А потім була Степанівка. Там бригаду розбили. Це сталося з 12 на 13 серпня — нам подзвонили і сказали, що пропав повністю зв’язок із бригадою. Вранці приходжу на роботу. Дівчата, які працюють у частині, сидять мовчки — їхні чоловіки там. Де, ніхто не знає. Ніхто ні про що не говорить, поряд з кожною — мобільний телефон. І тиша. У Новограді почались демонстрації, жінки вимагали пояснити, де їхні чоловіки, а ніхто нічого пояснити не міг.
І тут пішла третя хвиля мобілізації. 14 серпня почали виходити на зв’язок з нами перші бійці зі Степанівки, розповідали, що сталося. Повідомляли, кого бачили живим, кого мертвим. Тільки ця інформація у нас і у рідних і була. Вже 17–18 серпня ми знали, що все дуже погано — багато вбитих, поранених, полонених. Дуже знущалися з жінок полонених — відбирали телефон, дзвонили дружині й усю ніч обіцяли, що ось-ось чоловіка її розстріляють. І так до 5-ї ранку, а під кінець кажуть: «Ну добре, до наступної ночі він іще буде живий». А наступної ночі знову дзвінок і знову знущання…
22-23 серпня дісталися до Новограду перші, хто звідти зміг вибратись. Потім у Вконтакті виклали фото трьох наших мертвих хлопців з військовими квитками і сказали, мовляв, їдьте, забирайте своїх. Важко було пояснити, що нікого послати по тіла — бригади нема, Степанівку зрівняли з землею… Відправили першу групу на пошук тіл, по моргах. Упізнавати, за документами. Зібрали офіцерів, і я разом з ними поїхала збирати нашу бригаду. На той момент начфін бригади повернувся з миротворчої місії в Ліберії. А я стала заступником командира роти з роботи з особовим складом. Їздила по моргах, шукала наших хлопців, батьків возила.
Якось бачу — сидить жінка, плаче. В неї два сини і зять там — і всі зникли безвісти. Почала шукати — знайшли: один син у госпіталі з відірваною ногою, інший підірвався, нема його вже. Його дружина поїхала на упізнання, хоча й відмовляли. Накачали її заспокійливим, приїхали. А там самі зуби були. За зубами й упізнавали його. А один був випадок, коли повезли маму на упізнання. Вона впізнала. Ми оформлюємо документи, а це процес довгий… А мамі тим часом дзвонить її син. Живий. Після цього маму забрали до лікарні.
Поки наша бригада була на полігоні, їздила в АТО негласно, допомагали рівненському батальйону «Горинь». Потім я почала опікуватися п’ятим батальйоном нашої бригади, а це — «на тобі, небоже, що мені негоже» — на поганому рахунку був підрозділ у бригаді. З дисципліною там були проблеми — були хлопці, що водили з чаркою дружбу. Старшина батальйону почав просити, щоб мене зробили там замполітом. Командування в шоці: жінка — комадир з роботи з особовим складом? На війні немає «дєвочєк» на таких посадах, я це розуміла.
Але, тим не менш, усе владналося. Після подій Дебальцевого я остаточно зрозуміла, що не можу піти з бригади. Якимось дивом за кілька днів мене таки призначили замполітом. Так я стала заступником командира батальйону, який воює на передовій. Мабуть, перша з жінок на той час. Приїхала в Констянтинівку. Їдемо знову, кудись у бік Дебальцевого. Мене привели, показали, де я житиму. Така собі літня кухня покинута, шпалери прибиті цвяшками. Там стіни були жахливі, приклеїти ніяк, а мені так намагалися влаштувати затишок, що ось так викрутились — прибивши шпалери до стінки цвяхами. Постіль навіть була, «буржуйка», стіл, скатертина на столі, квіти стояли. Отак мене зустрів батальйон. Пішли знайомитись, купа чоловіків і я. Так почалася моя служба в батальйоні.
Хлопці реагували на мене неоднозначно, але найгірше на жінку-замкомбата відреагував командувач сектора — він кричав просто як навіжений, коли мене побачив. А наш комбриг питав: «Ну чого ж ти пішла в батальйон? Та ще й у цей, складний, де аватарів багато?» А я йому: «От давайте об заклад: через чотири місяці це буде кращий батальйон». Але чотирьох місяців у нас не було, бо тоді саме прийняли рішення створити нові бригади — 53-тю і 54-ту. І п’яті батальйони кількох бригад мали віддати в 54-ту бригаду. Нам пропонували залишитися у 30-й бригаді, там були посади. Але цей батальйон був таким рідним уже… Як діти — як їх покинеш? Так ми стали військовослужбовцями 54-ї окремої механізованої бригади.
