Моє життя — це було життя батальйону. Ти просто не відокремлюєш себе від нього. Це — твоя родина. Перший рік після демобілізації я була морально там. Вони дзвонять — неначе діти дзвонять. За весь час служби в батальйоні через мене пройшло три з половиною тисячі людей, і я пам’ятаю всіх. З армії я звільнилась, але з війни ще не повернулася. Весь час тягне туди, назад.
Після повернення почалося справжнє пекло. Бажання хоч щось робити не було взагалі. Вдома стояло ліжко, поряд чайник, був увімкнутий телевізор, і так проходили дні — мені нічого не треба було. Місяць я не розмовляла. Взагалі. Поклали в лікарню, з палати виводили за руку. Психічне стало впливати на фізичне, і почалися великі проблеми зі здоров’ям. Час від часу вони вилазять, постійно.
У нас безліч усіляких програм, багато говорять про реабілітацію, але на власному прикладі я переконалася, що тут, в Україні, насправді ніхто не знає, що робити з такими, як ми, як із цього стану людину виводити. Є психолог, яка мучилася зі мною півроку, вона дуже старалась, і ми досягли певних результатів. Зараз я продовжую боротися з цим. Та думки мої все одно постійно на війні — звідти не повертаються. Постійно тягне назад — здається, що зараз ти займаєшся якимись абсолютно безглуздими і нікому не потрібними речами…
Ольга Бенда
72-га окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців
Коли почалася мобілізація, було зрозуміло, що мого чоловіка теж можуть забрати у військо. Він просив говорити, як по нього прийдуть, що я не знаю, де він і що. Це була остання крапля… В армію я пішла після того, як розлучилася з чоловіком.
Мені дуже хотілося чимось допомогти, щось робити. Пішла в обласний військкомат і сказала, що хочу служити. Мене спершу направили до Василькова, але там не знайшлося жодної посади, і мене відіслали назад. Буквально через день з’ясувалося, що в навчальній частині у Старичах є посада кухаря. Я довго думала. Ким я хочу служити, я не знала, розуміла лише, що хочу бути корисною, тож чим займатися, було байдуже — аби потрапити в армію. Так я підписала контракт. Через два місяці нас мали послати у 59-ту бригаду, але там дівчат брати не захотіли, тож нас перевели у 72-гу. У квітні 2016 року я прийшла у свою бригаду.
В Авдіївку ми зайшли в жовтні 2016-го. Хлопці з нашого взводу вже побували в АТО, і вони постійно розповідали про те, як стояли під Волновахою, що там страшно і «чого ти туди прешся?». Мені страшно не було, радше дуже цікаво. Хотілося все побачити на власні очі, відчути, як це. Авдіївка особливих емоцій не викликала — місто як місто. Тим більше, роздивлятися було ніколи, бо одразу з’явилася робота — розвозити продукти по позиціях. Я мала розподілити припаси по всіх ротах. Завантажували харчі. Спершу одній роті привезли, потім другій, третій… Було так важко залазити щоразу у високий кузов машини, що я навіть зняла бронежилет. Мене хлопці питають: «Ти що? Тобі не страшно?» А не страшно було, бо тихо — саме тоді не стріляли.
З жовтня до листопада я була на командному пункті батальйону, і вже наприкінці листопада перевелась у першу роту — на позиції. І там служила до свого поранення. Найстрашніші обстріли були в січні 2017 року. Дуже важкий був час. А так — я робила свою роботу, на інше не звертала уваги, і на обстріли теж не надто, бо обід має бути за розкладом, хоч війна, хоч там що, ви ж знаєте. Тривожно було, звісно, за хлопців. А от у січні вже доводилось ховатися. Особливо запам’ятались обстріли з «Градів». Найважчий період для мене почався 29 січня — коли були бої за позицію «Алмаз». Я спершу не знала, що відбувається. Обстріли починалися десь о сьомій ранку, а потім вступало важке озброєння. І так тривало тиждень. Багато прилітало в поле перед нами. Було пару днів, що ночувала в погребі — набридло бігати постійно в погріб і нагору, тож вирішила там і спати.
Хлопці ставилися до мене добре, підтримували. Бувало, що допомагали почистити картоплю, дров притягти чи сміття винести. Пару разів шоколадки приносили. Там я познайомилася зі своїм нинішнім чоловіком. Це сталось у грудні 2016-го, коли я розвозила продукти по позиціях. Це була остання точка на той день. Він вийшов, застрибнув на кузов машини і, такий: «Боже! Їжа, продукти! Ми вже три дні нічого не їли», — а я на те: «То забирай усе!» Отаким було наше знайомство. Потім він часом приходив на нашу позицію, просто вітався і все. А далі так вийшло, що мене перевели до його взводу на кілька днів — їжу готувати. Там почали спілкуватись, а потім і зустрічатися. Навіть на війні є місце для романтики. Якось був обстріл неподалік, вибухи… А в нас на позиції альтаночка така, зі столиком, ми з ним сидимо, чай-каву п’ємо, говоримо… Чим не романтика?
