Катерина Луцик
81-ша десантно-штурмова бригада
Я закінчила медичне училище, а ми всі військовозобов’язані. Після випуску мені потрібно було стати у військкоматі за місцем проживання на облік. Я прийшла туди — а це саме було під час мобілізації — і запитала, як взагалі зараз з медиками на фронті. Комісар відповів, що дуже погано, медиків катастрофічно не вистачає. Тоді я спитала, чи беруть вони жінок. Вони сказали, що беруть. Через два дні я пройшла комісію і поїхала у навчальний центр.
Піти в армію мене підштовхнула смерть знайомого на фронті. Саме через те, що йому вчасно не надали медичну допомогу. Його можна було врятувати — в нього була кровотеча. Але поряд не було лікаря, і він помер.
Я потрапила в десант не одразу. В навчальному центрі нас розподіляли по батальйонах, і я спершу опинилася в батальйоні спеціального призначення. А коли в мене вже були документи на руках, я зустріла знайомого, і він поцікавився, куди ж мене розподілили. Каже: «Спецпризначення? То тебе одразу на фронт не пустять. Там іще треба буде багато навчань пройти». Але я хотіла вже їхати на передову, і він порадив мені йти в батальйон ПДВ. Я попросила про переведення, і так, зрештою, потрапила у 122-й батальйон 81-ї бригади. Є ще один момент, який зближував мене саме з десантом. Мій брат — кадровий військовий, десантник. Коли я пішла до армії, він перевівся в мій підрозділ, щоб служити разом. Я взагалі не розуміла, що таке армія. Вчилася всього, як то кажуть, на ходу. В хлопців у школі хоча б ДПЮ є, а я не знала навіть, як правильно до командира звернутися…
Хлопці як сприйняли? По-різному було… Були і кпини, і глузування. Але лише на початку. Згодом усе змінилося. Я намагалася не відрізнятись. Ніколи не просила для себе якихось особливих умов, не скаржилася, що мені важко, не вимагала окремого душу чи кімнати. Жила з ними разом, в однім наметі. Кардинально ставлення до мене змінилося вже після першого виїзду. До того ще бувало часом… Мовляв, приїхала тут краля… Після першого виїзду до мене почали ставитись по-іншому. І я з усіма подружилася.
Перша моя ротація була під Горлівкою, у селищі Новгородському. Там на той момент обстріли були не такі часті, як у тих самих Пісках, наприклад, чи в Авдіївці. Але там також були поранені і, на жаль, загиблі. «Стрілкотні» не було. Там якщо обстрілювали — то з «важкого», з мінометів, наприклад. З одного боку, було цікаво: все для мене нове — окопи, бліндажі… З іншого, там були й мої перші обстріли. Перший мій поранений був дуже важкий — відкрита черепно-мозкова травма. Цього випадку я ніколи не забуду. Хоча я кожного свого пораненого пам’ятаю — обличчя, ім’я-прізвище, — але саме цей запам’ятався особливо. Надійшов виклик, ми приїхали, я зробила все, що треба було, привезли цього бійця до лікарні. І лише коли ми його віддали лікарям, я почала приходити до тями. Зробила я все правильно, але не думала в той момент взагалі ні про що — руки все робили на автоматі. Усвідомлення прийшло потім, усвідомлення і мандраж такий сильний по всьому тілу. На жаль, цей хлопець не вижив.
Я була готова до того, з чим зіткнулася, але все ж одна справа, коли працюєш в операційній, де все стерильно, де пацієнтів кладуть на стіл уже під наркозом, і зовсім інша — робити те саме в умовах війни. Ще був один момент — поранені бувають у різних станах, і вони постійно кричать. І перший час було дуже важко й дивувало: ти надаєш допомогу, а вони кричать і матами тебе криють. Звісно, вони не хочуть тебе образити — це від болю, це шоковий стан. Я це теоретично і як медик розумію, але перший час це дуже чіпляло — ну за що ж ти обзиваєш мене, якщо я тобі допомагаю?
По-різному поранені реагували на те, що трапилось — у кожного своя психіка. Хтось панікував, починав кричати: «Я помру! Я залишусь інвалідом…» А хтось був налаштований на краще. Мені запам’яталось, як одного разу підірвалися хлопці на міні машиною, і був там такий Артем — у нього був перелом ноги, він стопу майже втратив. І він мене все питав: «Ну що там? Я буду інвалідом?» А я його заспокоюю, обіцяю, що все буде добре. І він тоді мені каже: «Пообіцяй, що коли я залишуся з ногою, ми обов’язково з тобою станцюємо. Підемо на дискотеку і станцюємо». Згодом стопу йому відновили — наростили — завдяки сучасним технологіям. І обіцянки я, до речі, дотримала — в нас був офіцерський бал, і ми там станцювали.