Привезли нам чергову партію мобілізованих. Обіцяли 30 осіб, а прислали понад півтори сотні. Вони й не розуміли, куди потрапили. Кажу: «Хлопці, то кулемет стріляє». А вони: «Який кулемет? Ми ж у Харківській області!» А потім привезли їх на місце дислокації, кажемо: «Давайте окопи копайте», — а вони ніяк… Просили, кричали, командири наказували — ні та й годі. Мовляв, які окопи? У нас намети є. А тут увечері артилерія… Тоді Миронівське на Світлодарській дузі вже було «сірою» зоною, зараз наші позиції вже значно просунулись уперед. Поїхали ми подивитись, як наш «молодняк». Вони хоч і не на передку, але біля них недалеко обстріл був. Одягаю бронік, а мені на нього хлопці бантиків якихось начіпляли, і на каску якогось зайчика… Отака «грізна» вся і поїхала. Приїжджаємо до наших новеньких, а там — мати рідна! — очі завбільшки як 5 копійок, пачки від цигарок порожні, всі в броніках-касках, перелякані. На ранок усі окопи були готові. За ніч! Такі нори собі вирили! Були лопати і пара ломів, інше все у хлопців на передку було. Чим вони їх викопали, я не знаю…
Коли нас перевели в 54-ту бригаду, ми стали 1-м батальйоном. Ми так хотіли. Тоді ще був повний бардак — УБД в багатьох не було… Ми зібрали у батальйону — а це 620 осіб — документи, ксерокопії, поїхали в Новоград, у частину. І сиділи, як пасьянс, розкладали кілька ящиків паперів по файлах, робили довідки, додатки, фотографії. І так — 10 діб майже без сну. Так ми зробили всьому батальйону в повному складі «корочки» УБД.
Далі нам виходити в район Золотого — Попасної, а людям зарплату не платять. Виявилося, що ми не оформлені досі. Ми відмовились виводити людей на передок, поки не буде на всіх наказ про зарахування до частини, бо вже знали, що це таке — бойові дії. Люди повинні були мати хоч якісь гарантії. Через формування бригади знову виник бедлам: відпустки людям не давали, оформлення — наново. То форми нема, то патрони не підвозять, потім затримка з демобілізацією. Стріляють, комісії приїжджають… У вересні 2015-го нас вивели на полігон, комбат уже в дорозі з нами попрощався. І з командування батальйону залишилися тільки я і старшина. Довелося приймати батальйон і командувати ним 3 місяці.
Хлопці не одразу мене сприйняли як командира, багато хто не розумів, як це — жінка командує чоловіками. Крім того, я невисока на зріст, і вони постійно дивилися на мене згори вниз. Довелося знову завойовувати авторитет і повагу бійців. Це почалося, коли я вперше заступилася за своїх перед вищим командуванням. Велику роль відіграло те, що вони бачили, що про них щиро турбуються. Оформлення УБД всьому батальйону показало хлопцям, що я роблю для них усе, що можу, і вони почали мені довіряти. Ну, і плюс до всього — я щодня була з ними на передовій, їздила по постах, разом з ними була під обстрілами. Хлопці побачили, що я не ховаюся по штабах, і почали мене поважати.
Якось був випадок. Хлопці дзвонять, розповідають, що один боєць, позивний «Зима», чудить. Я поїхала його сварити. Скочила в машину — без броніка, без нічого, так і поїхала. Чи ми фарами десь засвітили, чи що — не знаю. Але по автівці почали стріляти. Вискочила з машини, впала на асфальт… А далі що? Вже хотіла вставати, і тут раптом хтось на мене падає, притискає до землі ще дужче і на вухо: «Лежи, дурна, зараз четверта міна ляже, і побіжимо». І мені на голову одягають каску. Виявилося, це той самий «Зима», якого я їхала сварити, побачив, що сталося, прибіг мене рятувати і накрив собою, бо він був у бронежилеті. І саме він одягнув на мене свою каску. Ми перебігли в бліндаж, але, звісно, язик не повернувся його сварити вже. Згодом він був поранений — хлопця рятував.
Був час, щоправда, коли я мало не перевелася назад, у 30-ту бригаду. В нас були постійні конфлікти з комбригом 54-ї — не було комбата. Але потім бригаду очолив Володимир Горбатюк, а нам прислали нового комбата — «Купола» ― Олексія Оцерклевича. Ми повірили в них і вирішили залишитися. Бувало складно. Коли, наприклад, я була за комбата, і мені треба було доповідати, що в нас із БМП. Нормально доповідати, нарівні з усіма, без пільг, пов’язаних із тим, що я — дівчина. Тоді хлопці мені креслили на папірці, все пояснювали, розписували по кожній машині. Я йшла на доповіді з таблицями, розповідала. Мої бійці підтримували мене і допомагали, як могли, і я їм так само.
