Коли вперше потрапила у бліндаж, а це було влітку 2017-го, було все ж трохи страшно — тоді я не розуміла, що таке передова і як мені тут буде. У перший день взагалі було… ну дуже страшно, але наступного ж дня взяла себе в руки. Спершу жила біля чоловіка, згодом він уже жив на іншій позиції, але все ж можливість бачитись хоча б час від часу залишилася. Це було поблизу села Новотошківське Луганської області. Там ми пробули 10 місяців.
Перший мій обстріл був зі стрілецької зброї й гранатометів. Ми посиділи в окопі, перечекали, потім відповіли. Не можу сказати, що нас аж так сильно обстрілювали, але все ж бувало. Ми спостерігали і якщо бачили ворога чи починався обстріл — доповідали. Далі, якщо була команда, працювали у відповідь. Згодом, коли мене перевели в інший підрозділ, на тих позиціях уже було гарячіше: обстріли зі стрілецької зброї, бувало, по нас лупили з 82-міліметрових мінометів. Якоїсь системи не було — стріляли, коли їм схочеться. Вночі навіть менше. Провокували нас постійно.
Мій перший бій відбувся, коли ми з напарником стояли на посту, вночі. Я стою, бачу — світло. Дивлюсь у «нічник» (прилад нічного бачення. — Авт.) — щось ходить, але для тварини зависоке. Повідомили командира, він дав дозвіл на вогонь. І я почала стріляти з ручного кулемета. Вразила ціль чи ні — не знаю. Емоції після перших пострілів були… Адреналін, мабуть. Незвично було. А от коли вперше стріляли із зенітної установки, нам у той день теж добре прилітало. Тож коли відпрацювала по ворогу, пам’ятаю, чомусь сміялася. Істеричний такий сміх був. А потім такий «отходняк»… Але в момент роботи розум був холодний — чітко виконувала все, чого мене вчили.
Як на мене, коли йдеш воювати, дуже важливо вірити у свого командира, довіряти його рішенням, наказам, бути впевненим у ньому. Тоді все буде добре. Якщо не віриш — краще змінити підрозділ. Наш батальйон — як сім’я: ми знаємо все одне про одного — хто що вміє, хто що може і чого не може. Важливо, що завжди хтось із побратимів поряд — і на посту, й під час бою. Ти віриш їм, знаєш, що вони не розгубляться, раптом що — не кинуть тебе напризволяще.
Наш підрозділ повернувся тоді на ротацію без втрат. Найважчим за ці 10 місяців для мене було перебувати так далеко від дому. На якісь побутові речі я не зважаю взагалі — знала ж, куди їду і навіщо: захищати країну і бути поряд із чоловіком. Було ж розуміння, що то не готель, а бліндаж. З продуктами було нормально, воду нам привозили теж справно, тож і поїсти, і помитися ми могли. У нас був добрий бліндаж, хлопці хазяйновиті — зробили душову. А так — звичайна військова служба. У вільний час, коли почистив зброю, можна було трішки відпочити і почитати.
З місцевими в Новотошківському ми спілкувалися мало. Здебільшого в магазині, коли ходили в село чогось докупити. Я зі Львівщини, говорю українською. Тож мене спершу не дуже сприйняли, не надто привітно на мене реагували. А потім уже нормально — змирилися чи звикли, не знаю. Агресії в наш бік не було, але й підтримки сильної не відчувалося. Лиш раз чула, як кричала одна жінка — в неї зять воює з того боку і стріляє в нас. Село було не надто розбите, і під час нашого перебування там було досить тихо. Там є садок, школа, магазини, пошта — тобто умови для життя більш-менш.
Коли я прийшла в армію, зрозуміла, що подруг у мене немає. Були, наприклад, заздрощі через зарплатню. Родина мою службу сприймає теж неоднозначно. Мама постійно плаче, переживає. Спершу вона не знала, де я. Я говорила, що служу десь дуже далеко, а потім випадково проговорилася. Була велика сварка, така, що аж не розмовляли якийсь час. Довелося сказати, що я трохи побула на передовій, а потім знову перевелась — «у такий глибокий тил, що навіть не чую, як стріляють». А от дядьки мої взагалі цього не сприймають: «Нащо пішла? Воно тобі треба було?» Своє майбутнє поки що я бачу в армії: мені ця робота подобається, і чоловік іще служить.
