давала. Треба собі відро води принести — сама взяла і принесла. Треба цвях забити — взяла і забила. Не просила піднести мені ящик чи ще щось.
Свій перший обстріл я пережила в Авдіївці, коли волонтерку привозила. Міномети, 120-міліметрові, почали крити. Хлопці кричать: «В укриття!» А я стала і стою. Не можу зрушити з місця. Розумію, що треба бігти, усвідомлюю небезпеку, але ніг наче немає — наче стовпчики. Хлопці мене попід руки — і у бліндаж. Переляку не було, просто ступор: я — наче сторонній спостерігач, і усе це відбувається не зі мною.
Не можу сказати, скільки часу мені знадобилося, щоб звикнути до обстрілів — день-два-чотири… Мабуть, тиждень… Тиждень я звикала. Не лише до обстрілів, а й до нового графіку, точніше, до його повної відсутності. В зоні АТО ж немає 8-годинного робочого дня: буває таке, що сьогодні можеш поспати одну годину, завтра — п’ять, а то й взагалі не поспати. Так само і з харчуванням — їси коли є час, хоч і серед ночі. Звикала до того, що нічого не могла спланувати. А взагалі — ну як це не боятися? Я, наприклад, боюся. Але не самого обстрілу, того, що мене поранять чи я загину. Боюся зробити щось неправильне, що приведе до непоправних тяжких наслідків. Страх — це природно, інстинктивне прагнення зберегти життя. Але страху панічного тут не повинно бути. Він має бути контрольований. Зазвичай страх приходить потім, коли все вже закінчилося. От минає хвилин 40, і в мене починається… Як до жирафи доходить.
В Авдіївці я провела 4 місяці. Потім — ротація у Кримському на Луганщині. Плюси Авдїівки були в тому, що 10 хвилин — і ти вже в місті. Можна було, їдучи у справах, заїхати купити собі шоколадку чи підстригтися. Там, у самому місті, — банкомати, магазини, відносно мирне життя. Там цілодобово було світло. У Кримському світло лише від генераторів, які працюють на бензині. Його треба економити. Тож світло в нас так — підзарядити рації, телефони, батарейки. Тут — поле, степ, бліндаж.
Зараз я вже не єдина жінка в підрозділі. Нас на рації здебільшого саджають. Але й дрова носимо, і воду, і їсти готуємо. У нас таки переважно дівчата готують їсти, бо хочеться розвантажити хлопців по максимуму.
Мій позивний — «Холєра». Якби я вибирала — була б якась «Квіточка» чи «Зірочка». Я довго противилась, але цей позивний причепився до мене ще з часів волонтерства, коли я у 2015-му привозила допомогу хлопцям. Приїхала така — чобітки, джинси, курточка з хутром… А хлопці, які були на спостережному пункті: «Холєра ясна! Хто до нас приїхав!» Так і причепилася та «Холєра».
З позивними в нас пов’язана купа історій. Був один хлопець, весь час говорив: «Капєц». От і дали йому позивний «Капєц». А він насупився — мовляв, не хочу такий позивний. Ну, кажу, значить, треба тобі щось робити, щоб інший був… І от полігон, навчання, і по рації передають: «Капєц» — «Кепу». Командування все в шоці. Ми, звісно, пояснили, що нічого з «Кепом» не сталося, що «Капєц» — це позивний. А коли вже вийшли в зону, він командиром став, дуже хорошим, і позивний у нього тепер «Палич».
Місцеві були різні. В Авдіївці я зустріла багатьох людей хороших, проукраїнських, познайомилася з місцевими волонтерами. З деякими ми досі спілкуємось. Одна цими днями прислала мені сюди з Авдіївки магнітики на згадку. Про авдіївчан залишилися гарні спогади. В Кримському я менше стикаюся з місцевими, бо ми стоїмо досить далеко від селища. І людей тут доволі мало, здебільшого старенькі. Малечі мало, хоча школа працює. Коли зустрічаємось у магазині чи в сільраді, вони до мене доброзичливі.
Найстрашніші обстріли — це коли по рації викликають медиків. Незалежно від того, з чого, скільки часу стріляють. Найстрашніше тут — готувати довідку-доповідь на загиблого бійця. Першим з наших був Рома Нетеса — він загинув 6 липня 2016 року, через тиждень після мого заходу в зону. Йому було 19! От це страшно. Що робити, як батькам про це сказати? Була людина, півгодини тому її бачила, а тепер її немає. Чи пережила я смерть хлопців? Таке не переживеш. Кажуть, час лікує. Він не лікує. Сняться інколи хлопці, приходять уві сні, розповідають щось… Ми не повинні їх забувати. Ні мертвих, ні живих. Вони виконують таку роботу! Не для себе, не для своїх сімей. Спілкуюся з рідними наших загиблих хлопців. Вони вітають з усіма святами. Їду в Полтаву — можемо з ними побачитись. Як я можу когось із них забути, якщо вони наші?
