Коли їхала з передової, я дуже плакала, бо розуміла, що моя війна закінчується. Війна входить у тебе раз і ніколи вже не виходить. Бо там друзі мої залишились. Це — найбільший досвід у житті, це як дитину народити. Я досі не повернулася звідти морально. Деякі речі неможливо забути. Як колись ми вивозили пораненого побратима, серйозно пораненого, я гладила його по голові й співала йому колискову, а він плакав і намагався посміхатися. Він уже помирав, а я ще співала… Хіба це забудеш колись?
Назад, звісно, тягне. Але є син, якого я мушу виховувати. Чоловік знов пішов служити на контракт. Мені допомогла аеророзвідниця і волонтерка Марія Берлінська. Вона сказала: «Ти ж розумієш, що можеш вести війну і тут, може, навіть важчу, ніж там». Літо 2014-го — це трохи поспав і все — на вихід, і хтозна, коли ляжеш наступного разу — шукаєш, який ще клаптик землі повернути. Зараз уже затяглося це все, і на голову не налазить те, що тут відбувається. І особливо інформаційна складова. І от Маруся мені сказала: «Ти можеш воювати інакше, інформаційно, бо інформаційну війну ми станом на сьогодні програли». Набагато важче достукатися до людини, переконати її змінити думку, аніж стріляти в неї. Так ми почали зніматись у фільмі, потім їздили світом, показували наш фільм, спілкувалися з людьми, доносили їм правду — боремось інформаційно. Зараз я ще координую проект «Мандри ветеранок», аби дівчата могли поїхати кудись світу побачити.
Мені важко порахувати навіть, скільки нас залишилося з тих перших, майданівців, які поїхали в першій партії. Є ті, хто досі вважається зниклим безвісти. Є двоє хлопців, рідні брати. Мати їх шукала, ми шукали — безрезультатно. Скоро час спливе, і їх, за законом, визнають загиблими…
Ольга Сімонова
24-та окрема механізована бригада ім. Данила Галицького
Я — росіянка, приїхала в Україну наприкінці 2014-го. Зараз, через стільки років потому, шкодую лише про одне — що не приїхала раніше. Я жила у Челябінську, займалася спортом. Життя за графіком. Телевізор не дивилася. Коли Крим «віджимали», було незрозуміло, що відбувається, з телевізора лилися потоки якоїсь маячні. Люди мислячі в Росії у шоці від усіх оцих рухів були. Влітку поспілкувалася з киянами, харків’янами, моїми друзями з цього боку, і стала вимальовуватись правда: що тут щось зовсім нездорове відбувається.
Спершу збирала інформацію, шукала варіанти, як допомогти. І скоро стало зрозуміло, що треба залишатися тут — бо звідти, з Челябінська, допомагати майже неможливо було б, хіба що гроші переводити. В якийсь момент просто прийняла рішення, зібралась і поїхала. Спершу до мене ставились насторожено. Але всю мою біографію можна прочитати в Інтернеті, приховувати мені нічого — все, як на долоні…
Почала спілкуватися з людьми, знайомилась, дізнавалася, що до чого. Спершу потрапила до добробуту «Північ», який тоді був при батальйоні «Золоті ворота». Місяців три ми в «учебці» готувалися їхати в зону АТО, але зрештою нас просто кинули. Розформували, розкидали. На фронт нас ніхто не відправив. Хоча це був дуже дружний і дуже вмотивований колектив, усі справді хотіли на передову. Не знаю, може, це був відмив грошей такий — навчити і розігнати… Зараз із того складу всі уже воюють — хто де, але все одно, так чи інакше, всі потрапили на передову. Багато часу я втратила в «учебці» тій, хоча, звісно, і багато чого там навчилася. Тоді саме було Дебальцеве, а ми лиш дивилися по телевізору і стискали кулаки — так усім хотілося швидше туди поїхати… Ми розуміли, що ми там потрібні, постійно ходили і запитували, коли нас відправлять, ну коли, ну ми ж уже готові…
На передовій я опинилася аж навесні 2015 року. Спершу потрапила до медиків. Закінчила курси тактичної медицини. Евакуювала поранених із лікарем. Мені пощастило, бо жодні курси не замінять навчання у кваліфікованого медика-професіонала. На етапі евакуації медики «швидкої» найкраще орієнтуються, не губляться, мають уже потрібні навички. До нас потрапляли поранені, яких уже вивезли на бронетехніці. Прямого вогневого контакту з ворогом у нас не було, але нам прилітало все, що не перелітало наші позиції на «нулі» — артилерія, міномети, — багато «приходів» було по нас. Досі дивуюсь, як нам тоді не побило машину.