Герої не вмирають…
З початку бойових дій на Сході України внаслідок обстрілів загинуло троє жінок. Щонайменше стільки ж віднесено до небойових втрат серед жінок-військових.
16 серпня 2015 року на Донеччині загинула військовослужбовець 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї бригади ЗСУ Катерина Носкова (позивний «Кет»). Вона служила зв’язківцем за контрактом. До війни Катерина працювала на пошті, попри те, що з дитинства мріяла стати військовою. З перших днів війни жінка рвалася на передову, і зупиняла її лише родина — 4-річний син Тимофій, мати й коханий чоловік. Після мобілізації нареченого Любомира Катерина теж пішла воювати. Вона хотіла служити разом з ним, та зрештою опинилася в іншому підрозділі — 57-й бригаді ЗСУ. В зону АТО Катерина Носкова приїхала у лютому 2015 р., служила в селищі Зайцеве, що в передмісті окупованої Горлівки. За спогадами побратимів, дівчина не хотіла служити у штабі, в тилу і весь час просилася на передову, вміла тримати дисципліну, планувала навчатися далі й залишитись в армії. Під час однієї з відпусток Катерина побралася з нареченим. Напередодні трагедії сама попросила відпустити її на передову. Під час обстрілу, намагаючись урятувати пораненого, вона вибігла з укриття, і в цей момент перед нею розірвалася міна. Дівчину ховали в закритій труні. На момент загибелі їй було лише 26 років. Посмертно К. Носкова нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой України», яку отримав її синочок Тимофій.
Ще одна жінка, яка віддала життя за Україну під час війни, — медик Наталія Хоружа. Вона загнула на Світлодарській дузі, неподалік від селища Луганського. Медсестра за фахом, улітку 2016-го вона добровільно пішла до війська, служила за контрактом санінструктором роти 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. 2 лютого 2017 р. під час чергового загострення ситуації на Світлодарській дузі, коли Наталія вивозила поранених з позицій, у її медичний автомобіль поцілила протитанкова керована ракета бойовиків. Поховали героїню на Дніпропетровщині, у с. Просяна, де вона мешкала з чоловіком та донькою. Посмертно Наталія Хоружа нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
20 лютого 2018 р. всю країну сколихнула смерть медсестри 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сабіни Галицької. Дівчина загинула так само, як і Наталія Хоружа, — внаслідок прямого потрапляння протитанкової керованої ракети в БРДМ, яким Сабіна з побратимами їхали в село Катеринівка (Луганська обл.). Двоє бійців було контужено, один отримав тяжкі поранення, дівчина ж загинула на місці. У той день Сабіна везла медикаменти мешканцям щойно звільненої Катеринівки, планувала надати допомогу хворим літнім людям.
Сабіна Галицька закінчила Новоград-Волинський медичний коледж, після випуску працювала у дитячій лікарні. Пішла до війська у 2016 р. Перша ротація дівчини пройшла у Мар’їнці, неподалік від окупованого Донецька. Наталія Ногайчук, інший медик бригади, згадувала, що дівчина неодноразово витягала поранених з позицій і плакала, коли її не брали на передову. Сабіна не мала позивного, але побратими називали її «красунею». Убивство Сабіни Галицької викликало бурхиву реакцію і далеко за межами України. Зокрема, представник Держдепартаменту США Хізер Нойерт засудила дії Росії, заявивши: «…цей інцидент нагадує, що конфлікт у Східній Украні триває. Цивільні особи та рятувальники щоденно зіштовхуються зі смертельною небезпекою». Посмертно Сабіна Галицька нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Серед загиблих захисниць варто згадати бійця ДУК «Правий сектор» Анастасію Горбачову (позивний «Ліса»). Попри вроджену хворобу серця, Анастасія займалася спортом, а з початком російської агресії вирушила на Схід як стрілець-парамедик. Побратими згадують її безстрашність, надзвичайну витривалість під час довгих переходів у повній викладці, а також талант обходити міни та розтяжки під час виходів у розвідку. Снайперка Олена Білозерська, посестра загиблої героїні, згадувала про Анастасію так:
«Ззаду на касці вона носила лисячий хвіст. Одного разу цей хвіст урятував кілька життів. Наша розвідгрупа пішла на вихід, а забрати їх звідти мали армійці з бехою, на яку, крім них, посадили також двох правосєків, одним з яких була Ліса. Водій бехи наплутав і з’явився у полі зору розвідників не там і не тоді, де і коли було домовлено. Розвідники, ясна річ, прийняли наших армійців за сепарів, і командир групи мало не розніс цю беху з гранатомета. В останній момент, за частку секунди до пострілу, він побачив у одного з бійців на касці рудий хвіст… Ліса пережила дві контузії. Першу вона отримала, коли восени нас накрило «Градами» на Водяному, другу — взимку, під ДАП, під час атаки на нашу базу. Мене тоді викинуло вибухом і порвало зв’язки на нозі, а їй поламало ребра і вдруге контузило.