Наступна наша ротація — знову Світлодарська дуга, район Луганського і Миронівського. Там було найтяжче місце ще з часів дебальцевських подій. Колись нам казали, що всі, хто стоїть біля Луганського, — герої України посмертно. Якщо подивитися по карті, це виступ, і у випадку повторення боїв, як у тому самому Дебальцевому, там було можливе оточення — і до останнього.
В 2016-му стало особливо тяжко, бо пішли п’ята і шоста хвилі мобілізації. Влітку нас зібрав комбат і запитав, як ми дивимось на те, щоб із нами разом воював «Правий сектор». Ми не були проти, але хлопців попередили, що вони тут неофіційно. Раптом що — волонтери. І вони пішли брати висоту «Мурашник».
І були в той день загиблі. У нас загинув хлопець із 25-го батальйону, Василь Сліпак. Тоді ми ще не знали, хто такий «Міф», — мені його коли показали, я сказала, що то не наш навіть. І ми взяли цю висоту. І тут від командування наказ — відходити, мовляв, це «порушення мінських угод». Попри те, що за кілька днів перед тим сам Президент повторював у якомусь із виступів, що Дебальцеве, згідно з мінськими угодами, мали контролювати ми. Ми зайняли тоді гарну позицію, а вони так перелякалися, що, тікаючи, позалишали всю зброю. В перехватах у них була справжня істерика — вони думали, що ми пішли на Дебальцеве і взяли не один «опорник», а три. І вони почали своєю артою крити своїх же.
«Мурашник» був нашим 5 годин. Тоді все було гарно сплановано, операція була дуже продумана, бойовики не встигали підтягти артилерію, почали переправляти її з-під Авдіївки. Якби в Авдіївці був наказ стріляти, вони б її так і не підвезли. І було б усе чудово. Але нам таки наказали відступити, і ми відійшли.
Під час відходу в мене було семеро поранених, один загинув — боєць Татарчук. Він вийшов тоді, а потім передали, що в нас двоє тяжко поранених. Наш старшина поїхав на МТЛБ їх витягати, бо водій цієї машини відмовився їхати через сильний обстріл. А цей хлопець, Татарчук, був санінструктором, і він повернувся туди рятувати поранених. Його віддали через три дні. Голови не було, вона була просто обвуглена — десь розірвалося зовсім близько біля нього. Була страшенна спека тоді. Ми поїхали в морг його впізнавати. Мама сказала, що в нього татуювання на тілі. До моргу не можна було підійти — такий сморід стояв. Його розкрили — тіло розпухле і черви лазять… Уже неможливо було знайти там якесь татуювання, упізнали лише розгрузку — він у такій ходив. Але тіло було в такому стані, що ніхто не взяв на себе відповідальність підписати акт. Сморід стояв такий, що старшина тільки промокнувши ганчірку бензином і закривши носа, зміг зайти туди. Його лише у вересні за ДНК упізнали. Якби ми тримали висоту, а не відступали, ми б не мали таких втрат…
Довгий час страху не було. Спершу його не було зовсім, бо я вірила в наших. Приїжджаєш на позицію, а там пацани. Ти знаєш, що коли десь голову висунеш куди не треба, тебе по ній стукнуть. Страх почався після «лісу» (операція 54-ї бригади по просуванню позицій 18 грудня 2016 року, коли в ході кількаденних жорстких боїв українська армія зазнала великих втрат. — Авт.). У мене був водій, то він доїжджав до повороту на Світлодарськ і все: «Далі не поїду». А тут ці події… Справжній дурдом.
Потім, 23 січня 2017-го, артилерія накрила місце розташування нашого батальйону. Дуже сильний обстріл був. Забор пробили, машину побило. Я тоді говорила по телефону, то від вибуху відлетіла і навіть не зрозуміла, що сталося.
А 2 лютого загинула Наташа Хоружа. Після смерті Наташі мене, як то кажуть, «накрило». Я повинна була їхати туди, до хлопців, і тоді саме почали крити… І вона загинула. Це вже зараз мені психолог пояснила, чому саме тоді «накрило» — бо загинула дівчинка, мого віку… Тоді зі мною почалось щось таке… Кожен день я почала виїжджати на передову, в найгірші місця. Їздила по найнебезпечніших відрізках. Почала кайфувати від того, що по мені стріляють… Ти не вдягаєш бронежилет, не вдягаєш каску, ти їдеш і отримуєш кайф від того, що тебе ось зараз можуть убити. Страху на той момент уже взагалі не було. Коли тихо було, ставало погано. Кожен день боліла голова, мене «крапали» — контузія.
