Ekniga.org

Читать книгу «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів» онлайн.

Ще до війни я вступила у Львівський національний університет на спеціальність «Політологія». Навчаючись, з перших днів брала участь у Революції Гідності. А коли зайшли у Крим російські танки, стала на облік у львівському військовому комісаріаті. І коли хтось від повістки ховався, я її виглядала просто! Багато моїх знайомих воювали в добровольчих підрозділах. Бійці батальйону ОУН запропонували пройти разом з ними вишкіл. Отож коли виповнилося мені 18 років, буквально наступного дня, я виїхала зі Львова в Ніжин.

Матері сказала, що я на навчанні — загалом все, як і має бути. Та якимось чином вона дізналася. Мабуть, вплинув той факт, що у Львові я жила на квартирі, і її власниця, побачивши, що мене нема, щось запідозрила. Мама подзвонила мені: «Скажи чесно, де ти є і що далі плануєш робити». Я їй все сказала як є. Вона мала б зрозуміти, що я не можу інакше, бо змалку виховувала себе в націонал-патріотичному дусі. Ще у старшому шкільному віці почала захоплюватись історією визвольних змагань, проте найбільше мене надихала боротьба Української Повстанської армії. Тож задовго до подій на Сході дала собі слово, що у разі потреби буду боротися і готова загинути за свою країну — так, як це робили бійці УПА. Навіть якщо сили нерівними будуть… Приїхала моя мама в Ніжин, влаштувала моїм товаришам скандал. На цій оптимістичній ноті мій перший військовий вишкіл і закінчився.

Через пару місяців я знову туди заїхала, але під час однієї з перебіжок забила коліно. Та я все ж намагалася покращувати свою фізичну форму в побутових умовах, наскільки це було можливо. Потім пішла в другу резервну сотню Добровольчого українського корпусу (ДУК «Правий сектор». — Авт.). Згодом мені порадили першу штурмову роту ДУК, командиром якої був Олександр Карась «Подолянин». Зв’язалася з ним, і він сказав приїжджати в Бахмут.

Я, маючи на руках обмежену суму, до Бахмута все ж прибула. Поїздом доїхала до Харкова, там прямую на автовокзал — квитків до Бахмута немає. Беру до Слов’янська: вирішила, що якось доберуся, досвід мандрівок автостопом був. Приїхала до Слов’янська, зчепилася на автовокзалі з двома місцевими сепаратистами. Кажуть: «Росія нам допомагає». А я питаю: «То чого ж тоді у вас тихо й спокійно зараз, а не при ваших «помічниках» було?» До Бахмута мене підвезли військові. На автовокзалі мене зустріли і наступного дня відразу відправили на передову. Я була безмежно щаслива. Так я опинилася в першій штурмовій роті, частина якої згодом підписала контракт із 54-ю механізованою бригадою.

Я потрапила на позицію «Бутон». Атмосфера там була надзвичайна — братерська, тепла. Зараз такого, на жаль, немає: досить відчутним став поділ на тих, хто прийшов заробити грошенят, і національно свідомих людей. У бригаді я була санітаркою, але старалася весь час проводити на «нулі». Там було непросто, але я була морально готова до того.

Коли я вже служила на контракті, мій товариш, мій найкращий товариш, підірвався, і це найважче було пережити. Ми з іншим другом намагалися його врятувати, надали першу допомогу, посприяли евакуації до шпиталю. Але зранку мені повідомили, що його вже немає… Безумовно, це залишиться назавжди. Час від часу згадуєш той період, ті пов’язані з ним світлі моменти і шкодуєш, що нічого цього ніколи вже не повернути…

Страх? Я намагаюсь абстрагуватися від чисто біологічних проявів, інстинкту самозбереження зокрема. Переломлюю себе. І у найважчі моменти думаю про тих, хто залишився в мене за спиною. Я усвідомлюю, що навіть якщо від мене колись усі відвернуться, поряд усе одно залишаться найрідніші мені люди. Всі вони — українці, і їхню землю я не зраджу. Мама з моїм вибором уже змирилася. Мої побратими були свідками нашої розмови на підвищених тонах, коли друг «Бугай» змусив мене сказати їй правду, що я йду на контракт. Але тепер мама навіть пишається моїм рішенням.