Вже під час служби я вийшла заміж. З чоловіком ми були знайомі давно, ще у Полтаві. Якось я зателефонувала йому по роботі, а він сказав, що зараз в АТО. А потім, коли я вже почала збиратися, подзвонила порадитись, що із собою взяти, що купити для роботи. Він радив, підтримував, підказував. Спілкувались, спілкувались… і доспілкувалися до того, що він одягнув мені обручку.
Ми служимо в різних підрозділах. Вони стояли недалеко від Авдіївки, коли ми воювали там, і раз на місяць ми зустрічалися на «Новій пошті», забираючи посилки. Ото такий у нас був «канфєтно-букєтний» період. Зустрічі романтичні по 10–15 хвилин. Зараз бачимось у відпустках — 30 днів на рік. Намагаємось розбивати відпустки, щоб частіше зустрічатись.
Він, звісно, говорив, що не хоче, аби я йшла на війну. «Але ти така, що все одно зробиш, як задумала, тож моя справа — підтримати тебе. Переконувати ні в чому не буду — ти вже доросла людина». Так він мені сказав, і я вдячна йому за це. До побратимів не ревнує. В нас абсолютна довіра.
Тяжко було знайти точку, коли тебе сприйматимуть як людину, яка допоможе, з якою можна поговорити. Бути на передовій і водночас не втратити жіночих якостей. Зараз хлопці сприймають мене як сестру, дехто — як маму навіть.
Раніше я була як з картинки. А тепер… Приїхала у відпустку, бачу, що сивина, треба б зафарбувати… Кілька днів збиралась у перукарню. І якщо раніше я могла просидіти в салоні краси зранку до вечора — манікюри, педикюри — й отримувала від цього задоволення, то зараз мені не хочеться марнувати на це час, хочеться прожити його з користю. Наприклад, по максимуму чогось навчитися. Ось нещодавно просила хлопців навчити мене «ЗІЛ» водити…
Телефонна книжка дуже поріділа. З багатьма тепер маємо різні погляди. Шкода витрачати час на пустопорожні балачки. Про те, що ніготь зламала, консервація, вії наростити треба… На війні я знайшла людей, яким близьке те, що й мені. Це мої однодумці. Війна зробила мене терплячішою, менш емоційною. Раніше я вимагала результату «зараз і негайно», тепер навчилася чекати, усвідомила, що часто треба довго щось робити і вкладати, аби цей результат був. І головне, що мені дала війна — це люди. Неймовірні люди навколо мене, з якими я навряд чи перетнулася б і почала дружити у цивільному житті. Вони вчать мене, підтримують і роблять кращою.
Марина Валицька
«Ксена»
«Правий сектор», 54-та окрема механізована бригада, 46-й окремий батальйон «Донбас-Україна»
Моя історія почалася на Майдані. Я була одружена, в нас був сімейний бізнес. Попереду були вибори, я брала участь у передвиборчих кампаніях. Думала, що в політичній сфері принесу більше користі, бо у військовій справі я нічого не розуміла і не бачила, чим можу бути корисною на війні. Трішки займалася волонтерством. Пройшли одні вибори, другі, але жодних змін не відбулося. У жовтні-листопаді 2014-го я вирішила пройти якийсь вишкіл, бо хтозна, чого чекати завтра, в будь-який момент може початися повномасштабне вторгнення, і до того треба бути готовим. Знати, як поводитись зі зброєю, і в разі чого захистити своїх рідних і себе. Хоч я сама з Центральної України, і жодних ознак того, що в нас це може початися уже завтра, не було. Я записалася на вишкіл, мені запропонували піти в «Правий сектор» волонтером — допомогти і паралельно навчатися. Я приїхала на базу, почала опановувати перші навички і заодно допомагала — спочатку розбирати волонтерську допомогу, потім працювати з паперами в штабі. Там і залишилася.
В 2016 році 54-та бригада запропонувала нам підписати контракти і вступити до Збройних сил нашим підрозділом «Правого сектора» як окрема рота. Відтак ми почали отримувати зарплати і легальну можливість воювати. Бо поки підрозділ не був офіційним, нас могли прирівняти і до ОЗГ. Підрозділ мав залишитися цілісним, усі в одній роті, що для нас було важливо. Саме на таких умовах нас брали в бригаду. Я погодилась і підписала контракт.