Готувала максимум на 70 осіб на добу, але зазвичай було менше. Зранку одні встали, поїли і пішли на позиції, поки наготуєш другу порцію — вже другі повернулися, і треба готувати, потім треті… Разом виходило кілька десятків людей за день. По півтора відра картоплі доводилося чистити — якщо на пюре, на денну порцію супу чи борщу для хлопців — відро. Вставала о шостій ранку — і до плити. Зранку щось, що швидше робиться, наприклад, макарони. Потім одразу готувала обід, а між обідом і вечерею мала трішки вільного часу — могла й відпочити, поспати.
Меню складала за принципом — аби не щодня однакове, бо хто ж захоче те саме їсти по кілька днів поспіль? Але особливих вимог якихось у хлопців не було. Тож готувала для них, як удома — макарони, плов, картопля, рис, каші з підливками. Запікала в духовці картоплю із салом і рибу, коли мені привезли газову плиту на позицію. Любили плов — він і найпростіший для мене був у тих умовах, і смачний якийсь виходив, тож ним частувала хлопців через день. Секрету того фронтового плову не було — просто вже пропорції були оптимальні дібрані й довго готувала його на відкритому вогні — може, через те так смачно й виходило.
А потім мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі. Вікно теж замуроване. Я намагаюся вибратись, але через те ліжко не можу вийти з кімнати. Я почала кричати і кликати на допомогу. Хлопці після першого вибуху вибігли і поховались у погріб. І я почула другий «вихід». І вже всередині було якесь відчуття, що воно до мене летить. Впала на землю, згрупувалася, знала, що треба максимально притиснутись до підлоги… І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий — куди вже…» Я ж уже знаю, що коли від хлопців за 5–6 метрів падає, вони від осколків стають як сито, а тут — зовсім поряд. Сказати, що було страшно, — це нічого не сказати. Дуже страшно… І потім почула голос побратима — він кричав, шукав мене. Я якось таки перелізла через те ліжко. Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість.
Прийшла до тями, коли мені джгутом перетягували ногу. Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Я попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає». Потім розкрили мене… А я боялася поворушити ногою — що лівою, що правою… А коли розкрили — побачила, що вона перебинтована і її там немає. Я навіть не пам’ятаю, які були емоції. Просто плакала. Мені було прикро, було боляче. Не стало ноги — як це?! У голову не вкладалося. Коли я відійшла від наркозу, почала дзвонити своєму хлопцеві. Він сказав, що вже в дорозі, що все знає. Приїхав, підтримував, допомагав, все, що треба, робив. Пам’ятаю, сказав: «Нічого страшного не сталося, не хвилюйся. Просто будемо прогулюватись трішки повільніше тепер». Не відходив від мене ні на хвилину.
Підтримка Льоші й батьків допомогла мені пережити це і йти далі. Мені важливо було, що Льоша мене без ноги не покинув, не сказав: «Ізінітє-простітє», — а доглядав і допомагав на ноги стати наново. Був один хлопець, Ігор, його мій Льоша витягав пораненого. Коли я приїхала в госпіталь на реабілітацію, він теж там лежав, теж з ампутацією. Я його почала тормошити — то в магазин, то прогулятися, то в місто, не давала йому спокою. Сама займалася спортом і його примушувала. Так намагалася розворушити і його, й інших, хто був зі мною там, у шпиталі. Я була активна весь час, тренувалася, щоб якомога швидше стати на ноги. Чоловіки дивились і теж ставали жвавішими, навіть ті, хто перед тим кілька місяців не хотів рухатись.
Перша прогулянка відбулася в київському госпіталі. У неділю мене поранили, а в середу я вже була у Києві. Мені дозволили виїхати на каталці, лежачи, на прогулянку. І тут я зрозуміла: дороги в Києві погані — то дрібниці, справжній жах — це доріжки для пішоходів! Мене трусило шалено, нога боліла. Але світило сонечко, мені морозиво потім передав один з військових. У мене тоді ще з пам’яттю певні проблеми були — трішки забувала, що робила. А коли могла вже сидіти на візочку, намагалася сама виїздити на прогулянки. Було важко, тіло відвикло від такого руху, трусило всю… Стрес був тоді для організму сильний.