У Насті була тяжка доля. Її батько рано помер, багатодітна мати жила у злиднях і змушена була віддати дітей до інтернату, звідки забирала їх лише на вихідні. Ставши дорослою, Настя працювала санітаркою, потім продавцем на ринку, в останні роки ще й доглядала тяжкохвору матір. Незадовго до війни мама померла, і Настя дуже тяжко переживала її смерть. Якби не це, розповідала вона, навряд чи пішла б воювати».
На передовій Анастасія знайшла свою половинку і чекала дитину. Та навіть будучи при надії, на перших місяцях «Ліса» продовжувала ходити в розвідку. 6 серпня 2015 р. «Ліса», будучи на сьомому місяці вагітності, загинула за нез’ясованих обставин у м. Маріуполі (Донецька обл.) від вогнепального поранення. Похована на Алеї Слави центрального кладовища Чернівців. Посмертно нагороджена медаллю «На славу Чернівців».
Жінка війни
Жінки були присутні в зоні бойових дій з перших днів війни — як зв’язківці, медики, волонтерки, журналістки, військові. Втім для більшості жінок, які вирішили стати воїнами, попри високу мотивацію та бажання, шлях на передову був надзвичайно складним. Протягом 2014–2015 рр. чи не кожній з них довелося в прямому сенсі слова виборювати своє право воювати нарівні з чоловіками і доводити, що жінки можуть бути повноцінними бойовими одиницями підрозділів. Більш лояльними до жінок виявились добровольчі батальйони, зокрема «Донбас», «Айдар», Українська добровольча армія, ДУК «Правий сектор», «Золоті ворота», «Карпатська січ», де жінки могли обіймати бажані бойові посади або ж сполучати кілька важливих функцій водночас (жінки з добробатів згадували, що нерідко займалися паперовою роботою, забезпеченням і водночас брали безпосередню участь у боях). Велика кількість жінок увійшли до медичного батальйону «Госпітальєри» (офіційна дата створення — 6.07.2014), заснованого 18-річною (на той момент) Яною Зінкевич.
Значно складнішою була ситуація у Збройних силах України. Починаючи з військкоматів, які здебільшого відмовлялися мобілізовувати жінок (окрім як на тилові посади та медиками), до офіційного оформлення в штат підрозділів. Станом на 2014 рік посади в підрозділах розподіляли відповідно до наказу № 337. Згідно з ним, жінки мали право служити артистками, архіваріусами, поштарками, перукарями, фельдшерами, діловодами, дезінфекторами, радистками, телефоністками, дешифрувальницями, кухарками, швачками, начальниками лазень. Таким чином формально роль жінки в армії зводилася до «обслуговуючого персоналу» чоловіків-військових. Парадоксально, але в перші роки війни для жінок були закриті не лише бойові посади, а й такі «мирні», як фотограф, перекладач та начальник продовольчого пункту. Через дискримінаційні закони більшість жінок, які де-факто були гранатометницями, снайперками, артилеристками, розвідницями, офіційно оформлювали на «дозволені» посади — швачками, начальницями лазень чи телефоністками. А отже, для них були закриті можливості кар’єрного зростання, отримання пільг та заслужених бойових нагород.