Після Новгордського ми потрапили в Авдіївку, в промзону. Заїхали туди 19 червня 2016 року. Тут поранених було набагато більше, і було складніше надавати допомогу через постійні обстріли. Коли ми приїхали, промзона вже була добре розбита, але не так, як зараз, звісно. Були ще будиночки, в яких ми жили. Зараз від них нічого не залишилось.
Коли почула, куди ми їдемо, були різні почуття. Просто тисяча думок у голові. З одного боку, я цього хотіла, я йшла в армію заради цього — щоб бути на передовій, де найпотрібніша. З іншого, був і страх: що там? Як евакуювати хлопців? Чи є там взагалі дорога, якісь шляхи під’їзду-від’їзду? Ми змінювали 90-й батальйон нашої ж бригади. Медики показали мені довші й коротші стежки: де можна проїхати машиною, а де пішки добігти швидше, поки машина їде. Потім ми «допрацьовували» свої точки евакуації, вдосконалювали. Я саджала свого водія за кермо, і ми шукали нові дороги для під’їзду, багато моталися, щоб він дорогу запам’ятав до автоматизму. Причому і вдень, і вночі — бо вночі треба звикнути їздити без світла. Ми так гарно спрацювалися з водієм, що під час виклику я просто сідала в машину, говорила назву позиції й потім уже не підводила голови від пораненого — знала, що він довезе куди треба і максимально швидко.
Та, попри це, евакуювати хлопців вдавалося не завжди, через обстріли. Була в нас ситуація, коли надійшов виклик: троє поранених (серед них, до речі, був і майбутній Герой України Валера Чибінєєв). Першу допомогу я їм надала, і ми вже мали класти їх у машину — на евакуацію, а тут танковий обстріл, дуже сильний. І от одного пораненого ми завантажили, і тут б’є снаряд просто біля входу в наше приміщення і нам засипає вихід. Ми десь години три-чотири, поки більш-менш стихло, не могли вийти звідти. Я надавала допомогу просто на позиції — контролювала стан. Мене врятувало тоді те, що я в сумку клала не лише потрібне для надання першої допомоги, а й деякі медикаменти. Одразу почала парентеральне введення ліків, щоб підтримувати стабільний стан. Коли обстріл ущух, розгребли завали, машина повернулася, і лише тоді ми змогли вивезти хлопців. І неодноразово таке було — що через обстріли ми затримувались по кілька годин на позиції й уже імпровізували там.
Найважчий період на промзоні — це, напевно, перші два тижні. В цей час у нас було найбільше поранених. Хлопці щойно зайшли — нові позиції, все нове, поки адаптуєшся, поки розберешся, що до чого… І, як завжди, коли заходить новий батальйон, ворог починає щільніше обстрілювати. Може, щоб показати, хто є хто, чи щоб залякати, не знаю.
Під Горлівкою в нас був один загиблий, а на промзоні — багато. І кожен такий випадок — це невимовно важко. Я от зараз про це розповідаю, і в мене мурашки по шкірі. Після кожної смерті я розчаровуюсь у собі, я себе картаю, що це я винна. А якби на хвилину раніше приїхала, а може, щось іще могла зробити, і він би вижив? Потім лікарі здійснюють огляд, дають висновок, і до моєї робити ніколи питань не було — все було правильно зроблено. Але я все одно постійно картаю себе. Коли надаєш допомогу на позиції, робиш масаж серця і розумієш, що вже 20 хвилин пройшло, що це вже смерть і нічого зробити не можна… І найстрашніше тоді для мене — обернутися, знаючи, що за моєю спиною хлопці стоять, які з ним служили, його командири, і вони стоять і чекають моїх слів. Це найважче — обернутись і сказати, що вибачте, але він помер. Я почуваюся… як на Страшному суді, коли виносять вирок… Страшно, але це доводилось говорити саме мені.
З усіма пораненими ми підтримуємо зв’язок, знаємо, як вони, відстежуємо, як склалась їхня доля після поранення. Кожен має займатися своєю справою. Я не знаю, чи змогла б я так влучно стріляти, як наші хлопці, особливо в той час, коли по тобі ведуть вогонь.
Щодо побуту — це від людини залежить. Якщо людина неакуратна, то вона і в цивільному житті така, і навпаки — було б бажання. На промзоні ми жили всі в одному підвалі, мали один душ, але хлопці все одно старались мені якось виділити окремий куточок. Шторкою мене відгородили, щоб я могла вільно перевдягатися. Коли ми зайшли в перший день, хлопці ходили по ділянці, роздивлялися: де позиції, де що можна переробити, де ще спостереження поставити. Поміж розбитих будинків вони знайшли і принесли мені дзеркало. Велике таке, на повний зріст. Я спочатку розсміялася, кажу: «Не знаю, що я з таким дзеркалом великим робитиму». Потім принесли якусь тумбочку маленьку, і в мене був такий затишний куточок облаштований. Зранку вмилася, зачесалася, трішки вії підфарбувала — просто, бо звикла так іще в цивільному житті.