Потім я перейшла в добровольчий батальйон «Дніпро-1» і поїхала у Піски. В Авдіївку заїжджали, у Водяне, там трохи працювали. Потім батальйон став на блокпостах, десь на третій лінії. Тоді саме почався процес переведення добровольчих батальйонів у Збройні сили. Коли «Дніпро-1» осів у тилу, звідти пішло 90 %, мабуть, людей, які там воювали. Почалася переатестація, коли людей з посвідченням УБД і тих, хто воював, викидали. Зараз у «Дніпрі-1» з тих людей залишились одиниці. Наприклад, є ті, хто в перші роки війни втратив здоров’я і яким уже просто нікуди йти. Те саме можна сказати і про хлопців з Донецької й Луганської областей — їм теж уже нікуди йти. Хтось родину завів і осісти вирішив… Різні в людей були причини. Але ті, хто хотів далі воювати, пішли в армію.
Ми довго думали, куди йти служити, придивлялися до підрозділів і дійшли висновку, що треба контракт підписувати. До речі, саме з добробатів вийшло багато гарних офіцерів. Хтось курси офіцерські закінчив, хтось уже вищу освіту здобув. Я думала спершу про 128-му бригаду, куди дехто з наших хлопців пішов. Потім хотіла в 93-тю, ми з ними поряд у Пісках були ще в 2015-му. Жінок тоді неохоче брали в армію, і зараз я, в принципі, розумію, чому. Зрештою прийшло відношення з 24-ї бригади. Почитала, що за бригада, і погодилась. Там і досі.
Щодо тих, проти кого я воюю… Я не вважаю їх «своїми». Була людина, яка колись мені сказала: «Нафіга ти сюди приїхала? Ви там, у Росії, усі однакові». Я відповіла, що не треба робити поспішних висновків. Я розумію, чому він так говорив, він мав право на свою думку, бо ці люди прийшли в його дім. Але не треба всіх гребти під одну гребінку. Згодом цей чоловік підійшов до мене і сказав, що змінив свою думку. Часом лише жартують про «сурових челябінських», «чавунні унітази» і про те, що ми ніж на хліб намащуємо.
Я не можу змінити свою національність і своє місце народження. Але, на щастя, людина — не дерево і має право вибору, де і з ким їй жити. І 2014-й — це був рік, коли мені треба було зробити вибір. Є балаболи, ліберали, які приїжджають сюди, бо там їх «притисли», я їм не дуже вірю. А є росіяни і білоруси, які приїхали сюди, узяли зброю до рук і почали захищати, і вони кров’ю заслужили право тут жити. За іронією долі, я служу у львівській бригаді, й «сєпари» аж трусяться, коли ми заходимо, — бо це ж «западенці», це ж «бандерівці», «львівські карателі».
Мене завжди сприймали адекватно. Я ніколи не роблю ставку на свою стать, але ніколи й не б’ю себе в груди, мовляв, «я — пацан», «я — мужик». Я просто виконую свою роботу на совість. У чомусь гірше за інших, у чомусь, може, трішки краще. Гранату Ф-1 на 50 метрів, наприклад, я не кину. Але й хлопець далеко не кожен її так кине. Нічого особливого я для себе не вимагаю, ніяких умов, намагаюся працювати так, щоб ні в кого і думки не виникло засунути мене в тил і посадити на рації. Вже перший бій показує, хто є хто. Якщо дівчина гранатометник — неприпустимо під час обстрілу ховати її в бліндажі, їй мають вручити гранатомет і сказати, куди стріляти.
Спочатку, звісно, придивлялися до мене. Але я разом з усіма тягаю воду, розвантажую машину з продуктами, рию окопи й тягаю мішки. Можу, звісно, почистити картоплю, але так само можу почистити й кулемет. Увечері починається обстріл, і хтось ховається в бліндаж, а хтось стає до зброї. Мені ще, мабуть, щастило з командирами і з людьми, з якими я служу, — ставилися до мене завжди як до рівної. Після роботи парамедиком я служила на посаді старшого стрілка, деякий час пробула у розвідувальному взводі. Згодом навчалася на навідника БМП, і вже нещодавно пройшла навчання на командира бойової машини піхоти. Але я постійно стою на своєму улюбленому кулеметі ДШК. Якщо, наприклад, моя машина тимчасово недоступна, а я на «нулі», то працюю з кулеметом.
В минулому я спортсменка, довго займалася спортом. Закінчила школу олімпійського резерву з баскетболу, грала за збірну університету. Потім баскетбол відійшов на задній план, і я захопилась єдиноборствами — карате, рукопашний бій. Тренувала дітей і сама виступала. Каталася на всьому, що їздить, бігала скрізь, де бігається. Сплави, туризм, альпінізм, сноуборд, сходження на вершини, велосипед — усе було. Це дуже загартувало, навчило контролювати емоції. Знаєш, коли вони тобі дадуть силу, а коли їх, навпаки, краще сховати чимглибше і керуватися холодним розумом. Це передусім стосується війни. Якщо ти не вистрелиш — вистрелять у тебе або у твого товариша. Сприймаєш це як роботу, як те, що просто треба робити.