Поштовхом для зміни правового статусу жінки в українській армії стала, зокрема, діяльність активістки, волонтерки та аеророзвідниці Марії Берлінської. Вона очолила адвокаційну кампанію за рівні права жінок із чоловіками в армії під назвою «Невидимий батальйон». Одним з перших її етапів стало однойменне соціологічне дослідження, у якому вперше було комплексно висвітлено реальне становище жінки в українському війську (автори — Т. Марценюк, А. Квіт, М. Берлінська та Г. Гриценко). В ньому йшлося про права жінок-воїнів, побутові умови, проблеми із забезпеченням, стереотипи й утиски, з якими стикаються жінки під час служби. Далі були круглі столи, переговори, зустрічі — велика інформаційна робота, спрямована водночас на посадовців та на українське суспільство.
21 січня 2016 р. жінки пройшли маршем від Київського залізничного вокзалу до Міністерства оборони України. Учасниці акції були вбрані у фартушки, а в руках тримали каструлі, друшляки та інше кухонне начиння. Український «Марш з каструлями» став відповіддю на наказ генерал-майора С. Наєва від 5.12.2015 про тимчасове припинення набору жінок на контрактну службу (згодом цей наказ було скасовано). Київську акцію підтримали львівські активісти, які 5 лютого 2016 р. вийшли під стіни Львівської ОДА з вимогою забезпечити жінкам у війську рівні права з чоловіками.
У 2016 р. було внесено зміни до законодавчої бази, що відкрило жінкам шлях до близько сотні посад і дало можливість офіційно служити стрілками, снайперами, танкістами, мінометниками та ін. Втім тоді йшлося лише про розширення прав, а не про повне знищення статевої дискримінації в армії. Адже право вступити на контрактну службу мали лише жінки у віці до 40 років (чоловіки — до 60), закритими для жінок залишалася ціла низка спеціальностей у військових вишах, зокрема вони не могли вступати до військових ліцеїв.
Ще одним позитивним кроком стало ухвалення Верховною Радою 6 вересня 2018 р. закону № 6109, який суттєво розширив права жінок у війську. Він, зокрема, урівняв віковий ценз щодо чоловіків і жінок в армії, скасував обмеження щодо проходження жінками служби в запасі та уніфікував принципи призначення жінок у наряди, відрядження та на проходження військових зборів нарівні з чоловіками.
Станом на жовтень 2015 р. Міноборони повідомляло про участь в АТО 938 жінок (тоді як формально в лавах ЗСУ перебувало 14,5 тис. жінок-військових). Станом на 2016 р. в ЗСУ служило понад 49 тис. жінок, з них статус учасників АТО мали близько 2 тис. За даними Міноборони на 1 грудня 2017 р., в українському війську служили 55 тисяч жінок (22 % особового складу ЗСУ), з них 3100 — офіцери, 15 300 — солдати і 31 000 — цивільний персонал; статус учасників бойових дій за безпосередню участь в АТО отримали 10 009 жінок. Однак частина ветеранок дотепер не мають офіційного статусу учасників бойових дій. Це стосується дівчат, що служили в добровольчих батальйонах, передусім у «Правому секторі».
Станом на 2018 р. в Україні сформувався помітний жіночий ветеранський рух. 28–29 липня 2018 р. відбувся перший зліт ветеранок у м. Ірпінь Київської обл. Цього ж року запрацював проект «Мандри ветеранок», який очолили редакторка журналу «Мандри» Л. Василенко, ветеранка А. Сусак та М. Берлінська. У рамках проекту ветеранки отримали змогу мандрувати та відпочивати у різних країнах світу за кошти благодійників. Було знято низку журналістських сюжетів та проектів про жінок війни, зокрема фільми «Вона та війна», «Невидимий батальйон» і «Явних проявів немає» (реж. Аліна Горлова) — про реабілітацію, лікування та повернення до мирного життя Оксани Якубової.
ПРИМІТКИ
«Град» (БМ-21) — реактивна система залпового вогню калібру 122 мм. Дальність ураження — 5–40 км.
«Рапіра» — див. МТ-12.
«Ураган» (БМ-27) — реактивна система залпового вогню калібру 220 мм. Дальність ураження — 8–35,8 км.