А ще в мене був дуже розуміючий командир — він відпускав мене раз на місяць зробити манікюр. Це було дуже смішно. Спершу я нігті просто коротко обрізала, але якось ми сиділи на командно-спостережному пункті, і я підпилювала нігті. А командир питає: «А де твої нігті поділися? Ти ж колись такий гарний манікюр мала». Кажу: «Ну немає ж можливості». А він: «Чого ж ти не сказала? Ми б тебе відпускали на годинку-дві в місто, щоб ти там собі зробила все, що треба». Спершу я думала, що це жарт чи навіть стьоб із мене. Але командир потім повторив, що коли тихо, то я можу на годинку вирватись у місто, зробити свої жіночі справи і швиденько повернутися. І так я раз на місяць виїжджала в Авдіївку і мала гарний манікюр.
В тихі періоди від війни і роботи відволікали книжки — в нас на промці була велика бібліотека, волонтери привезли. Але там, знову ж таки, багато книжок було про війну. А ще в нас була кімната на КСП, ми там часом збиралися вечорами, і був боєць — Олексій Чушкін, — він дуже гарно грає на гітарі. Сміялися, щось згадували і так відпочивали від війни.
А ще в мене було кошеня, Хантер звати. Я дуже хотіла, просто мріяла — і хлопці мені подарували британця висловухого на день народження, коли ми стояли під Горлівкою. Я була безмежно щаслива, але переживала, як воно буде, бо я вже знала, що ми от-от маємо виходити з Новгородського і їдемо на промзону. Воно постійно жило зі мною. І таке кошеня було, що як обстріл — його неможливо забрати з двору. Це була моя маленька відрада — воно росло, бігало, всіх кусало, гралося…
З хлопцями стосунки склались як у сестри з братами. У таких умовах треба адекватно поводитись. Ще в медпункті, у пункті постійної дислокації, я помітила, що були такі, хто приходив просто поспілкуватися. Я зрозуміла це за кілька днів, і вирішила, що це неправильно і так бути не повинно. Це ж стосувалося і жартів типу «Вашій мамі зять не потрібен?». Я просто нормально і відверто з ними поговорила: сказала, що я приїхала сюди не за цим, не за кавалерами і женихами, що я тут із цілком конкретною метою і не збираюся заводити тут жодних стосунків чи чогось такого. Сказала щось типу: «Ми з вами тут з однієї причини і з однією метою, то давайте разом і на відповідному рівні для неї працювати». Потім ми все перевели на жарти і більше до цієї теми не поверталися. Звісно, побратими про мене намагались піклуватися, пропонували, там, додатковий каремат дати, щоб було спати зручніше, хвилювалися за мене, коли я була на виїздах, але як за сестру. Опіка була, залицянь — жодних.
Особисто я — за жінок в армії й не розумію, чому мають бути якісь обмеження чи заборони. Якщо ти можеш це робити — чому ні? Добре, що почалися зрушення, підписали важливі документи і скасували багато обмежень для жінок. У мене є багато знайомих жінок-військових, якими я захоплююсь. Якщо вона може гарно стріляти — чому вона має писати папірці у штабі чи варити борщі? Я не бачу різниці між статями в цьому плані: якщо людина хоче і вміє добре робити певну справу — навіщо їй забороняти?
Що далі? Оскільки я прийшла спершу добровольцем, за мобілізацією, я прослужила один рік як мобілізована. Потім підписувала контракти, і вже три роки, таким чином, я в армії. І поки триває війна, поки батальйон наш є, і поки він воює в гарячих точках, я не хочу звідси йти. Я розумію, що робота моя тут потрібна, тому я не можу піти.
А після війни… не знаю. Я хотіла працювати в операційній. Але зараз я вже звикла до армії, звикла до форми, тож якщо я звідси піду — все одно залишуся медиком і працюватиму десь у військовому шпиталі.
Оксана Якубова
30-та і 54-та окремі механізовані бригади
На війну мене мобілізували. Я — фінансист, працювала в Міністерстві фінансів. Перший раз викликали у військкомат 19 березня 2014 року. Сказали, що забирають. Я погодилася. Подзвонили у 8-й армійський корпус, але там сказали: «Ні, дівчат не беремо». А вже 30 березня 2014 року знову подзвонили і сказали прийти. Запитали, чи піду я в армію. Єдине, про що я спитала: чому мене? Сказали, що було п’ятеро фінансистів: один не служив, один — з дітьми, одному не можуть додзвонитися… Ну, і залишилася лиш я. 30 березня 2014 року мене відправили в 30-ту окрему механізовану бригаду начфіном. Колись я служила у фінансовій службі МНС. Я не кадровий військовий, але там отримала офіцерське звання. Тому мене й забрали. Так я потрапила в армію.
Коли я приїхала на місце служби, в мене був шок. Це був жах. Армії, по суті, не було. Армія не була готова до війни ні у фінансовому плані, ні в кадровому, ні у технічному, ні в плані озброєння. Працювало багато жінок, які собі приходили всі разом, робили мирно свою роботу і йшли додому в чітко визначений час. За документами мало бути обмундирування, обладнання, ліжка, матраци — резерв на випадок війни. Але не було нічого. Коли я приїхала у бригаду, саме прибула перша хвиля мобілізованих. Різні люди були: і такі, хто хотів воювати, і ті, що п’яні валялися, відколи приїхали. Перша моя зустріч з командиром бригади… Я її ніколи не забуду. Він сказав: «Тобі що, адреналіну не вистачає? Чи особисті проблеми порозв’язувати приїхала? Пригод шукаєш? Чого ти сюди прийшла?»
3 квітня ми вийшли в район перешийку з Кримом. Це район Цюрупинська. Чаплинка, Сиваш — туди. Хлопці не знали, куди нас везуть. Був повний безлад. Мені як фінансисту треба було людям нараховувати зарплати, але не було елементарного — списків штату, наказів про зарахування. Ми не могли звести купу людей до банального списку прізвищ. Потім із Києва прийшла телеграма, що ми служитимемо рік і треба терміново виплатити людям грошове забезпечення, бо вже почалися бунти. От вам, мовляв, гроші — діліть на всіх порівну. Перший штат бригади робили з кадровиком уночі. Мої помічники не були фінансистами, тож поки ми розбиралися, можна було збожеволіти. Приїжджали великі начальники, обіцяли зарплату 2–3 тисячі, а з тих грошей, що нам дали, ми могли видати по 500 гривень на людину.
Другий наш виїзд був тяжчий. Ще війни не було, але вже почалися перші обстріли біля Криму. Пам’ятаю, ми їхали біля Чаплинки, кордону ще не було, але ми знали, що де-факто оце — наша територія, а то — їхня. І між нами було метрів 200. Ми їхали позаду БТРа на машині. Стояли поряд росіяни, рили собі окопи, показували нам усяке… Вибачте на слові, навіть голі зади показували якось. Кричали в наш бік усе, що тільки можна було…
Третій виїзд на полігон. Бригада заходила в зону АТО. Другий батальйон заходив у Рубіжне. Ніхто не знав, куди вони їдуть. Гроші їм видавали на залізничній станції просто під час вантаження. Тоді ще не було розуміння того, що це — майбутні учасники бойових дій. Коли ми вже, роздавши гроші, їхали назад, дізналися, що групу наших хлопців на БМП розстріляли, всіх. В них машина зламалася, і вони попросили місцевих жителів про допомогу, але ті їх просто здали бойовикам. Це були наші перші бойові втрати. Двоє загинуло, сім було поранено, один — донині зниклий безвісти. Це був шок.
Потім були перші обстріли на Сиваші. Я з грошима у валізі, хлопці кричать: «Покинь її», — штовхають в окоп, кидають мені автомат. А я з того автомата стріляла востаннє на навчаннях 10 років тому. А далі бачу — йде вертушка і стріляє по нас. Смішно, але валізу не кинула…
Далі всі батальйони зайшли в зону АТО. Спершу була Савур-Могила. Тоді багато наших загинуло. Командиром першого батальйону був у той час нікому ще не відомий, просто хороший хлопець Сергій Собко. Тепер він уже має Золоту Зірку Героя України. Із Сергієм ми познайомилися ще під Кримом. Це був найбільш інтелігентний батальйон бригади. Собко — чудовий командир, ніколи ні на кого не кричав, але його слухали, і в нього завжди був порядок. Дзвоню йому запитати, що там відбувається на Савур-Могилі. А він каже: «Ми її взяли, але так цікаво… Ми ж вірили, що там — шахтарі, а вони стріляють по нас і стріляють. Думаю: «Та що ж це? Я, кадровий офіцер, із шахтарями не можу дати собі раду?» А коли збирали наших поранених і загиблих… Світло ніяк було увімкнути, тож збирали всіх підряд. А потім виявилося, що серед них — російські кадрові військові, спецназ».