Завжди є бажання опановувати щось нове, вчитися. Починаєш з автомата, далі йде кулемет, потім більший і більший калібр… Навчатись і вдосконалювати свої навички на війні треба постійно. Хотіла б згодом отримати сержантську посаду. Але нізащо не хочу сидіти в штабі.
Мій перший обстріл був у 2015-му в Луганському. Ми тоді тільки заїхали, не встигли речі розвантажити, як почали стріляти, і нам кричать: «Ховайтеся!» Ще не знаєш, куди бігти, біжиш за всіма… Тоді я ще не розуміла, що відбувається, але втямила, що таке «прильот». Страшно було, коли нас якось у Пісках фосфорними мінами крили. Вони землю пропалюють на метр углиб, здається. Від таких нікуди не сховаєшся… Ти просто стоїш і розумієш, що це все. Що ти нікуди не втечеш і зробити вже нічого не можеш. Це було в 2015-му. Страшно, коли з Донецька техніка шуміла. Так, що земля дрижала. А ти лиш намагаєшся вгадати, що це — танки, САУ? І скільки їх там їде, що під тобою підлога труситься. Коли танки працюють, це дуже страшно. Але, розумієте, це воля випадку — влучить чи не влучить саме в тебе. Одне з двох.
У селі Луганське на Світлодарській дузі ще якось сильний обстріл був — набились у підвал усі — така собі братська могила для закруток. Усе ближче, ближче гупає, все наближається… В когось істерика починається. Ми всі в касках, броніках — якщо засипле нас, то хоч голову нічим не проб’є. І один боєць весь час: «У мене там суп гороховий кипить! Треба мені вилізти — він же згорить! Згорить же!» Ми йому кажемо, сиди, мовляв. А він мене питає: «Олечко, а ви гороховий суп любите?» А мене трусить усю просто, але я виду не показую, що мені страшно, — сиджу, посміхаюся. А він далі: «Якщо виберемось — поїмо?» Я цю фразу запам’ятала на все життя. Кажу йому: «Поїмо, якщо виліземо звідси. Але гороховий суп я ненавиджу».
Як боротися зі страхом? Що досвідченішим ти стаєш, то адекватніше оцінюєш ситуацію: за свистом визначаєш, що це летить, розрізняєш розриви — який то калібр працює, знаєш, коли по тобі стріляють прицільно, а коли просто кудись у твій бік гатять. У страху очі великі, а досвід дає можливість зрозуміти, коли реально небезпечно і варто боятися. В мене паніки немає, я чітко усвідомлюю, коли й що слід робити: коли треба заховатися, а коли ще можна висунутись чи відстрілюватись. Холодну голову треба мати на плечах, без цього тут ніяк. А так — просто сидиш і жартуєш, смієшся над цим усім.
З іншими жінками-військовими не дружу і не спілкуюся. Ми не знаходимо спільної мови. Я дивлюся на якість жіночого особового складу, і наявність багатьох жінок в армії не викликає в мене захоплення. Є добрі бійці, але більшість — ті, що прийшли в останні два роки, — малозрозумілі для мене. Не розумію деяких — навіщо ти ходиш тут з розфарбованим обличчям, навіщо ти тут? Якщо прибрати з армії 80 % жінок, її боєздатність не похитнеться. Зникнуть навіть деякі проблеми, як-от «зальоти» і бійки серед хлопців через деяких жінок.
Тут, звісно, є вина й чоловіків, бо треба, нарешті, навчитися бачити в жінці на війні військового, а не дівчинку. Якщо вона прийшла в окопи — то дайте їй лопату і хай працює разом з усіма. Не виходить у неї правильно — дайте їй людей, допоможіть навчитися робити це як слід, але не робіть це замість неї. Не треба зчиняти галас, що от у нас жінка з’явилася — тож терміново всі робімо їй новий теплий сортир. Я живу разом з усіма, хоча за нормативами для жінки має бути окремий бліндаж. Але який у цьому сенс? Знайомі розповідали історію. До них 20-річна дівчинка прийшла, за фахом бухгалтер. Має вищу освіту, тож закінчила офіцерські курси, і їй дали командувати взводом. І там почався такий треш… Накази — повна маячня, але формально ж офіцер. Треба розуміти, навіщо ти сюди прийшла, і усвідомлювати свою відповідальність.