Було багато охочих долучитися до нас: і «правосєки», й ОУН, «азовці», «айдарівці» — різні добровольці. Ми почали доукомплектовувати свій підрозділ. Тоді шоста хвиля мобілізації вже пішла, вакансій було багато. Плани в нас були грандіозні. Ми собі воювали, виконували бойові завдання, всіх усе влаштовувало. І, уявіть собі, до цього ж ми воювали без будь-яких зарплат, пільг, статусів. Тож спершу була навіть трохи ейфорія. Потім, щоправда, в нас стосунки з керівництвом погіршились. Нас почали розсіювати по різних місцях. І розумієте, це все було в рамках закону — командир же має право не пустити кудись, щось заборонити, перевести в інший підрозділ. А для нас головне було — продовжити воювати разом, тим складом, яким ми прийшли. Тож улітку 2017 року ми перейшли невеликою частиною підрозділу в батальйон «Донбас». Це було дуже непросто. Спершу нас хотіли просто розкидати по різних бригадах. Мене мали перевести, на моє ім’я вже наказ був, як і на моїх побратимів. Я, за тим наказом, мала перейти в 92-гу бригаду. Тоді ми оголосили голодування на полігоні на знак протесту. Це набуло значного розголосу, і нас таки перевели в «Донбас». Я і кілька моїх побратимів потрапили у першу штурмову роту.
У війську нас, жінок, сприймали по-різному. Мої побратими мене знають не перший рік. Вони знають, що ми можемо, чого не можемо. Незнайомі хлопці в новій роті спершу придивлялися до нас. Упродовж двох тижнів після переходу в «Донбас» нас, наш підрозділ — і жінок, і чоловіків, — перевіряли інструктори і дали досить високу оцінку нашій підготовці. Я хотіла служити саме на бойовій посаді. І зараз я стрілець — помічник гранатометника. Основна моя зброя — автомат і кулемет. У «Донбасі» я вже навчилася трохи працювати з АГС (автоматичний станковий гранатомет), якщо треба — можу працювати з РПГ (ручний протитанковий гранатомет).
Зараз ми нічого не штурмуємо, наше основне завдання — стримати і не пустити далі. Ми стоїмо на позиціях, спостерігаємо за ворогом, виявляємо його вогневі точки. Можемо дати вогонь у відповідь, якщо є наказ командира. Укріплюємо позиції й розв’язуємо побутові питання. Наразі ми виконуємо такі самі бойові завдання, як і чоловіки, на рівних, якоїсь дискримінації я не відчуваю.
Коли вперше потрапила на позиції, аж не могла повірити своїм очам — справді стріляють, справді вороги, справді війна. Я прийшла в підрозділ через день після штурму «Мурашника» (висота на Світлодарській дузі, нині перебуває під контролем бойовиків. — Авт.). І адаптувалась до воєнних умов просто за лічені години. Пам’ятаю, приїхала дуже втомлена й одразу лягла спати. Перезнайомилась із тими, кого ще не знала. Мені показали позиції, розповіли, що до чого. На Світлодарській дузі обстріли були постійні. Я там пробула 10 місяців. Спочатку в нас була позиція передова, крайня, а останній місяць я провела вже на більш віддаленій і безпечній точці. Наша позиція за довгий час уже була добре пристріляна бойовиками. Особливо часто стріляли з крупнокаліберних кулеметів — з ДШК, «утьосів». Обстрілів зі стрілецької зброї я взагалі не рахую. Часто працювали БМП. Ну, і 82-міліметрові міни також прилітали регулярно. Не було такого дня, щоб узагалі було тихо. Ми звикли до того швидко, це не вибивало нікого з рівноваги. Траплялися й такі дні, коли обстріли розбивали нам трохи позиції або машини.
У грудні 2016 року, коли була битва за «ліс» — лісосмугу на Світлодарській дузі, яка була під контролем бойовиків, — у нас було найбільше загиблих і поранених. Звісно, той день ніколи не забудеться. Я тоді втратила п’ятьох побратимів. Тоді я була на командному пункті батальйону, задіяна як помічник замполіта. Взагалі замполіт — це офіцерська посада, але підготовлених людей було досить мало, тож у нашому підрозділі за цю роботу взялась я — багато паперів, рапорти — і допомагала замполіту батальйону. Відповідала на дзвінки, яких було безліч, виконувала різні доручення. Я почула, що в нас є загиблий. Першим убили нашого командира — «Шайтана». Але потім я не знала, на якій стадії зараз бій. Повідомляли час від часу: той поранений, той зник безвісти, той убитий. Цю інформацію передавала «побратим» «Перлинка» — вона доповідала про наші втрати.