Мені доводилося дзвонити батькам і повідомляти, що їхня дитина загинула. Ти телефонуєш у військкомат, з’ясовуєш, можуть вони прийти чи ні. Якщо ні — дзвониш сам. Бажано було дзвонити батькові. Перше питання було вже завчене: «Чи є хтось із вами зараз поряд?» Просиш дати трубку тому, хто поряд. Попереджаєш, що зараз буде неприємна новина. Говориш. Далі в трубці крик. Це треба пережити. Просто мовчати, а потім розповідати, що робити далі, що потрібно для похорону.
Часто спочатку кидали трубку. Потім людина приходить до тями і набирає перепитати, чи правда це. Ти відповідаєш іще раз, що так, правда. Головне — не плакати, плакати просто не можна було. Починаєш пояснювати, що робити далі. І починається робота: зібрати, передивитися речі загиблого, упізнати, оформити всі документи, а це дуже багато паперів. Знайти машину, людину, що тіло відвезе, отримати дозвіл на вивіз…
Страшно було, коли перебираєш їхні речі, а вони ще теплі, в когось іще із вогкою грязюкою — тобто він їх ось щойно вдягав, а тепер його нема. А далі розслідування, і ти переживаєш це по другому колу. Особливо тяжко було з Наташею Хоружою. Звикла до хлопців, а тут дівчинку вбили. Прийшли збирати речі, а там м’які іграшки лежать, кофточка, ліфчик, помада, рюкзак маленький…
Потім іще треба проконтролювати, як тіло доїхало на місце, відправити когось на похорон. Я на похорони не їздила, ніколи не їздила. Я пам’ятаю кожного з них, яким я його прийняла, я бачила їх у морзі, але ніколи не бачила у труні. Це зіграло зі мною злий жарт. У морзі я ще не до кінця усвідомлювала, що їх більше немає. Коли звільнилася, я з ними говорила, вони для мене були як живі. Психолог сказав, що я їх для себе не поховала, і це не дає мені спокійно жити. Я постійно думала: що ми зробили не так, що вони загинули? Я поховала так 140 своїх бійців. Постійно звинувачую себе і думаю: що ми зробили не так, що могли зробити, аби вони вижили? Тілом я тут, а думками — там, уся там…
Я постійно спілкуюся з їхніми рідними, батьками. Бували випадки, коли першою реакцією батьків була агресія. Якось один хлопець був тяжко поранений. Ми батькові подзвонили, а він каже: «Це ви винні, це ви допустили, що таке сталося з моїм сином. Ви — командири, ви за нього відповідали». Годину я слухала, що в тому, що сталося, винна я. Хлопець вижив, залишився інвалідом, але вижив. Батько відійшов потім, але, тим не менш, той випадок глибоко засів у мені.
Колись зателефонувала дружині вбитого, а вона каже: «Ви жартуєте?» Потім передзвонює: «Ну ви ж шахраї, правда? Як же він може померти, якщо йому через два дні вже додому повертатися?» І ти думаєш: а якби ми його туди не відвезли, а якби поставили на іншу позицію, на іншу посаду, може, він був би живий? Може, справді винні ми?
Раз подзвонила батькові вбитого хлопця. Він був за кермом, попросила зупинити машину. Єдина дитина в сім’ї, пізня дитина… Сказала. Він кинув слухавку. Потім набирає, через деякий час. Не плакав, нічого, спитав, хто я. Я сказала. А він мені: «І як мені жити далі? Це єдина моя дитина. Як мені тепер жити без нього?» А ти сидиш і не знаєш, що сказати. І просто починаєш говорити текст про похорон…
Ці батьки мені час від часу дзвонять, ми спілкуємося. Мама Андрія Байбуза, який загинув під час штурму «лісу», постійно розпитує, як він загинув: «Ну ти ж знаєш, як він загинув? А що він перед смертю сказав? Який у нього голос був?» І ти розповідаєш їй надцятий раз про те, як він загинув, а вона потім запитує знову. Вона дуже просить приїхати, а я не можу… Я ще не була на могилі жодного з наших хлопців. Не можу, просто не можу.
Страшна ситуація була з мамою «Шайтана» (командир роти Микита Яровий. — Авт.), який загинув 18 грудня 2016-го разом з Андрієм Байбузом. Їхні тіла спершу забрали сепаратисти. Ми знали точно, що вони вже мертві. А вони взяли його телефон, подзвонили мамі й сказали, що він у шпиталі…