Ця війна для України — необхідна оборона. Якщо в побуті тебе особисто намагаються зачепити — ти будеш відбиватися усіма доступними способами. Винен той, хто почав перший, а в тому, щоб захищатися, нічого поганого немає. На рівні держав так само.

Були конфлікти з командуванням 54-ї бригади, які закінчились оголошенням нами голодування на полігоні Башкирівка. Після того я перейшла служити у 46-й батальйон «Донбас». Тут я стрілок. Все на рівних — живемо разом з хлопцями. Щодо побуту… Перевдягатися, звісно, намагаюсь, коли нікого немає або коли сплять. У крайньому разі можу попросити відвернутись. З особистою гігієною теж можна дати собі раду — це питання, які легко вирішуються.

Я вважаю, всім є місце в армії, коли йдеться про захист Батьківщини. Якщо будь-яка людина, незалежно від статі, виявляє бажання боротися з ворогом — треба всіляко сприяти його здійсненню. Гірше, коли такого бажання немає. Паралельно продовжую вчитися. Їжджу на сесії, пишу дипломну роботу. В університеті на мою службу реагують більш ніж позитивно: викладацький склад і ректор мене підтримують, за що я їм щиро вдячна.

Анастасія Цебринська

«Фенікс»

Батальйон «Золоті ворота»

Чому я вирішила піти на війну? Це моя позиція була — хотілося допомогти хлопцям хоч як-небудь. Я тут народилась, освіту тут здобула, і для мене це було обов’язком — піти захищати свою Батьківщину і зробити все, що я можу. Це був самий початок, 2014 рік, на той час важко було кудись потрапити. Але я дуже старалася, заповнювала анкети на вступ у різні підрозділи, куди тільки можна було, аби лиш узяли хоч кудись. І нарешті в мене вийшло. Я побачила відеоролик про батальйон «Золоті ворота», заповнила на сайті анкету. Спершу не було ні слуху, ні духу, а потім подзвонили, сказали: «Приїжджайте, чекаємо». Я довго не думала, сповістила батьків. Поставила перед фактом, що їду. Тато досить спокійно відреагував. Ясно, що його це тривожило, але він мене не відмовляв. А мама — зі сльозами на очах. Вона дуже хвилювалась, була проти, бо я — дочка. Тим більше, тоді на Сході було дуже гаряче і страшно. Яка ж мама хоче відпускати дитину на війну?

За фахом я товарознавець-комерсант, але на той час не працювала. Коли прийшла в батальйон, ніхто нічого не казав, але косі погляди були, не знаю, що вони думали. Може, що я якась легковажна чи прийшла, щоб хлопця знайти. Може, багато хто і не сприймав мене всерйоз — не знали, як я себе покажу. Може, думали, що довго не протягну. Але прийняли мене досить швидко. Ми дуже швидко з хлопцями подружилися. І дуже гарні стосунки в нас були.

Проблематично було знайти потрібні речі через мої параметри. Все було дуже велике. В мене була форма ще з Майдану — нам привозили «дубок», — вона більш-менш була мого розміру. Потім почали люди допомагати, волонтери, щось під мене знайшли. Хоча, по правді, все одно все було великувате, але нічого, так і ходила. Бронежилет мені зробили у Збаражі — батько Героя Небесної Сотні Володимир Голоднюк. Він дуже мені допомагав, і не лише мені. Із взуттям було легше — в мене 38-й розмір, але бувало, що доводилось і більші берці носити: грубіші шкарпетки і шнурки тугіше зав’язати — і нормально. Згодом з амуніцією стало легше. Але, зізнаюся, більшість часу я чомусь ходила без бронежилета. Мені постійно нагадували, щоб носила, але я надягала його лише перший час, потім ходила в розгрузці, крім днів, коли виїзди були…

Коли їхали на Донбас, я майже весь час в автобусі посміхалась. Не страшно було зовсім. Я була щаслива, що я їду туди і буду щось робити. Думок про погане взагалі не було. Коли приїхала в Щастя, виявилося, що все не так, як я собі уявляла, — я думала, буде страшніше. Гарна назва у міста, і мені сподобалося там. Ми жили біля лісу. Я готувалась до страшного, думала, що бачитиму багато смертей. Але, дякувати Богу, обійшлося, і я нікого з друзів там не втратила, і все було добре.