З побутом усе нормально — гігієну, за бажання, скрізь можна підтримувати. Довге волосся я собі дозволити не можу. Щоб його помити, треба більше води, а значить, її залишиться менше для моїх побратимів. Тож я стрижуся коротко. Я не розумію розпущеного волосся чи укладок на тлі польової військової форми, манікюрів з дикими нігтями і «бойового розкрасу». Хочеш трішки вії підфарбувати чи очі підвести — будь ласка, але в усьому має бути якийсь здоровий глузд.
Насправді мені просто не до того — завжди маю роботу. Ну, і хто для чого прийшов. Я не прибічниця нестатутних відносин. Жінки постійно вагітніють. У бойових частинах це недопустимо, і це треба або в контракті, або у статуті прописати. Бо вона вагітніє, йде в декрет, а на її посаду тим часом нікого не можуть призначити. І позиція залишається, наприклад, без кулеметника на кілька місяців. Хочеш дітей — служи в тилових частинах. Ми ж тут воюємо.
Я зі «своїми» хлопцями дружу, вони мене як сестру сприймають. Бувало, коли хтось, типу жартома, на щось більше натякав, я так само, нібито жартуючи, посилала. Всі посміялись і більше до цієї теми ніколи не поверталися. Як можна разом служити, воювати і розводити амури? Це одразу потягне за собою проблеми: той не так глянув, той не так підійшов — і між хлопцями починаються конфлікти. Це казна-що. Мій хлопець служить в іншому підрозділі, і це було наше спільне рішення — служити окремо, аби не заважати одне одному воювати. В нас взаємопідтримка й абсолютна довіра. Він дуже досвідчений воїн, я впевнена в його можливостях.
За час війни, здається, в мене характер погіршився. В мене й раніше подруг було мало, а тепер взагалі з цим туго. Є багато чудових дівчат, вони служать у різних місцях, з ними я рідко перетинаюсь, але охоче спілкуюся. Терпіння стало менше, особливо щодо всіляких побутових речей. Черги, люди — те, що дратує. Жорсткіша стала, 100 відсотків, і волосся сивого побільшало.
Та війни без втрат не буває. Кожен, хто йде туди, розуміє, на що йде. Може, не до кінця усвідомлює, але таки здогадується, що саме його можуть убити. Не хочеться дуже, щоб поранили… бо бачиш, як важко людям після поранень, особливо після втрати кінцівок, повертатися на «гражданку». Нещодавно ми хлопчика поховали, йому 21 рік був… Нікуди від цього не дінешся. Була людина, і ось її немає. Ти подумки рахуєш: «Так, у нас на тій позиції четверо людей… Ой, ні, вже троє». Цинічно, але одна людина йде, на її місце приходить інша. Так просто легше сприймати смерть.
Думки покинути це все приходять щозими: зиму пережити — це для мене трагедія. Кожну зиму думаю, що цього разу точно дуба дам. А якщо без жартів, кожна людина має нести відповідальність за вибір, який робить. Я не звикла кидати справу на півдорозі. А в нас тут справи не закінчені, тож ми маємо йти до кінця. Інакше як потім із цим жити? Сидіти вдома на дивані й весь час думати: «Як там хлопці мої? Там же ще нічого не закінчилося». Та й іти мені нікуди. Рідні мої не дуже й знають, чим я тут займаюся. Друзі… Одиниці залишились, у них там своє життя.
Думаю, на батьківщину я вже не повернуся ніколи. Коли я їхала, я ж розуміла, що так буде. Я вже отримала українське громадянство, не без допомоги юристів і активістів. Я бачу в цієї країни майбутнє. Може, ми його не дочекаємось, може, його побачить наступне покоління або люди через покоління. Але воно тут точно є. Я не розглядаю Україну як тимчасове місце. Тут хочеться жити, хочеться щось робити. Система опирається, але потроху ламається. Та сама армія: стара система чіпляється, намагається триматись, але механізм змін тут уже запущений. Приходять люди, які вже мислять по-іншому. Росія — спадкоємниця Радянського Союзу, там це мало не цвяхами в голови забивається, всі хочуть повернути минуле, не розуміючи, що так, як було, вже ніколи не буде. А Україні треба вибрати якийсь свій вектор і свій шлях і рухатися ним уперед…
Що буде, коли війна закінчиться, я, чесно, не знаю. Десь у світі завжди йде війна, людство всю свою історію воювало і воюватиме, тож професійні військові завжди будуть потрібні. Можливо, поїду на іншу війну. А може, після війни повернусь до спорту, виступатиму, як раніше, тренуватиму дітей. Хоча війна для спортсмена не найкраща штука, бо здоров’я таки добряче підриває. Взагалі, планувати — безглузде й невдячне заняття. Ось ти стоїш тут, а через хвилину тебе вбили. Тож який сенс загадувати надовго наперед?
Олександра Осипенко
«Кот»
53-тя окрема механізована бригада ЗСУ