В мене є синочок, Діма. Йому три роки. Поки я була на реабілітації, просила не привозити його — не хотіла, щоб він бачив маму такою. А коли вже більш-менш прийшла до тями, він приїхав. У формі він мене бачив лиш пару разів, і в нього такий захват: «Ого, мама, вау!» Зараз іноді він починає мене смикати — пішли, мовляв, кудись. Кажу йому: «Синочку, я ж іще ногу не одягла». Він несе мій протез: «Одягай швидше і пішли». До протезу звикла не одразу, навіть зараз іноді він мені заважає. Якщо довго сиджу в ньому, доводиться потім і кремом ногу мастити, і ванночки робити. Ті, в кого 25 років немає ноги і вони ходять на протезах, кажуть, що й через роки воно натиратиме, і дискомфорт буде. Кожен ремонт протезу чи культьоприйомника — це щоразу як новий протез, і наново треба звикати. До нього надовго не звикнеш, час від часу його треба регулювати.
Зараз я продовжую служити, але тепер вже у військкоматі. Паралельно навчаюся на другому курсі Одеської академії зв’язку. Отримала водійські права. Брала участь у відборі на Ігри Нескорених — це спортивний чемпіонат для поранених воїнів АТО. Нещодавно навіть перемогла в конкурсі краси серед жінок-військових. Волонтери зробили мені круту фотосесію, і ці фото перемогли. Нещодавно мені також вручили відзнаку «Жінка-українка» в номінації «Героїчна постать». Та головне — 16 грудня 2017 року ми з Льошею одружилися. Ми пішли до магазину по сережки для мене, а Льоша показує на обручки й усміхається: «Купимо?» У той же день ми подали заяву. А через місяць стали подружжям.
Після поранення, коли я таки вижила, я зрозуміла, що в мене, у всіх нас, надто мало часу. І не варто його марнувати на поганий настрій, негативні емоції. Треба посміхатися, творити добро і по максимуму реалізовувати свої можливості. А до проблем ставитись легше. Більшість проблем можна розв’язати, головне — щось робити для цього. Але й це треба робити посміхаючись. Люди відповідатимуть тобі такою самою посмішкою, допоможуть і підтримають. А тим, у кого виникла така проблема, як у мене з ногою, головне — не опускати руки. Якщо їх нікому підтримати — давайте їм мій номер, і я підтримаю їх. Хай ставлять собі цілі і йдуть до них. Життя на пораненні й ампутації не закінчується. От я скоро вчитимусь на ковзанах кататися. Це моя мрія тепер. Хоч комусь це, можливо, здасться маячнею, як би важко мені не було, я все одно навчуся і здійсню її.
Яна Червона
46-й окремий штурмовий батальйон «Донбас-Україна» (раніше — 54-та ОМБр)
Спершу, коли війна тільки почалася, у 2014-му, я стала волонтером — збирала необхідне і везла на передову своїм підопічним — батальйону «Айдар». В мене не було якоїсь однієї причини піти в армію. В якийсь момент волонтерство стало мені нецікаве, бо два з половиною роки мого життя були досить одноманітними. Якось ми приїхали у черговий раз в «Айдар», розносимо по бліндажах замовлення, і один з бійців каже мені: «Вам, волонтерам, добре — ви приїхали, добу побули, відпочили і поїхали. А ми тут день при дні, і нам важко». І я захотіла дізнатися, наскільки це важко — зовсім нестерпно чи таки мені під силу.
Спершу я, звісно, дуже хотіла потрапити у свій рідний «Айдар». Але ті посади, які мені там запропонували, мене не зацікавили, бо були надто «жіночі». Може, вони так хотіли мене вберегти і це був вияв турботи, може, просто не бачили мене бійцем, не знаю… Моя подруга в той час ішла служити в 54-ту бригаду, і я попросила її взяти мене з собою. І в цьому підрозділі в мене вже була можливість вибрати посаду і справу, якої я хотіла навчитися. Так я опинилась у 1-му батальйоні 54-ї окремої механізованої бригади. Потім так склалося, що ми разом з побратимами перейшли в батальйон «Донбас».
З моменту мого приходу в армію в мене не було жодних обмежень по службі через стать — ніхто не забороняв мені займатися тим, чим я хочу. Я, у свою чергу, ніколи не говорила, що «я ж дівчинка» і не піду на мороз чи на пост уночі. Ми з дівчатами виконували всі обов’язки рядового солдата, старалися воювати нарівні з усіма. Я дуже хотіла навчатися на оператора-навідника БМП. Та спершу мене призначили санітаром-стрілком (це найпростіша посада), але з умовою, що я навчатимусь на навідника. Машина, на якій я мала вчитися, була в ремонті, і я чекала, доки її полагодять. Якось так сталося, що в один момент я взяла в руки кулемет — і зрозуміла, що це моє і що я хочу стати кулеметником. Це було випадково. В моєму житті взагалі багато чого відбувається саме випадково, та чи не щоразу це стає поштовхом для досягнення того, чого я прагну. Зараз змінюються лише типи кулеметів. Але вчитися треба постійно, освоювати нову зброю — це цікаво і зайвим на війні ніколи не буде, тож, можливо, колись я ще повернуся і до ідеї навчатися на навідника БМП.
Моя служба почалась на Світлодарській дузі. Я потрапила туди у вересні 2016 року. Мене багато що пов’язує з цими місцями. Там я знайшла друзів, побратимів, здобула свій перший військовий досвід, навчилася того, що вмію. Тут я зустріла людей, з якими навряд чи ми перетнулись би в мирному житті. Попри те, що це вже була окопна війна, нас постійно обстрілювали всім, чим тільки можна — з кулеметів, мінометів, артилерія працювала постійно. Але в мене так склалося, що я бачила більше обстрілів, коли ще була волонтером. І хоча зараз їх інтенсивність не така, як на початку війни, але менш небезпечними від того вони не стали.
Разом зі світлими спогадами зі Світлодарки багато і дуже болючих. Там я знайшла друзів і там їх втратила. Найстрашнішим для мене був грудень 2016 року. Тоді був тиждень, коли я дивилася в дзеркало і сама себе не впізнавала — за кілька днів постаріла на кілька років. Одного дня загинуло одразу п’ятеро моїх побратимів.
У той день в нас була операція, ми мали взяти «ліс». Спершу я сиділа на раціях, але й після того, як моя зміна закінчилася, залишилась. Ми всі майже добу постійно були на раціях, чули весь ефір, все, що тоді відбувалося… Єдине, про що шкодую — треба було тоді записати усі ті перемовини. Всі хлопці були за те, щоб іти туди, але вони говорили і про недосконалість плану. Звісно, на війні немає нічого ідеального, але подібні операції мають бути дуже ретельно сплановані. Ніхто, звісно, не знав, що так вийде, і вже нічого, на жаль, не зміниш.
Особливо страшно було почути вперше: «В нас 200-й». Саме я приймала цей сигнал. Потім друге повідомлення: «В нас 200-й». Ми не знали навіть, хто саме загинув, група тоді розбилася і хлопці втратили одне одного з виду. Потім іще одне таке повідомлення. І я сиділа й не знала, кого вже немає в живих, а хто повернувся в бліндаж. Єдине ім’я, яке ми на той момент знали — «Шайтан» (Микита Яровий) — командир нашої роти. Далі повідомлення в ефірі стали уривчастими, з криками, і взагалі неможливо було зрозуміти, що там відбувається.
Серед загиблих у той день був Андрій Байбуз (позивний «Ефа»). Він воював разом з дружиною, Вікою. Я не забуду ніколи той момент, коли ми вже знали, що він загинув, а Віка ще ні. І ми всі ховали очі. Бо вона все ще чекала, що ось він повернеться. А ми вже знали, і сказати ніхто нічого не міг. І коли хтось, не пам’ятаю навіть, хто це був, сказав про смерть її чоловіка, вона заплакала, але продовжила працювати — в той момент вона саме сиділа на раціях. Ми хотіли її підмінити, але вона не погодилась і дочергувала свою зміну.
У той день крім «Ефи» і «Шайтана» загинули ще «Санич» (Дмитро Клименко), «Сім’янин» (Андрій Широков), «Гюрза» (Роман Радивилів). Істерик не було. Усі ці смерті я плакала, але, як би сказати правильно… спокійно плакала. Біль за ними був і є, от навіть зараз згадую, і всередині знову ниє і коле. Та попри це, ми всі плакали спокійно. І працювали. Горе було велике і спільне, але від роботи не відмовлявся ніхто. Можливо, це якась така захисна реакція. Якби це сталося на «гражданці», може, реакція була б іншою. А тут… Приїжджають до нас з іншої роти хлопці, щось розповідають, жартують — і ти починаєш посміхатись, навіть сміятись, відволікаєшся. А за кілька хвилин у бліндажі проходиш повз ліжко (чи правильніше сказати, мабуть, нари), де спали хлопці, бачиш їхні речі, їхню зброю — і знову починаєш плакати.
Нам волонтери привезли якось три жилетки. Одну вдягала я, другу постійно носив «Сім’янин». Моя здебільшого просто лежала, я її якось майже не носила. Коли загинув «Сім’янин», я збирала його речі. Взяла його жилетку і не могла змусити себе покласти її в мішок. От не могла і все. Просто сиділа і тримала її в руках — жилетку мого друга, якого вже немає. Це було дуже боляче. Потім усе ж склала, відправила — і зрозуміла, що свою жилетку, таку саму, я вже точно ніколи не одягну. Я не те, що носити її, я навіть дивитись на неї не могла.
Після цих хлопців у нас був іще один загиблий брат — «Крук», наймолодший з нас. Його друг тоді так кричав… Він навіть не кричав, він вив просто, як звір, я вперше чула, щоб чоловік так кричав. Це було страшно боляче — і через убитого «Крука», і через оцей біль людини, яка втратила кращого друга.