На базі мені виділили кімнату, хлопці допомогли її прибрати, все зайве повиносили, позабивали вікна для безпеки, і я там жила сама. Почалася служба. Були випадки, коли мене не брали на завдання. Я, звісно, дуже обурювалась — я завжди хотіла усюди, куди хлопці їдуть, завжди просилася. Але не завжди мене брали, і мене то дуже гнітило. Я це виказувала і ледь не сварилась. Була якась така своєрідна дискримінація. Хоч я розуміла, що вони переживають за мене, але хотіла бути на рівних.

Зброя мені з дитинства подобалась. Я завжди її роздивлялася, цікавилась. Часто замислювалась над тим, і командир мій покійний запитував мене, чи зможу я вбити людину. Я, звісно, йому говорила, що зможу. Але остаточної думки з цього приводу не маю донині. Усе залежить від ситуації… Якби це був самозахист… Не знаю… На щастя, мені не довелося стріляти прямо в когось.

Були дуже сильні обстріли. Там автомат нічим не зарадить — лише чимшвидше ховаєшся. Щастя було дуже гарячою точкою, обстрілювали часто. І міномети, й «Гради», і танки. Руйнували будинки. Нас якось, на щастя, облітало воно. Але страшно було. Бувало, лежиш, відпочиваєш, а воно гупає, гупає, гупає… І ти не знаєш, куди воно прилетить. Чуєш — близько, потім — трішки десь далі. Дійсно страшно було.

Раз приїхала на блокпост на зміну. І тут починається сильний мінометний обстріл. «І от куди бігти?» — думаю. Мені сто метрів бігти, щоб заховатися до якогось бліндажа. Присіла біля машини і сиджу. І подумки прошу: «Господи, спаси і сохрани! Нехай воно нас усе облетить». Тоді дуже було страшно. Я дуже переживала. Згодом, здавалося, звикла. Але потім, коли вже приїхала в Київ, був один випадок. Навіть не знаю, скільки часу пройшло. Я йшла вулицею, і зненацька почула, як летить літак. Я спершу не зрозуміла, що це таке, звук якимось різким здався — і я якось на автоматі схопилася і присіла.

Щастя в 2014 — на початку 2015-го було напівпорожнє. Людей мало було, дуже мало. В магазинах нікого з місцевих не побачиш, так, двох-трьох. Більше солдати ходили щось собі купували. Багато тоді повиїжджало. Обстріляні добряче будинки були, багато квартир поруйнували.

Найважче було мало спати. І важко було, бо багато завдань. Людей мало, завдань багато. Морально змучувалась і фізично. Але день-другий, і втягнулася потроху.

Як хлопці ставились? Як друзі. Ну, була, звісно, трішки увага, бувало, що хтось і залицявся. Часом з інших підрозділів знайомились, посміхались. Але я туди не за коханням і не за грошима приїхала. В мене була інша, цілком чітка мета — захищати країну. Але все ж так сталося, що там я зустріла свого чоловіка. Ми познайомилися ще до ротації, під Києвом. Але щоб спілкуватися — такого не було. А в Щасті роззнайомились. Побачень традиційних не було. Одна була прогулянка — ми під вечір пройшлися містом. І то за мене всі переживали, вже хотіли йти шукати, хоча й попередила, що я йду прогулятися. Потім він мені йогурти приносив, якісь фрукти. Отак женихався. Або десь просто могли сидіти спілкуватися. Поїсти мені приносив, піклувався дуже про мене, стежив, щоб я їла. Бувало, і в наряд ішов за мене, казав: «Іди відпочинь, я за тебе постою». Чекала освідчення в зоні АТО, але він зробив це, коли ми вже повернулися зі Щастя. Одружилися, донечку маємо, живемо щасливо. І в нас багато спільних спогадів.