Наш загиблий командир — «Шайтан» (Микита Яровий) був не з «Правого сектору». Спершу ми не знали, хто то такий, — у нас були свої командири, з якими ми прийшли в бригаду. А він, отримавши роту «правосєків», теж не дуже розумів, що з нами робити. Ми не одразу подружилися, спочатку мало спілкувались. У побутовому плані ми були досить самостійними, звикли все робити самі: і побут свій забезпечувати, й укомплектовуватись самостійно.
Микита був молодий зовсім, вродливий хлопець, реально дуже гарний. Карі очі, смуглявий, східна в нього така зовнішність була. Він був розумний, дуже відкритий, комунікабельний, завжди вислухає… До нього можна було звернутись абсолютно з будь-якого приводу. Веселий, з таким добрим почуттям гумору. Я йому допомагала у роботі з документацією, паперами, «штатками», журналами займалась як його помічник… якщо у двох словах. У нас не було жорсткої армійської дисципліни, «Правий сектор» жив дещо за іншими правилами, а «Шайтан» був усе-таки прибічником правил і дисципліни. Але, попри якісь такі моменти, ми з ним дуже здружились і дуже його полюбили. Він був не за віком дорослим і серйозним, але часом бував дитина дитиною. В нього скоро мало бути весілля, і він усе просив поради, які йому фужери купити, — показував мені весь час картинки. Кажу: «Оці бери». А він: «Ні, ці не візьму, ці дорогі». Але до весілля він не дожив буквально кілька тижнів. Його наречена була вагітна, і син «Шайтана» народився вже після смерті батька.
Не можу сказати, що мене одразу почали сприймати як бійця. Більше просили розбиратися з документами, забирати посилки, розв’язувати організаційні проблеми і побутові такі питання. Але от, наприклад, «Сім’янин», мій побратим загиблий, навчив мене з «мухи» стріляти. З іншого виду гранатомета — РПГ-7 — я вміла, а з «мухи» — ні. А він каже: «Так неправильно. Треба, щоб кожен умів зброєю користуватися по максимуму». Бувало, з мене жартували: «Та ти ж блондинка!» Їсти я ніколи не варила. А коли перевелась у батальйон «Донбас», стала вже абсолютно звичайним бійцем, як усі. В нас були навчання, тренування, практика. Зараз — пости, чергування на позиціях, все як у всіх. Але, попри всю гендерну рівність, фізично я таки слабша. Ну не можу я мішок із глиною не те, що закинути, а й від землі відірвати. А чоловіки в нас роблять це досить легко. Але з напарником разом мішки таки кидаю, справляюся.
Найважче тут — втрачати побратимів. Коли помирають чи отримують поранення мої близькі. Бо вони всі стають близькими. Раніше кожен солдат український, якого вбивали, — це була особиста трагедія для мене, як і для багатьох українців. Але коли це людина, з якою ти поряд спиш, їси з однієї миски, стоїш пліч-о-пліч, а потім її вбивають — це страшно дуже, і пережити це непросто, а забути неможливо. А погодні умови — холод, дощ — чи, там, побут, брак їжі — то все дрібниці. На Світлодарській дузі ми жили усі разом в одному великому бліндажі. Спали на таких нарах — збитих з дощок двоповерхових ліжках. Ясно, що це війна — догола тут ніхто не роздягається і в піжамі не спить. Переодягнутись чи помитися — взагалі не проблема. Завжди можна знайти час, коли в бліндажі нікого немає або ті, хто є, сплять. Треба помитись — береш тазик, відгороджуєшся і миєшся. Ніхто ж не буде за тобою підглядати. Але всі умови мене абсолютно влаштовують. Я б не хотіла жити в суто жіночому колективі, як часом пропонують зверху. Якщо ти живеш з чоловіками, то ту саму побутову роботу — нарубати дров, принести води — разом робити легше. Чоловіки небалакучі, мені з ними комфортно. Спершу комбат нас хотів відселити окремо — за правилами, але ми з дівчатами попросили цього не робити. Зараз у бліндажі нас живе четверо — двоє хлопців, двоє дівчат — і чудово уживаємось. Була на моїй пам’яті кухарка, яка просила її селити окремо, це її право.
Після Світлодарської дуги я ще побувала у Мар’їнці, але недовго — лише 11 днів. Нас завели й одразу ж вивели. Крайня моя точка — село Зайцеве, що під Горлівкою. Там ми пробули із січня до червня 2018 року. Мені подобається в армії, тут у мене чудовий колектив. Вони — мої справжні друзі, я знаю, що можу на них покластися. А це дуже багато важить.