Мама телефонувала часто. Я могла з нею всім поділитися. Дуже мій чоловік мене підтримував, без нього я не справилася б. І мої побратими — вони дуже мені допомагали, піклувалися. Вони — чудові люди. Односельці ставилися по-різному. Одні казали: «Ну нащо воно тобі? Чого ти туди поїхала? За що туди йти?» Були такі, що підтримували, пишалися мною. Нас двоє із села пішло служити в «Золоті ворота». Я і мій друг, вже, на жаль, покійний. Він дізнався, куди я йду, і теж захотів. Ми їхали разом. Потім він у Северодонецьку служив, а я — в Щасті. Він повернувся додому, і в нього стався крововилив у мозок. Це величезна для мене втрата. Дуже хороший, молодий хлопець, не побоявся, зібрався і пішов на фронт. Але сталось ось так…

Я дуже сумую за своїми друзями з батальйону. Згадую постійно, як воно було. Тягне дуже назад. Я б поїхала, але дитинка маленька, я її не залишу, треба її виховувати. Я помужнішала, стала розважливішою. Мама каже, що я сильно змінилася після повернення зі Сходу. Змінилося ставлення до багатьох речей. Я ще більше полюбила свою країну. Бо бачила, як хлопці готові були віддати за неї життя.

Діана Виноградова

«Дана»

«Правий сектор»

Війна не робить скидок на те, що ти жінка. І боєкомплект тобі доводиться носити такий, як усім. Я проходила війну в складі 1-ї штурмової роти 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Ми — добровольці, й на фронт поїхали одразу після вторгнення російських військ на нашу територію. Для нас це була абсолютно принципова позиція. Це — наша земля, ми їдемо її захищати, керуючись навіть статтею Конституції, яка покладає на кожного громадянина України відповідальність за цілісність території держави. Ми поїхали взагалі своїм ходом, власною автівкою, родиною: я, чоловік, наш кум — отакий сімейний підряд.

Які емоції були? Чесно кажучи, ненависть і така злість… Я б сказала, навіть лють. Просто хотілося розірвати все на шмаття. Це було таке якесь нечуване нахабство — як це так, узяли й напали на мою землю? На мою державу, на мою Україну, на мою солов’їну неньку хтось узяв і напав, і от уже горить Донбас… Було важко дуже з цим змиритися.

На моє рішення чоловік відреагував нормально, ми ж разом поїхали. Він знав, що я його самого не відпущу, і знав, що він мене не відпустить саму. Я теж спортсменка, доволі активна людина, ми націоналісти обидва, радикального такого духовного покликання. У нас, скажімо так… Не «кухонні» ми. І стало одразу зрозуміло, що ми не будемо сидіти і лиш увечері за чаєм обговорювати ситуацію в Україні.

Звісно, ми були не зовсім підготовлені до того, і з плином війни ми вже в ході боїв отримували цю підготовку. Хвала богам, що серед нас були професійно навчені «правосєкі», які до того вже проходили службу в різних спеціальних родах військ, які були готові поділитися своїм бойовим досвідом, які бували в «гарячих точках». Вони, по суті, нас і навчали.

У «Правому секторі» нікого не відправляли зразу на фронт — була службова база, і ми всі проходили через службову базу. Я до того, ще в ліцеї, проходила допризовну підготовку юнаків. І стрілецька підготовка, і тактична там були на досить високому рівні, тож мені було не вперше все це бачити і робити. На озброєнні в нас була стрілецька зброя. Наше завдання було забезпечувати не лише вогневе прикриття чи вогневий наступ, а ще й зачистки… Скажімо так, складні досить завдання, для яких потрібна витривалість. Те саме подолання великої відстані у повній викладці…

Перейти на стр:
Изменить размер шрифта: